Стаття на конкурс
Автор: Олександр Сергійович Попович, наукознавець, заслужений діяч науки і техніки України
(щодо ставлення влади і суспільства в Україні до прогресуючого вимирання вітчизняної науки)
Це питання вирвалось у мене під час короткого виступу на розширеному засіданні Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій. Мене дійсно здивувало спокійне обговорення напрямків організаційного реформування наукових установ, пропозицій щодо змін в системі управління і т.п. Певною мірою цьому сприяла і почата перед тим дискусія відносно того, як краще обчислювати середню заробітну плату молодшого наукового співробітника – чи як у нині діючому законі «не нижче подвійної середньої заробітної плати у промисловості в цілому по Україні», а чи може як одинадцять прожиткових мінімумів. Адже насправді ставка молодшого наукового співробітника навіть менша за середню по промисловості, а в більшості наукових установ він і її не отримує – через недостатнє фінансування інститут працює неповний робочий тиждень і оплачує тільки робочі дні. Тож йому абсолютно однаково, як розраховується та заробітна плата, якої він ніколи не бачив і перспектив збільшення якої не видно.
Думаю, що попри всі наші публікації і доповідні записки до органів влади, серйозність і навіть трагізм ситуації з наукою в Україні все ж не усвідомлюється ні владою, ні широкою громадськістю: “так, мовляв, скаржаться науковці кажуть, що їм важко. А кому сьогодні легко?!. От виплутаємося з кризових явищ, станемо багатшими, можна буде і науку підтримати й відновити понесені нею втрати.” — ні, панове, зрозумійте, що відбуваються в цій сфері процеси практично незворотні. На відновлення наукового потенціалу потрібно буде стільки часу і коштів, що це вже може стати просто нереальним. Так само нереальним стане виведення нашої країни на достойне місце в нинішньому світі.
Спробую пояснити, чому я маю підстави для таких тверджень.
Вивчаючи динамічні характеристики кадрового потенціалу науки, ми навчилися прогнозувати його можливі зміни продемонстрували, що це цілісний організм, еволюція якого відбувається у відповідності з властивими йому закономірностями, його не можна довільно і швидко регулювати. Знищити його можна досить легко, а от відтворити, наростити далеко не так просто, як це уявляється багатьом політикам. Адже часи, коли наукові відкриття робилися зовсім юними геніями, давно пішли в минуле. Сама наука дуже змінилася, і характер наукової праці також. На все більш широкому фронті між тим, що ми вже знаємо, і ще незвіданим відбувається досить трудомісткий науковий пошук, який вимагає тривалої професійної підготовки, володіння небаченими раніше потоками інформації. Тож визрівання сучасного дослідника вимагає значних зусиль і тривалого часу.
Еволюція кадрового потенціалу науки визначається співвідношенням між приходом молоді до науки та втратами науковців внаслідок переходу до інших сфер діяльності та природної смертності. Покидають науку останнім часом все більше як молодих науковців, так і тих, хто належить до середнього покоління. В результаті у віковій структурі дослідників збільшується частка старших, а це означає, що наростають втрати через природну смертність. В останні пару років українська наука вже перейшла межу, за якою число тих її творців, що помирають внаслідок невблаганних законів природи, стає вже більшим, ніж молодіжне поповнення. Це специфічна навіть унікальна ситуація, невідома не тільки європейським країнам, але й більшості держав світу. Адже це означає, що навіть якщо з наукових установ України ніхто нікуди не тікатиме, чисельність дослідників все одно буде зменшуватись. А у нас з кожним роком молоді в науку приходить все менше і покидають її, шукаючи кращої долі, представники молодшого і середнього покоління науковців все більше.
Ми підрахували, що навіть у тому випадку, якби ми зараз добилися значного посилення підтримки науки — настільки значного, що прихід молоді зростатиме щороку на 10%, а з науки практично ніхто не тікатиме (в наших розрахунках ми приймали, що в цьому випадку покидатимуть науку щороку не більше 1% дослідників у віці до 55 років), то загальне їх число все одно продовжуватиме падати — точнішої назви, як вимирання для такої ситуації важко знайти. Невеличке зростання може розпочатись лише через кілька років.
Дехто каже: “Не можемо прогодувати всю нашу науку, давайте її скоротимо, а для тих, хто лишиться зможемо і заробітну плату підняти, і створити належні умови для плідної праці”. Ніби й логічно, але тільки з точки зору окремого науковця, який розраховує на те, що його не скоротять. А з позицій інтересів держави — це шлях в нікуди.
Не всі розуміють, навіщо ЮНЕСКО останнім часом систематично розраховує, скільки дослідників припадає на мільйон населення кожної країни і наводить цю величину у своїх оглядах. Навіщо це робиться? — Справа в тому, що цей параметр все частіше використовується як кількісна характеристика готовності країни до інноваційного розвитку економіки, зокрема, при оцінці доцільності інвестувати кошти у розвиток на її території високотехнологічних виробництв. А американський соціолог і економіст Р. Флорида довів, що (навіть у США!) ті штати, які не зуміли створити достатньо комфортні умови, щоб затримати у себе науковців та інженерів (за його термінологією “креативний клас”), стрімко втрачають можливості такого розвитку і потрапляють у кризу.
Україна на початку дев’яностих мала цей параметр на рівні близькому до передових країн Європи, але за роки незалежності кількість дослідників у нас зменшилась уп’ятеро, отже на сьогодні шанси інноваційного розвитку зменшились у рази! Отже питання відновлення кадрового потенціалу вітчизняної науки – це не просто бахання науковців, це по великому рахунку насправді питання – бути чи не бути Україні в числі країн, що стали на інноваційний шлях розвитку, а чи примиритися з перспективою перетворитися на чисто сировинний закуток світової економіки.
Ми підрахували: якби починаючи з 2020 року відбулася така зміна політики держави по відношенню до науки, яка забезпечила б щорічне зростання притоку молоді на 15% і практично припинився б перехід до інших сфер діяльності, то можна було б сподіватися лише десь у 2040 році вийти на рівень наукового забезпечення інноваційного розвитку, близький до середніх значень цього показника для країн ЄС сьогодні. Якщо ж початок реалізації такої політики буде відтерміновано до 2025 року, то цього можна буде досягти лише після 2050 р. Тому що, чим пізніше розпочнеться таке зростання підтримки, тим довшим буде продовження спаду кадрового потенціалу нашої науки. Зауважимо: йдеться не про те, щоб наздогнати і зрівнятися з Європою, а хоча б вийти на рівень нинішній, адже всі європейські країни продовжують інтенсивно нарощувати свій науковий потенціал.
Рішучі ж реорганізації, що пропонуються, часто будять асоціації з криловським: “какмузыке идти — ведь вы не так сидите!». Організм української науки смертельно хворий, він помирає голодною смертю, а ми обговорюємо питання типу: яка уніформа йому була б більше до лиця, чи може слід було б дати йому якесь нове — більш правильне і модне, на наш погляд, ім’я?!. Що може змінити, наприклад, перепідпорядкування інститутів чи об’єднання академій, якщо кардинально не зміниться рівень підтримки науки? — Якщо не вжити невідкладних заходів до врятування кадрового потенціалу науки, розпад її буде продовжуватись, і всі подібні реорганізації його тільки прискорять.
На виправдання “мудрих реорганізаційних планів” деякі засоби масової інформації заходилися паплюжити українських вчених. Що тут можна сказати. Наука давно стала масовою професією і серед науковців можна зустріти майже всі притаманні суспільству, в якому вона формується, типи людей і характерів. І все ж зі свого багаторічного досвіду спілкування з науковцями можу зробити висновок, що частка негідників і нероб серед них істотно менша ніж у нашому суспільстві взагалі. Щоправда, доводиться визнати, що в нинішніх умовах є тенденція деякого їх наростання.
Тому є об’єктивні причини. Зокрема, падіння престижу наукової професії істотно зменшило частку найбільш здібних і закоханих у науку серед тих, хто приходить в дослідницькі колективи. Зумовлений недостатнім фінансуванням, вимушений перехід на неповний робочий тиждень не тільки зменшує і без того надто малу заробітну плату, але й спонукає до пошуку додаткового заробітку, що врешті решт руйнує трудову дисципліну і, тою чи іншою мірою, – те, що ми звикли називати відданістю своїй справі, зосередженістю на досліджуваних проблемах, яка завжди була однією з найбільш характерних рис справжнього науковця.
Ще однією з найбільш активно обговорюваних тез є твердження про необхідність значно більш суворої атестації наукових інститутів та їх підрозділів з тим, щоб виявити тих, що працюють недостатньо ефективно й позбавити їх державної підтримки. Теж ніби логічно: працювати треба ефективно – хто ж це заперечить!.. Але чи своєчасна така постановка питання? – Адже сьогодні склалася ситуація, коли навіть деякі авторитетні, відомі далеко за межами України наукові установи позбавлені можливості працювати ефективно. У них застаріло обладнання, значно скорочена, або й взагалі ліквідована інфраструктура обслуговування експерименту, немає можливості роздобути необхідні матеріали і комплектуючі, просто не вистачає робочих рук і т.д. З болем пригадую своє недавнє відвідання одного з інститутів академії: у двох кутках великого, вщент заповненого експериментальними установками залу завзято трудяться лише два старики. В таких умовах більш логічною була б не традиційна атестація, а компетентне дослідження причин недостатньої ефективності наукових колективів з метою допомогти їм відновити колишню славу.
Дивно, навіть незрозуміло з точки зору здорового глузду, але й в цих умовах українська наука видає серйозні результати, демонструючи нечувану з точки зору наших західних колег продуктивність. Якщо порівняти, наприклад, кількість реферованих у базі даних Scopusпублікацій, що видають вчені України в розрахунку на мільйон євро витрат на науку, то цей показник у нас набагато більший: у 13 разів, порівняно з Німеччиною, більш ніж у 7 разів, порівняно з Туреччиною, майже у 5 разів, порівняно з Польщею. З одного боку це свідчить про унікальну бідність вітчизняної науки, а з другого – про нечувану продуктивність тих, хто все-таки умудряється працювати в таких умовах.
Зрозуміло, що така «надпродуктивність», не може тривати вічно. Вимирання української науки не просто продовжується, а набирає все більш стрімких темпів. Назріла потреба кардинальних змін у ставленні до неї з боку держави. Проте нещодавно прийнятий бюджет свідчить, що поки що цього не планується – всі ми аж надто спокійно до цього ставимось.
Про автора: доктор економічних наук і кандидат (по теперішньому законодавству «доктор філософії») фізико-математичних наук, заслужений діяч науки і техніки України. Після закінчення радіофізичного факультету КДУ ім. Т. Г. Шевченка 10 років працював в Інституті фізики та ядерних досліджень (який відділився від першого). Потім 30 років працював у так званій науково-організаційній сфері (у відділах науки ЦК Компартії України і ЦК КПРС, в Міннауки, в адміністрації Президента Кучми). З 2000 року працює в Центрі досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки, який тепер має назву Інститут досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України, де нині займає посаду головного наукового співробітника.
