Опублікована програма діяльності нового уряду (досі не зовсім зрозуміло, чи це ще проект, а чи дійсно вже програма). Те, що стосується науки в ній, настільки лаконічне, що його неважко навести повністю:
“6. РОЗВИТОК НАУКИ ТА ІННОВАЦІЙ
• Забезпечення належних умов для результативної діяльності науковців та дослідників, що сприятимуть розвитку фундаментальних та прикладних досліджень, інтеграції в світовий дослідницький простір.
• Розбудова інфраструктури, що забезпечує сприятливі умови для створення та впровадження (комерціалізації) інноваторами результатів їхніх досліджень та розробок.
• Запровадження грантового фінансування науки та інновацій.”
Це, звичайно, дуже мало схоже на програму діяльності, це — чого їм хотілось би досягти. У прийнятій восени минулого року програмі уряду Гончарука ці побажання формулювалися так: “Ціль 1.5. Українські вчені мають належні умови для досліджень та інтегровані у світовий науковий простір”. Там, щоправда, була деяка вимучено-бюрократична потуга якось окреслити, що ж заради того, щоб така ціль була досягнута, уряд збирається робити. Однак, з того, на що спромоглася МОНівська бюрократія написати в цьому плані, однозначно випливало: нічого такого, що могло б вплинути на реальний стан справ, крім “більш правильного” (з їх точки зору) перерозподілу тих неприпустимо малих як для сучасної країни коштів, що виділяються з державного бюджету України на наукові дослідження і розробки, уряд не збирається робити. Саме тому та програма викликала гостру критику й велике розчарування у тих, хто сподівався, що з приходом “нових людей” до влади прийде нарешті й нове ставлення держави до науки в нашій країні.
Адже декларується, що, на відміну від попередніх керівників держави, вони розвиватимуть науку і спиратимуться на неї (процитуємо, зокрема, виступ президента В.О. Зеленського при врученні премій молодим вченим: “влада має надати новий імпульс для розвитку вітчизняної науки та створити всі необхідні умови для роботи науковців в Україні” (Зверніть увагу: для розвитку!..)
У новому варіанті програми, що пропонується урядом Шмигаля, такий акцент на умовахтакож зроблений і винесений на передній план. Хоча ні про які реальні кроки тут взагалі не йдеться. Фактично, принаймні в цьому розділі програми, сформульовані лише, так би мовити, побажання: що здається урядовцям бажаним і правильним.
Необхідні умови — це, звичайно, дуже важливо, адже саме через неналежні, часом нестерпно важкі, умови як для досліджень, так і для особистого життя науковців, особливо молодих, почався розпад досить потужного наукового потенціалу України, кадровий склад якого зменшився вже більш ніж уп’ятеро. Проте тут також необхідні дуже важливі уточнення. Зокрема: умови для кого? — для тих дослідників, які лишилися? — це теж недешево, для цього, мабуть, і подвоєння державного фінансування науки було б недостатньо. Адже “європейська норма” — це біля 3% ВВП і більше, а у нас всього лиш 0,17 % ВВП (нашого, а не європейського ВВП!) — з держбюджету, і ще незрівнянно менше — від замовлень виробничих структур.
Але, судячи з того, що писалося в минулорічному варіанті програми, там розраховували суттєво скоротити чисельність наукових установ, більш прискіпливо проаналізувавши ефективність їх діяльності. Звучить це доволі солідно: а як же — ми за ефективність, за економію державних коштів! І нікого не дивує своєрідність самої постановки цього питання в сьогоднішніх умовах існування української науки: спочатку робиться все можливе, щоб не дати змоги плідно працювати, а потім з усією принциповістю оцінюють, чи інститут все ж працює з великою віддачею, а чи тільки ледь ворушиться! При цьому ніхто навіть у теоретичному плані не ставить питання, чому науковий колектив, який колись був серед найпотрібніших і найефективніших, сьогодні таким перестав бути.
Тими, хто ласим оком вже не один рік придивляється до все ще ніким не привласненої нерухомості державних науково-дослідних установ, настійно нав’язується громадськості думка: “А навіщо нашій бідній країні така велика наука?! Чому б нам її взагалі не скоротити кардинально?”
На приватизації будівель інститутів у центрі великих міст, звичайно, дійсно міг би дехто збагатитись, але не країна. Світовий досвід свідчить: в нинішні часи не може стати багатою країна, у якої немає потужної науки. Змагання в галузі науки і технологій набуло ключової ролі у світовій конкуренції, і навіть для того, щоб повною мірою використати можливості створених в інших країнах технологій, треба мати власну науку. Інакше проблемою стане навіть зрозуміти, що в світі робиться, куди спрямовується світовий технологічний розвиток.
Навіть великі інвестори, вирішуючи питання, чи варто інвестувати в розвиток високотехнологічних виробництв тієї чи іншої країни, дивляться, чи достатньо в ній дослідників, які забезпечували б своєю діяльністю достатній рівень інноваційної культури, освіти, фахової підготовки працівників. Коли, наприклад, південна Корея намагалася “вийти в люди”, вона нарощувала витрати на науку навіть набагато вищими темпами, ніж зростав її ВВП.
Україна, яка в цьому плані виглядала в кінці минулого століття досить пристойно, сьогодні доскорочувала свою науку, як кажуть “до ручки”. За даними Інституту статистики ЮНЕСКО (а він регулярно відслідковує динаміку цього параметру) чисельність дослідників, що припадає на 1 млн населення, у 2018 році істотно виросла в більшості країн світу, зокрема:
| 2013 | 2018 | порівняноз 2013 (%) | Порівняно з Україною | |
| Польща, | 1748,6 | 2528,0 | +44,6% | у 2.54 р. більше |
| Германія, | 4347,3 | 5036,2 | +15,8% | у 5,2 р. більше |
| Велика Британія | 3986,8 | 4377,0 | +9,8% | у 4,4 р. більше |
| США, | 3999,8 | 4256,3 | +6,4% | У 4,4 р. більше |
| Україна | 1233,9 | 994,1 | —19,4% |
Як бачимо, всі представлені в таблиці країни продовжують нарощувати кадровий потенціал своєї науки, а ми, постійно повторюючи, що прямуємо до Європи і наближаємось до європейських та світових стандартів, насправді рухаємося в протилежному напрямку: продовжуємо втрачати свою науку, втрачати шанси стати багатою державою.
При цьому в самій структурі наукових кадрів відбуваються вкрай небажані зміни, які не тільки не сприяють належній ефективності досліджень, але й ставлять під питання саму можливість відновлення вітчизняної науки. Йдеться перш за все про вікову структуру — про те, що в сьогоднішній науці України неприпустимо мало молоді. Про це нині багато хто пише і говорить. Дехто навіть звинувачує в цьому старше покоління науковців: мовляв, не хочуть старики йти на пенсію, займають місце, яке могли б зайняти молоді. Це неправда, а правда в тому, що молодь не йде в науку, або прийшовши в науковий колектив, тікає з нього чи за кордон, чи в інші сфери діяльності, де можна отримувати більш достойну заробітну плату, на яку можна прогодувати сім’ю. Кількість дослідників, старших 60 років, які продовжують працювати в науці, у нас також падає — значна частина з них все ж іде на пенсію, помирає, хоча процес втрати молоді, на жаль, відбувається інтенсивніше.
Адже, як відомо, середньостатистична смертність людей (в тому числі й науковців!) дуже залежить від віку: що старіша група людей, то більші її щорічні втрати через природну смертність. В науці України ми дожилися вже до того, що тільки такі втрати науковців вже стали перевищувати їх молодіжне поповнення. Це в доповнення до того, що продовжується виїзд науковців молодшого і середнього покоління за кордон і просто перехід до інших сфер діяльності в пошуках більш достойної заробітної плати та кращих умов праці. Отже набирає обертів процес вимирання вітчизняної науки.
Це означає, що навіть якщо наші “горе-реформатори” припинять травлю науковців у засобах масової інформації і навіть дещо поліпшиться підтримка науки з боку держави, кількість дослідників у країні продовжуватиме падати. Ми підрахували, що навіть якщо в українській науці були б створені настільки привабливі умови роботи і соціального забезпечення для її працівників, що прихід молоді до наукових інститутів щороку наростатиме на 15%, загальна кількість дослідників через згадані вище причини ще кілька років буде продовжувати падати, і лише потім почне повільно наростати. Це обумовлене специфічними особливостями кадрової складової наукового потенціалу — вчений має досить довго “визрівати”, перш ніж набуде необхідної кваліфікації, освоїть необхідний для роботи в сучасній науці об’єм наукової інформації.
Це унікальна ситуація, і для виходу з неї потрібні екстраординарні заходи. “Новий імпульс для розвитку” повинен бути дійсно потужним, інакше він не тільки не забезпечить розвитку української науки, але й не зупинить її деградації. Ми повідомляли про це колишні владні структури, писали в наукових і науково-популярних статтях, але поки що це не справляє ніякого враження. Дискусія йде тільки з питання чи “урізати” сильно, а чи помалу.
Програма діяльності уряду в цьому зв’язку викликає особливу увагу: науковій громадськості хотілось би знати, чи є хоч якась надія на те, що щось зміниться в майбутньому. Адже така надія — це теж фактор престижності професії науковця.
Сама ж по собі згадка про “забезпечення належних умов для результативної діяльності науковців та дослідників” (до речі, ми завжди вважали дослідників науковцями!) нікого ні в чому не переконує. Тому що маємо сумний досвід: навіть закріпивши в законі норму про те, що на наукові дослідження і розробки в державному бюджеті України має виділятися 1,7% ВВП, Верховна Рада України затверджує бюджет, в якому передбачено в десять разів менше. Або, гарантувавши в тому ж законі, що молодший науковий співробітник державної наукової установи має отримувати заробітну плату не нижчу, ніж заробітна плата в середньому по промисловості, законодавці зовсім не дивуються тому, що реальному молодшому науковому співробітнику це й не снилося[1].
Читаючи програму, науковці перш за все шукатимуть відповідь на питання, чи збирається уряд бодай колись потім (бажано б, звичайно, знати, коли саме) почати виконувати цей закон (“Про наукову і науково-технічну діяльність”), чи передбачає бодай в перспективі якісь етапи наближення до виконання закріплених у ньому норм.
Серед них є й така: “Держава застосовує фінансово-кредитні та податкові інструменти для створення економічно сприятливих умов для ефективного провадження наукової і науково-технічної діяльності відповідно до законодавства України, забезпечення до 2025 року збільшення обсягу фінансування науки за рахунок усіх джерел до 3 відсотків валового внутрішнього продукту — показника, визначеного Лісабонською стратегією Європейського Союзу”. (П.1. статті 47, який згідно з законом має виконуватись з 1січня 2020 року). А для того, щоб це стало реальністю, держава повинна розробити і включити в дію найрізноманітнішні важелі стимулювання підтримки науки бізнесом, формувати масштабні науково-технологічні та інноваційні програми на засадах державно-приватного співробітництва і співфінансування – подібно до того, як це роблять передові держави світу. Хотілося б знати, чи збирається цим займатися наш новий уряд.
І взагалі, хотілося б дізнатися, як взагалі мислить собі нове керівництво держави місце і роль вітчизняної науки в житті країни. Чи планує воно спиратися на неї, використовувати її можливості? І, виходячи з цього – чи буде хоч щось робитися для відродження наукового потенціалу України?
Ми пререконалися, що попереднім керівникам держави наука була ні до чого. А нинішнім?..
Автор: Олександр Сергійович Попович, наукознавець, заслужений діяч науки і техніки України
[1]Довідково: середня заробітна плата по промисловості України в січні минулого року була 16 тис. 258 грн., а ставка заробітної плати молодшого наукового співробітника в НАН України від 6269 грн. до 6639, ще 15% він може отримати як доплату за наукову ступінь.
Читайте нас в телеграмм