Журналістика в цілому і журналістська освіта в Україні зокрема нині в стані гострого хронічного захворювання, вважає автор цієї статті журналіст, доктор філологічних наук, професор Микола Тимошик (Київ). Цю гірку істину можуть потвердити і ті, хто по отриманні омріяного диплому журналіста переступав редакційні пороги в застійні 70-80 роки, і хто ставав літописцем нової України від початку 90-х років, і ті, хто поповнює її ряди в новочасну пору. Отже, ось як бачить проблему викладання фахових дисциплін на факультетах журналістики українських університетів професор Тимошик.
Про «хвороби» української журналістики
Відомі фрази від старших колег на кшталт «і чому вас на тому журфаці вчили» чи «забудьте ті ваші абстрактні комунікаційні теорії, починайте освоювати журналістику заново» таки чули не раз у ранню пору свого професіонального становлення.
Втім, не буде перебільшенням ствердити, що останнім часом вимоги чи й навіть претензії до факультетів журналістики практики галузі стали виставляти частіше й категоричніше.
Причин тут низка. Але найголовніша бачиться в тому, що ті зразки, канони й базові напрацювання, на які й досі орієнтується журналістська освіта в українських університетах, сильно відстають від реалій і потреб практичної журналістики. Останнім часом вони все сильніше відцентрувалися.
Гальмівними перепонами на шляху оновлення й осучаснення журналістської освіти нині стали:
— обтяжені теоретичними предметами та такими, що не мають стосунку до журналістики, абстрактними сентенціями навчальні програми є державний стандарт професії журналіста та;
— наявність у навчальних планах блоку «Фахова підготовка» низки предметів, які не мають прямого стосунку до журналістики;
— відсутність сучасних підручників;
— затеоретизована і досить спрощена процедура захисту кваліфікаційних робіт здобувачів ступеня «бакалавра» журналістики;
— безнадійно застарілий державний класифікатор журналістських професій;
— розмиті щодо специфіки спеціальності акредитаційні вимоги на право підготовки університетами фахівців за напрямком «Журналістика та інформація»;
— нерозв’язаність проблеми підготовки і перепідготовки викладацьких кадрів.
Реакцією практичної журналістики на явне відставання університетської журналістської освіти стала поява при редакціях провідних газет і телеканалів власних шкіл і курсів журналістики, де кадри для своїх редакцій стали готувати самі журналісти-практики.
Однією з перших, ще 2003 року, таку школу започаткувала редакція газети «День».
Згодом справу цю взяли до власних рук на центральних телеканалах: «Інтер» та «1+1».
Окрім редакцій газет та телеканалів охочих набути практичні навички телеведучого, коментатора, новинаря, інтерв’юера стали запрошувати творці різноманітних шкіл журналістики — як у Києві, так і в інших областях. З-поміж них варто виділити найбільш просунуті в мережі: «Новий журналіст», «Школа економічної журналістики» .
Звісно, що розраховані на всіх бажаючих (поза віковим чи освітнім рівнем слухачів), такі скоростиглі школи діють на комерційних засадах. Ціновий діапазон різний – від кількох сотень гривень за одне заняття до кількох тисяч за повний курс. Щодо змісту програм, то у більшості випадків вони, із зрозумілих причин, пересічному відвідувачеві платформи не розкриваються. Тому перевірити їх якість чи ефективність складно.
Досліджень цього сегменту журналістської освіти досі також ніхто не проводив. Втім, судячи з рясноти їх присутності в мережі, можна зробити висновок, що така форма набуття навичок практичної журналістики є натепер витребувана.
Анатомія проблеми
На початок третього тисячоліття українська преса, телебачення і радіо поставали перед цивілізованим Заходом як важко впізнаваний, розхристаний за вартісно-ідеологічними орієнтирами й відсталий із матеріально-технічного боку гібрид, утворений із двох моделей журналістики: залишків тоталітарно- радянської і паростків нової, із слабко вираженими національними ознаками, втім із посилюючими російськомовними акцентами та формально декларованими намірами сповідувати європейські стандарти.
Із тоталітарно-радянським слідом у журналістиці було все зрозуміло: у переважної більшості «старих» українських ЗМІ змінилися засновники: замість органів компартійних комітетів (райкомів, обкомів, ЦК) та відповідних радянських рад вони ставали органами державних адміністрацій та рад різних рівні (районних, міських, обласних), а кілька центральних ЗМІ — Верховної Ради чи Кабміну). Про самостійність, незалежність редакційної політики таких видань за цих умов звісно не йшлося.
Складніше із другою половиною гібриду, кістяк якого складали активно утворювані від початку 90-х років ХХ ст. нові редакції газет, журналів, а особливо радіо- та телеканалів (від столиці до райцентрів). Тут за журналістськими «трудовими колективами» як юридичними засновниками ЗМІ усе зриміше й частіше проглядалася невидима рука грошовитих або впливових на владному олімпі спритних ділків від бізнесу та політики. Поступово цей сегмент журналістики, за умов фактично проваленого державою процесу роздержавлення та приватизації ЗМІ, що закінчився 2020 року, прогнозовано опинявся в міцному кулаку кількох олігархічних кланів. Саме в цей період боротьба за українські ЗМІ між такими кланами, розгорілася з новою силою. Звідси стає зрозуміло: хто, як і чому визначав, контролював та впливав на редакційну політику журналістських колективів.
Спільною для обох складників новоутворюваної системи так званої української національної журналістики була кадрова проблема. Й вона особливо загострилася від середини 90-х років ХХ ст.
Як відомо, в ту переломову для Української держави пору основою журналістського корпусу, особливо керівної його частини, залишалися виховані на партійних принципах комуно-радянської журналістики і загартовані реаліями життя аксакали професії. В Україні до 1991 року їх готували практично лише на двох факультетах журналістики – Київського і Львівського університетів. Ще було Львівське військово-політичне училище, де «виковували» військових журналістів практично для всього СРСР, а згодом СНД. Розміщення такого училища із всесоюзним статусом у Львові явно відповідало давнім намірам Москви і в такий спосіб русифікувати П’ємонт українського відродження – Галичину з її давньою столицею. Також у цій системі неабияку роль відігравало відділення журналістики Вищої партійної школи при ЦК КПУ. Тут проходили дворічний стаціонарний вишкіл відібрані обкомами партії кращі журналісти з районних та обласних газет, яких згодом мітили на посади головних редакторів.
Стрімкий розвиток нової структури українських ЗМІ і, відповідно, підвищення суспільного запиту на журналістські кадри збіглися в часі з епохою так званої суцільної університезації (кінець 90-х ХХ ст. – початок 10-х років ХХІ ст.), коли традиційні для пострадянської освіти педінститути спішно переформатовувалися в університети класичного типу, а статуси академій та університетів раптом отримували колишні технікуми, колежі або й училища. Саме в таких «університетах» стали масово акредитувати й осібну та надто складну для підготовки кадрів спеціальність «Журналістика». За п’ять-десять років Україна вкрилася мережею відповідних факультетів і відділень. За короткий час їх кількість зросла майже до 70 – «на журналіста» можна було йти вчитися практично в кожному обласному (навіть по кілька), зосібно і в низці районних центрів. Лише в столиці України журналістів готують у восьми університетах.
У цьому контексті слід мати на оці ще одну важливу обставину. Все навчально-методичне, наукове, ідеологічне й матеріально-технічне підґрунтя розвитку журналістської освіти упродовж десятиліть формувалося й контролювалося з одного центру – Москви. Будучи тісно й надовго прив’язаними до російської школи журналістики, українські дослідники-журналістикознавці часто змушені були виступати в своїх текстах простими інтерпретаторами чи просто перекладачами наукових сентенцій російських авторів.
За таких умов підготувати на достатньому рівні нове покоління висококваліфікованих викладачів журналістики, створити новий корпус підручників і посібників, розробити новітні навчальні програми виявилося справою важко підйомною.
Перед керівниками й організаторами журналістської освіти в Україні відкривалися два шляхи: або й надалі залишатися в тіні російського «старшого брата», або рішуче розвернутися в бік цивілізованої Європи.
І саме в цю складну пору формування нової української журналістики у наш бік пильніше подивилася Європа.
Спроби європейців запропонувати свої стандарти
Чи не першим серед іноземних представництв в Україні спеціальну програму для українських «працівників пера» та викладачів журналістики з вивчення зарубіжного досвіду розробив німецький фонд Конрада Аденауера. У березні 1996 року представники фонду, на конкурсній основі, сформували першу мобільну українську групу у складі восьми чоловік, куди увійшов і автор цих рядків.
Базою для вивчення досвіду німецької школи журналізму, зокрема специфіки діяльності німецьких центральних ЗМІ у висвітленні суспільно-важливих тем та видавництв у продукуванні навчальної літератури став Берлін та його добре знаний у Європі Інституту журналістики.
З початком нового тисячоліття представникам українського викладацького корпусу з журналістики було запропоновано ще дві посутні програми з підвищення за кордоном своєї фахової кваліфікації. Йдеться про здійснення за фінансової підтримки Євросоюзу та уряду Швеції таких програм упродовж 10-х років у Швеції, Франції та Великій Британії
Інститут перепідготовки журналістів FOJO у шведському Кальмарі (The Institute For Further Education of Journalism, Sweden) добре відомий у світі як чи не єдина навчально-наукова інституція Західної Європи із суто журналістикозначим профілем, діяльність якої поширена не лише на свою країну, а й близьке та далеке зарубіжжя.
Інститут цей засновано 1972 року і входив в освітню систему Кальмарського університету (Кальмар – невелике історичне містечко поденно-східної частини Швеції на березі Балтійського моря). На початку йшлося про короткотермінові інтенсивні курси для практикуючих журналістів Швеції — на них безкоштовно міг потрапити кожен бажаючий.
Згодом зміст і проблематика програм Інституту помітно розширилися: окрім журналістів організовуються семінари і тренінги для викладачів цієї спеціальності з країн Західної Європи. Після повалення Берлінської стіни це шведське місто стало майданчиком з набуття навичок за унікальною програмою для викладачів факультетів журналістики країн колишньої соціалістичної співдружності. Від початку 2000 років список країн поповнили колишні республіки СРСР.
Україну долучили до цієї міжнародної програми 2003 року. Упродовж трьох років там побували три групи викладачів журналістики (по 10 чоловік у кожній). Кістяк цих груп складали професори й доценти Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, яких доповнювали також представники відповідних факультетів Таврійського (у Сімферополі), Ужгородського, Запорізького та Дніпропетровського університетів.
Важлива деталь: міжнародний шведський майстер-клас із основ журналізму для кожної із таких груп тривав майже місяць і фінансування коштом із держбюджету Швеції. Опіку над проектом здійснювала розширена Рада при FOJO із числа відомих представників ЗМІ, громадськості та професорів журналістики, а організаційно-фінансову частину забезпечував державний департамент SIDA – Шведське управління з міжнародного розвитку.
В цілому на час відкриття програми для українців у Швеції лише з країн Східної Європи та колишнього СНД там підвищили свою кваліфікацію 2279 журналістів і викладачів цієї спеціальності. Окремі витяги з цієї програми, яка зберігається в домашньому архіві автора як безпосереднього учасника цих шведських тренінгів, можуть дати уявлення читачеві про методику, проблематику та змістові акценти інтенсивного навчання. Зі щоденних творчих вправ найперше виділю: «Слово» (самопредставлення себе за п’ять хвилин через пам’ятну річ, яку людина бере з собою в далеку дорогу); «Актуальне слово в актуальному світі» (ранкова новина — експромтом для телеканалу», «Аргументую так або ні» (миттєве продовження першої половини речення модератора у ствердній або заперечній формі); «Ключове слово, що вплинуло на вибір професії» (про сіль журналістського фаху); «Емоційна домінанта» (публіцистичні підходи в створенні образу).
Безцінними для мене як журналіста-практика і викладача журналістики були робочі дні, проведені під егідою досвідченого редактора Роберта Оувена в редагованій ним упродовж 20 років редакції крайової газети міста Векше «SmolandPosten», в товаристві керівника прес-служби місцевого муніципалітету Томаса Карлссона , на практичних заняттях зі студентами-журналістами Кальмарського університету; в книжкових сховищах начиненої надсучасними мультимедійними технологіями наукової бібліотеки місцевого університету. А чого вартувало виїзне заняття з написання подорожнього нарису, проведене в досі незнаній аурі вітряних млинів та вітряків на дивному острові Еланд.
І все це — незвично, творчо, інтенсивно, в ігровій манері, в контексті безпосередньої участі кожного учасника щодо моделювання конкретної виробничої ситуації в реальній журналістиці.
Тут доречно додати, що шведська частину проєкту Інституту FOJO тим не закінчувалася. Модератори і викладачі цього курсу Клас Тур та Кент Хальтутнен двічі приїздили в Україну і на базі Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка уроки шведської журналістики були продовжені. І не лише для учасників цієї програмі, а й викладачів з інших вишів, хто цим зацікавився.
Міжнародний проєкт Євросоюзу з розвитку медіа-навичок
Іншим переконливим прикладом сталої небайдужості Європи до майбутнього України в цілому і її журналістики зокрема став ще один європейський проєкт, який отримав промовисту, суто українську, назву «Жорна». Йшлося про місію і покликання нової журналістики перемолоти, перетерти, знесилити все темне, несправедливе, грубе в тривожних на тоді реаліях ствердження Української незалежності і створення натомість помолу борошна високої проби – якісної журналістики, яка б відповідала стандартам журналістики демократичного Заходу.
Спільний проєкт Євросоюзу (European Commission) та міжнародної радіотрансляційної мережі Бі-Бі-Сі (ВВС World Trust) «Розвиток медіа-навичок -Україна» («Жорна») стартував в Україні у лютому 2006 року під керівництвом виконавчого директора Ентоні Хаусона.
Конкретна ціль цього проєкту полягала в спробі допомогти Україні підготувати для національних ЗМІ журналістські кадри – політично не зашорені, професіонально підготовлені, зорієнтовані на стандарти якісної європейської журналістики. У ширшому плані йшлося про сприяння закономірного відходу однієї із знакових 15-ти радянських республік колишнього СРСР від всуціль не демократичної, не вільної політично журналістики з її специфічно московським тлумаченням принципів партійності, народності, правдивості.
Початок виявився багатообіцяючим.
У березні 2006 року була організована ознайомча поїздка кількох українських викладачів журналістики до університетів та шкіл журналістики країн Європи з метою вивчення викладання там фахових дисциплін. Вибір випав на представників трьох університетів – Київського імені Шевченка (директор професор Володимир Різун, завідувач катедри професор Микола Тимошик та заступник директора з міжнародних зв’язків асистент Ольга Гресько), Ужгородського національного(декан Юрій Бідзіля) та Таврійського ім. В. Вернадського (декан Галина Богданович).
Витрати на ознайомчу поїздку фінансувалися Євросоюзом.
Ту поїздку можна вважати справжнім проторенням шляху для пізнання наживо невідомої досі в Україні журналістикознавчої Європи, яка базувалася на цілковито відмінних від радянської, а згодом російської журналістики принципах і засадах. Уявити обшир і проблематику програми можна вже із наступного переліку навчальних закладів та редакцій ЗМІ, де представникам журналістської спільноти з України розкривалися секрети кухні з підготовки кадрів та функціонування реальної журналістики в суспільствах високої демократії: Лілльський університет та редакція крайової газети «La Voix du Nord» міста Лілль у Франції, Оксфордський, Вестмістерський університети, школи журналістики у Волверхемптоні, Шеффілді в Англії, головний офіс Всесвітньої Служби БіБі-Сі в Лондоні (Англія), Кардіфська школа журналістики (Уельс, Велика Британія).
Зарубіжні організатори надавали особливого значення цьому проєкту. Тому його широко висвітлювали в тамтешній прес. І, що показово, в низці таких публікацій наголошувалося на необхідності уведення української журналістики в європейський контекст. Скажімо, розлогий фоторепортаж французької газети «La Voix du Nord» про навчання викладачів журналістики з України у тамтешньому університеті вийшов під заголовком «Le Journalizme a L’Ukrainienne en marche (українська журналістика на марші).
Газета «наживо» за шість годин від студентів-журналістів у Франції
Спробую подати кілька живих картин щодо особливостей викладання предметів із журналістики у Франції та Великій Британії.
Виклади ці мають осібну манеру, бо й журналістика – осібна спеціальність. У лекційних аудиторіях відсутня академічна сухість, монотонний речитатив мовця за професорською кафедрою. Ніхто не диктує під запис. Мультимедійна розповідь професора раз по раз переривається короткими вправами-розминками, завдяки яким краще засвоюється матеріал, тримається увага слухачів. Декілька запитань до аудиторії, ліс рук, рівноправний короткий діалог між професором і обраним ним співмовцем.
Ще жвавіша атмосфера на практичних заняттях. Вони й близько не нагадують наші аудиторії, де зазвичай викладач опитує, а студенти, похапцем шукаючи щось у конспектах, аби хоч щось відповісти «для оцінки».
Ось початок звичайного навчального дня для студентів 2 курсу відділення газетної журналістики Лілльського університету, куди був прикріплений викладачем-стажером автор цих рядків. А реальним викладачем виявився співробітник уже знайомої для нас газети «La Voix du Nord» Доротті Тромпарент.
За розкладом того дня значилася дисципліна «Виробництво газети» — шість аудиторних годин. Упродовж цього часу студенти мали підготувати і випустити 12 шпальт своєї кольорового навчального денника форматом А-3. Звісно, що напередодні, в час самостійної роботи, вже мали бути напрацьовані певні заготовки. До моменту виведення готового оригінал-макету «наживо» на факультетському поліграфічному обладнанні, що поруч, викладачеві слід буде поділити групу на два редакційні колективи, роздати в кожній із них журналістські посади (кореспондента-новинаря, кореспондента-аналітика, кореспондента-есеїста, коректора, фотокореспондента, дизайнера, літературного редактора, головного редактора) , провести три редакційні «летючки» (план номера за шпальтами, перша та друга верстка, підписна до друку), ретельно проаналізувати «позитив» і «негатив» цільного випуску газети та виставити оцінки кожному учаснику редакційно-видавничого процесу.
Почали з того, що мій колега, подивись на годинник, мовив до аудиторії з півтора десятка різношкірих своїх підопічних, які вже чекали на його, як завжди, несподівану вказівку. Цього разу вона була такою: «Даю вам 30 хвилин для пошуку теми номера на першу шпальту. Маршрут: половина групи виходить з університету у керунку головної вулиці ліворуч у радіусі 200 метрів, друга половина групи – праворуч на таку ж відстань. Збираємося тут о 9.30 на першу редакційну «летючку».
Повернулися направду в точно призначений час. Викладач вмикає для всіх телевізор, де традиційно о цій порі йде наживо п’ятихвилинна програма міжнародних новин інформаційної служби Франс-Прес.
Обмін враженнями: і від новин із телевізора, і від «знайденого» на головній вулиці міста в радіусі 200 метрі в обидва боки — такого, що приховане, непомітне для очей звичайного перехожого (в своїх викладах я це називаю «вміти помітити зорі в калюжах»). Приймається рішення: з усіх помічених картинок щоденного життя міста перше місце посів сюжет із бородатим «безхатьком» із дорогою мобілкою в руках, що розмістився біля міської мерії та новому матраці з електричним підігрівом і подорожньою кавоваркою. Отож, на першій шпальті крупним планом – фотосвітлина незвичного «героя», а про явище безхатченків у різножанрових матеріалах – на наступному розвороті. Центром міжнародного блоку, зважаючи на присутність в аудиторії гостя з України, стане окрема сторінка про реванш біло-синіх кольорів у час Помаранчевої революції на майдані Незалежності в Києві (поїздка до Франції якраз збіглася з тими драматичними подіями в Україні).
У проміжках між «летючками» колега пояснює: надрукуватися в солідних французьких газетах студентам-журналістам початкових курсів практично неможливо. Планка вимог до журналістських публікацій у Франції досить висока. Тому мірилом набуття практичних навичок стають ось такі газети. Починаючи з другої верстки, яку здійснюють самі ж студенти, всі шпальти газети вивішуються в головному вестибюлі на спеціальному стенді, що займає майже ціле крило. Зазвичай, їх читають і студенти інших курсів та спеціальностей, і викладачі інших предметів. Роблять помітки на полях, щось підкреслюють, ставлять знаки питань, окликів, плюсів та мінусів (поруч – із десяток фломастерів). Все це враховується редакцією в останній верстці перед підписанням її до друку.
Наприкінці занять всі студенти групи отримують до рук свіжий випуск газети. Підготовлені кожним окремі публікації стануть додатком до власного потфоліо, яке з кожним новим курсом буде поповнюватися. На бакалаврський захист, окрім власного творчого доробку за обраною проблематикою, студент надає кваліфікаційній комісії віддрукований оригінал-проєкт «власної» газети (журналу, буклету, книги), до яких додається (в окремій оправі) теоретико-практичне обґрунтування теми всього лиш на кільканадцять сторінок.
Європейсько-українські «Жорна» в розвитку і в загасанні
Як і у випадку з програмою перепідготовки викладачів-журналістів у Швеції, цей проєкт Євросоюзу не обмежився лише набуттям досвіду кількох викладачів за кордоном. Зарубіжні модератори «Жорен» незабаром прибули в Україну з чіткою програмою дій.
Упродовж осені 2006 – весни 2007 року у Києві, Сімферополі, Ужгороді. відбулося три тренінги викладачів. Отож, коло учасників, що мали можливість засвоїти незвичні для них навички, помітно розширилося.
Окремим пунктом тренінгової програми в Україні стало залучення в творчий журналістський процес студентів. Для цього європейці профінансували проєкт створення студентського новинного мережевого порталу «Жорна».
Зайомство зі змістом цього електронного журналу переконувало: нарешті, з’явилося те, чого давно очікували; нарешті, вустами студентів порушено питання, які рано чи пізно мусили «прорватися» назагал. Питання ці стосувалися кричущої відірваності змісту навчання у студентських аудиторіях українських журфаків і тих реалій, які чекали їх спочатку на виробничих практиках, а незабаром, із отриманням диплома журналіста, і в реальній журналістиці.
Переглянемо те, що боліло студентам, які прийшли в університет здобувати фах реального журналіста, а не звичайний диплом, який не підкріплений витребовуваними роботодавцями навичками.
Низка публікацій стосувалися практики в ЗМІ. І тут, з оприлюднених відгуків самих студентів, наяву постали недоробки факультетів: бази практик формальні; студент залишається сам-на-сам у виборі невідомого йому того чи того сегменту журналістики; керівники редакцій газет, телебачення радіо, мережевих видань відмовляють, дорікають, критикують, обурюються.
Чим?
Найперше, безграмотністю самих студентів, невмінням відібрати з потоку інформації головне, нездатністю орієнтуватися в жанрових особливостях матеріалу, невмінням вести бесіду, не готовність ставити професійні питання. Дісталося й університетам за формальний підхід до організації практик. Ось як оцінили її студенти в головному журналістському виші країни:
«Оцінювання студентської літньої практики в Інституті журналістики суто формальне. Існують так звані «керівники практики», яким виш делегує наглядати за студентами в цей період. Вони приймають студентські щоденники зі звітами, характеристики, продивляються зроблені впродовж стажування матеріали, виставляють оцінки або заліки… Іноді керівників практики студенти бачать вперше, коли подають заліковку на підпис про пройдену практику».
Ще гостріші оцінки фахової підготовки студентів-практикантів дають журналісти, які погоджуються працювати з такими студентами. Відгук редакторки телеканалу «Сіті» Тетяни Федорів має назву «Як практик, я не задоволена підготовкою, кажу це чесно». Це її відповідь на запитання, чи задоволена вона практикантами з факультетів журналістики.
Тут же наводяться слова (здається, дещо перебільшені й категоричні) керівника інформагенції «Інтерфакс-Україна» Олександра Макаренка щодо цієї проблеми: «Ліпше навчити журналістським азам історика, математика, економіста за освітою, аніж перевчати студента-журналіста», з яким Тетяна Федорів згодна частково.
Останній випуск студентського журналу «Жорна» датується 12 вересня 2007 р. У публіцистичному есе «Українська мрія» Анна Полуденко розмірковує над вчинками багатьох ровесників, хто, розчарувавшись в безперспективності зробити професійну кар’єру в Україні, їде в пошуку кращої долі за кордон. І ця ось цитата в публікації змушує задуматися: «75 годин роботи на тиждень. Мінімальна заробітна плата — $7,25 на годину. Проживання — 8 людей у маленькому будинку. Таке тепер життя трьох молодих українців, що вирішили після закінчення літньої відпустки залишитися у Сполучених Штатах». Причини припинення випуску міжуніверситетського студентського мережевого видання «Жорна», присвяченого якості української журналістської освіти, на поверхні: проєкт Євросоюзу закінчився, програма згорнута.
Що далі?
Чому на факультетах журналістики в Україні стає все менше журналістики?
Здавалося б, після такого успішного старту фінансованих коштом західних платників податків програм із переорієнтації української журналістики із посттоталітарної моделі на західну навчальні програми підготовки журналістських кадрів в українських університетах помітно зміняться.
Так. Починаючи з другої половини десятих років, програми змінилися. Але, на жаль, не в бік наближення змісту викладання з набутками кращих шкіл європейської журналістики, які щедро надали українцям західні партнери, а, навпаки, у цілковито протилежний.
За прикладами ходити далеко не треба. Варто просто вникнути в зміст навчальних планів за спеціальністю «Журналістика», які розроблялися після завершення вище згаданих міжнародних проєктів у базовому навчальному закладі України з підготовки журналістських кадрів — Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Свідомо підкреслюю на поняття «базовий», бо так склалося за останні 20 років що розроблювані однією-двома особами плани ці формально затверджувалися на засіданні Навчально-методичної комісії ж журналістики при міністерстві освіти і ставали фактично узаконеними для всіх інших факультетів і відділень в Україні. Ставали без жодного обговорення в інших вишах і, що важливо, в спільноті журналістів-практиків.
Навіть неозброєним оком впадає у вічі засилля теоретичних дисциплін із так званого соціально-комунікаційного блоку. Варто перелічити ті, на які виділилося невиправдано забагато екзаменаційних кредитів: «Теорія масової комунікації», «Теорія масової інформації», «Соціологія масової комунікації», «Комунікаційні технології», «Теорія твору і тексту» (в додачу до цілковито невиразного за об’єктом і предметом вивчення «Текстознавства», що вже багато років дивним чином «затесався» до журналістських програм гібридом мовознавчої «Текстології»). І це в блоці дисциплін професійної і практичної підготовки майбутніх журналістів.
Виникає одне принципове запитання: а на який рівень підготовки розрахована ця настільки затеоретизована програма? Виявляється, це не «магістратура», а саме «бакалавреат».
Складається враження, що ніхто з розробників цієї навчальної програми не працював у практичній журналістиці й не розуміє головного: там потребують не знавців відірваних від життя комунікаційних технологій, а фахівців, здатних передусім шукати, аналізувати й обробляти факти, створювати придатні для оприлюднення в розмаїтих складових системи ЗМІ текстів різної складності і призначення.
Важливий блок мовних і літературних дисциплін для журналістів (підкреслюю: саме для журналістів, а не філологів) знову явно переважив шальку терезів у бік чи то школярства, чи то академічності. Знову готуємо фахівці-мовників або літературознавців, знову студенти на екзаменах переказують твори зі шкільної програми. Але ж на такій спеціальності покликані вчити не суфіксно-префіксної схоластики, а елементарних навичок писати, редагувати, правити, вдосконалювати структурно вибудовані, логічно вмотивовані і розмаїті за специфікою творення та призначення тексти: газетно-журнальні, ефірні, мережеві, книжкові, рекламні, офіційні, нормативні, навчальні наукові, довідкові, дитячі художні, публіцистичні… Це дає така дисципліна як «Основи редагування». Вона надійно прописана в головному блоці фахових дисциплін усіх університетів Заходу, де готують журналістів («The basis of Publishimg and Editing» нарівні із «The basis of Journalizm»). У більшості ж українських вишів цю дисципліну невиправдано витіснили, замінивши її на ефемерні «Копірайтинги», «Спічрайтинги», «Едитології», «Едиторики»…
Невмотивовано обкраяними виглядають із таких планів «Жанри журналістики». В деяких вишах для засвоєння такого огрому проблематики виділяють лише 20 лекційних годин. І це на три блоки жанрів: інформаційного, аналітичного, художньо-публіцистичного. З багатьох факультетів журналістики студенти ідуть на чергові виробничі практики без елементарного розуміння основ величезного розмаїття журналістських жанрів, без власних спроб ними оволодіти практично, зате з колосальним обсягом не зовсім дотичних до журналістики теоретичних знань і комунікаційних технологій.
Детонуючий розорив між теорією і практикою журналістики
Проблема кричущої непідготовленості студентів-журналістів до реальної практики в реальних ЗМІ не нова. Вона раз-по-раз загострювалася в переломні часи розвитку журналістської освіти в Україні. А в 1965 році навіть переросла в справжній бунт студентів на факультеті журналістики Київського університету. Цю повчальну, але призабуту сторінку історії варто нагадати нинішнім керманичам журналістської освіти, оскільки нинішня ситуація дуже нагадує ту, більш ніж 55 річної давності.
Передумовою студентського бунту стали партійно-комсомольські збори третього курсу, який на факультеті вважався зразковим, із конкретною темою для обговорення «З чим ідемо на практику?». Тема виникла відразу після оприлюдненої деканатом програми практики. Із майже півсотні пунктів тієї програми, яка виявилася простим переказом тез головного натоді навчального предмету «Марксистко-ленінське вчення про пресу» (чи не нагадує це, шановний читачу, нинішнього головного предмету для журналістів «Теорія масової комунікації»?) майбутні практиканти не побачили нічого, що б стосувалося конкретної роботи журналіста в газеті, на радіо чи телебаченні.
Далі – цитата з архівного документу, автором якого є безпосередній учасник тих подій, колишній студент третього курсу, якого згодом виключать з університету за той же націоналізм, Михайло Скорик:
«Заплановані збори відбулися. Як засвідчує збережений протокол, майже всі третьокурсники виступили, навели неспростовні факти невмілого планування навчального процесу. Лекції часто-густо повторювалися, накладаючись одна на одну, а деякі викладачі читають геть не цікаво, оперують давно застарілими тематичними планами й не вміють відповідати на поставлені запитання (в документі подано низку прізвищ викладачів журналістики. — М. Т.). Наводилися безліч аргументів, що ці викладачі не дбають про те, щоб студенти вміли аналізувати й обробляти факти, не сприймають їхнє вміння доказово критично мислити, не мають газетної чи телевізійної практики».
Подальший розвиток подій засвідчив: звичайні студентські збори з невинною темою здетонували низкою гучних справ, які вийшли далеко за межі університету і поганьбили кращі традиції класики вищої освіти і самої журналістської професії. Тоді звільнили з роботи не викладачів-теоретиків, на яких скаржилися студенти, а й декана Матвія Шестопала — чи не єдиного на той час журналіста-професіонала, знаного в професії колишнього фронтового кореспондента й дослідника-журналістикознавця, звинувативши його в… націоналізмі. Заодно влада покарала і студентів-ініціаторів зборів. А тих, кого вони критикували, залишалися на посадах і далі.
У відповідь на такі репресивні заходи адміністрації університету 67 студентів різних курсів факультету журналістики підписали листа і скерували його до міністерства освіти та ЦК компартії України. Вимоги в цьому листі були дві: повернути на факультет улюбленого викладача та звільнити від викладання журналістських дисциплін тих викладачів, які не мали до журналістського фаху жодного стосунку. І то був ультиматум. Бо в іншому випадку студенти погрожували однозгідно залишити університет.
Ті насправжки гарячі події відбувалися в час згортання хрущовської відлиги, коли в Україні вже розкручувався зініційований Москвою маховик антиукраїнських репресій. Звісно, що студентський бунт київського журфаку був звісно придушений. Але його уроки змушують аналізувати сучасні тенденції, які відбуваються в журналістській освіті.
На жаль, ці тенденції є тривожними. І пов’язані, як це не парадоксально звучить, з подальшим, свідомим чи несвідомим, витравленням із журналістики її передусім професіонально-практичного компоненту.
Для чіткого зрозуміння цих тенденцій спробую виокремити їх у стислій хроніці змін у журналістській освіті упродовж 10-х років нового тисячоліття:
— на подання керівництва Інституту журналістики КНУ приймається урядове рішення, за яким журналістика як наука, переводиться з напрямку «Філологія» в ново придуманий — «Соціальні комунікації»;
— створюється головний напрямок наукових досліджень (із окремою спецрадою по захисту кандидатських і докторських дисертацій) – «Теорія соціальних комунікацій»;
— захищено десятки дисертацій, які до справжньої журналістики не мають ні найменшого стосунку, але автори яких отримали законне право викладати журналістику;
— замість традиційних наукових збірників «Журналістика» в низці навчальних закладів, де все ще прописана журналістика як спеціальність, засновуються наукові видання із новим брендом — «Соціальні комунікації»;
— низка кафедр із традиційною назвою «Журналістика» замінюється кафедри соціальних комунікацій;
— керівництво інституту журналістики виступає з ініціативою про перейменування колишнього факультету журналістики в Інститут масової комунікації;
— через не підтримку вченої ради цієї ідеї на базі Інституту журналістики створюється приватний навчальний заклад із назвою «Інституту масової комунікації.
2017-й рік відзначився новим наступом на традиційну національну журналістику. У Києві реєструється громадська організація «Національна академія комунікативістики».
Під прикриттям цієї ефемерної академії та двох київських кафедр журналістики в Києві (університети Шевченка і Грінченка) відбувається «круглий стіл» з назвою «Впровадження в Україні освітньої галузі «Комунікативістика». Вислід такого «столу», керований безумовно головними «комунікаторами» України з Інституту журналістики, — підготовлений для передачі на підпис тодішньому прем’єр-міністру В. Гройсману проект постанови Кабінету Міністрів України, за якою галузь знань «Журналістика» перестає існувати.
Втім, завдяки оперативно підготовленим гострим публікаціям у пресі кількох небайдужих авторів-практиків щодо недопущення такої відвертої наруги над національною журналістикою те подання так і залишилося не підписаним.
Західна методика викладання зігнорована
Західна методика викладання журналістики, яку так активно прагнула нещодавно прищепити Україні європейська спільнота, на факультетах журналістики, на даль, не прижилася. Натепер вона залишилася в руках кількох викладачі-ентузіастів.
Чому?
Відповідь на поверхні.
У західних університетах головні фахові предмети зазвичай викладають учені, які прийшли в науку з журналістської практики. Власне, там і факультети журналістики виникали первинно на базах популярних газет чи газетних концернів, працівники яких складали основу викладацького складу новозаснованої журналістської школи. Тому в Західній Європі так багато таких шкіл, які не лише змагаються між собою за студента, а й доповнюють одна одну. Інтенсивне навчання журналізму там передбачає передусім щоденне писання, перевірку, аналіз вправним навчителем та публікацію написаного після його вдосконалення. Такий навчитель працює з маленькими мобільними групами, творчість яких сам і виводить згодом на шпальти справдешніх газет.
В українських вишах, як засвідчує практика, переважна більшість студентів журфаків упродовж вивчення фахових дисциплін зазвичай пишуть і публікуються дуже мало. І головна причина цього, відважуся назвати, нетипового явища в тому, що викладачів-практиків журналістики, які самі пишуть і друкуються, також дуже мало. Традиція залучення до викладання фахових дисциплін кращих журналістів з редакцій через специфіку формування педагогічного навантаження в українських вишах фактично знівельована.
З іншого боку, в останні роки ряди викладачів журналістського фаху поповнило нове покоління дослідників, які прийшли в науку через аспірантуру відразу після закінчення університетів. Такі зазвичай не мають практичного журналістського досвіду і захищали свої дисертації здебільше з тем соціально-комунікаційної, а не журналістської проблематики.
Окремої теми для обговорення заслуговує проблематика магістратура із журналістики, де хвороби вищої школи усе більше увиразнилися і загострилися.
Куди ж іде наша українська журналістика, її освіта і наука та хто керує нею «невидимою рукою»? Настала пора і теоретикам, і практикам журналістики шукати відповіді та ці принципові питання разом.