2 січня виповнюється 140 років від дня народження Івана Огієнка, міністра двох міністерств УНР — освіти і «культів», — залишеного головувати Директорією на час еміграції уряду, а також першого ректора Кам’янець-Подільського університету. 29 березня – ще одна пам’ятна дата цього Великого Українця: 50-річчя від дня його упокоєння в канадському Вінніпезі. Доктор філологічних наук, професор, журналіст Микола Тимошик спеціально для «Граніту науки» згадав 12 маловідомих епізодів із життя Івана Огієнка.
Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов’язку. І це не випадково. Адже свій природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного і культурного діяча він однаковою мірою успішно застосовував і як мовознавець та літературознавець, і як редактор та видавець, і як перекладач та поет, і як ректор та міністр, і як православний митрополит та історик Української церкви. Важко сказати, в якій із названих сфер діяльності Іван Огієнко (митрополит Іларіон) залишив найпомітніший слід. Одне беззаперечне: він чесно і сповна служив українській справі, до останніх днів свого довгого й важкого життя не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації, в захисті, а згодом в утвердженні та розвої рідної мови, культури в цілому. Переконує в цьому хоча б той факт, що бібліографія наукових, публіцистичних та художніх праць ученого, за неповними даними, складає понад тисячу одиниць.
“Доля судила мені немало працювати в таких умовах і на таких посадах, коли моя діяльність не належала тільки мені, — я працював для цілого українського народу. Як я працював – судити не мені…”
Ці слова Іван Огієнко написав у середині 30-х років минулого століття. Будучи не лише свідком, а й безпосереднім учасником подій, пов’язаних із тріумфом і трагедією Української революції, він вважав “за свій конечний обов’язок” детально описати ту пору, дати майбутнім дослідникам нашої історії матеріал, так би мовити, з перших рук.
Однак тяжкі й непевні умови еміграційної дійсності не дали змоги ученому сповна реалізувати цей намір. На основі збережених денників та численних документів, які завжди возив із собою трудними й небезпечними дорогами Європи, вдалося йому створити лише коротку “автобіографічну хронологічну канву”, яку назвав просто й промовисто – “Моє життя”. Цей короткий хронологічний начерк спресованих у часі, напружених і здебільшого визначальних для мільйонів українців подій ще доведеться розшифровувати, доповнювати, з’ясовувати, переосмислювати не одному досліднику. І це слід зробити для того, щоб стерти фальшивий глянець, здавалося б, назавжди покладений на біографічні сторінки цієї людини тоталітарною системою, аби ретельно відібрати зерна правди, історичної справедливості й істинної науковості від рясної полови всіляких вигадок, перекручень, огульних звинувачень, замішаних на ідеологічній заангажованості, політичних спекуляціях та антинаукових теоріях.
Постать Івана Огієнка вже реабілітована історією. Але вона ще не пізнана, глибоко не поцінована в Україні. Тому надто актуальним сьогодні є завдання не лише повернути в Україну ім’я Івана Огієнка, його величезну наукову, публіцистичну спадщину, а й ретельно вивчити її, максимально використати під час розв’язання нинішніх складних завдань українського державотворення.
У цій публікації – лише про дванадцять маловідомих епізодів із життя й діяльності цієї особистості.
1. У списку десяти найнебезпечніших для комуністичного режиму
Упродовж усіх підрадянських років ім’я Івана Огієнка було заборонене для публічного використання в Україні в будь-якому контексті – у пресі, на радіо, телебаченні. Після трійки найбільших ворогів радянської влади (Івана Мазепи, Симона Петлюри, Степана Бандери) список постійно оновлювався розпорядженнями радянського Головліту (спадкоємцемь найбільш репресивного щодо українства Цензурного комітету Російської імперії).
У повоєнних заборонницьких списках ім’я Огієнка стоїть третім. Окрім нього такої «честі» були удостоєнні партійно-радянським режимом Богдан Лепкий, Володимир Винниченко, Дмитро Донцов, Сергій Єфремов, Володимир Кубійович, Андрій Любченко, Євген Маланюк, Микола Хвильовий, Спиридон Черкасенко. Видані раніше твори цих діячів ретельно вилучалися зі всіх книгозбірень і сховищ. Хіба що по одному примірнику їх запроторювали у своєрідні радянські «книжкові концентраки» — спецфонди головної книгозбірні України в Києві. Для створення викривальних публічних лінчувань таких авторів до тих спецфондів періодично допускалися спеціально перевірені відповідними органами «дослідники».
Так приклеювалися політичні ярлики. Для Огієнка знаходимо в численних розтиражованих агітках такі: «петлюрівський міністр», «варшавський утриманець Пілсудського», «літературний денщик Скоропадського і фашистський запроданець», «запроданець-іуда в рясі митрополита». А ось тавро на редагований Огієнком у Канаді, авторитетний в усьому цивілізованому світі щомісячний науковий журнал «Віра й Культура»: «…жовто-блакитний клерикальний органчик…, що пихато іменує себе місячником «українського наукового (?) богословського товариства”.
Радянська влада паплюжила це ім’я не стільки тому, що Огієнко був соратником Симона Петлюро і чоловим міністром УНР, а передусім за його неординарні наукові тексти з історії української мови, національної культури, церкви. Вони на корені підрізали фальшиві радянські ідеологеми про «спільний генетичний стовбур» українців і росіян, про так звану вторинність, меншовартість українців. Концептуально вони ламали багато усталених стереотипів і догм щодо періодизації та етапів розвитку української історії, що перекочовували із сталінського курсу ВКП(б) у численні радянські підручники та монографії.
2. Фатумні «п’ятирічки»
Якщо уважно простежити за біографією митрополита Іларіона, напрошується висновок про фатальні обставини його життя, що повторювалися із завидною періодичністю — приблизно щоп’ять років.
Чи випадковими були ті систематичні випробування долі? Чи ті падіння були запрограмовані наступними черговими злетами – від бідного напівсироти до професора, ректора, міністра, тимчасового голови Українського уряду, митрополита, першоієрарха однієї з потужних у світі українських церков?
Простежмо за цими датами, задумаймося над ними.
1910. Смерть малолітнього сина Євгена. Перед тим – смерть матері. Ще один удар долі – відмова адміністрації Київського університету у вступі до аспірантури, незважаючи на рекомендацію факультету як кращого випускника.
1915. Звільнений з роботи в комерційному училищі. За відсутністю засобів існування змінює з молодою дружиною київське помешкання на хутір Дзвінкове під Мотовилівкою.
1920. Трагедія Української революції і початок скитальницького життя на чужині. Вимушене полишення Кам’янця-Подільського. Серед темної дощової ночі на протилежному, польському, березі Збруча стояв розгублений і пригнічений — без коштів, без майна, з двома переляканими малолітніми синами і хворою вагітною дружиною.
1925. Повна житейська безвихідь після звільнення від викладання у Львівській учительській гімназії. Розпачливі листи до Агатангела Кримського в Київ, суть яких: що робити далі, куди прихилися, чи приймати польське громадянство, чи є надія повернутися до Києва для наукової праці? Після виснажуючих сили сумнівів і терзань сумління – полишення України. Тоді ще не знав, що — назавжди.
1932. Звільнення від викладання у Варшавському університеті без пояснення причин. Знову – кричущий біль душі від несправедливості й лякаюча невизначеність про завтрашній день для себе й своєї сім’ї.
1937. Смерть дружини Домініки після багатомісячних нестерпних мук від невиліковної хвороби. Рішення про постриг у ченці і прощання зі світським життям.
1942. Втрата архіву, зібраного у Тарнові, Варшаві й Холмі.
За цим — трагедія українців у Холмщині й Підляшші та його вимушене полишення Холма. Відтоді смерть з косою за плечима настирливо почала відвідувати і його.
1944. Тяжка хвороба, дві операції у швейцарській Лозанні. Перший заповіт.
1961. Затяжна хвороба. Другий заповіт. Дві операції у Вінніпезі.
1966. Знову тяжка, цього разу найтриваліша і остання недуга.
1972. Кончина.
3. Брусилівські криниці
З університету св. Володимира його витісняли тричі. Вперше – за несплату за навчання. Вдруге і втретє – фактично за «сєпаратісткіє настроєнія», за співпрацю з Б. Грінченком та М. Грушевським на просвітянській ниві. А за активну журналістську діяльність у перших українських газетах «Громадська Думка» та «Рада», де друкує низку статей під рубрикою «Вчімося рідної мови», йому, відміннику аспірантури, ставлять лише «задовільно» за… науковий звіт і знову попереджають про виключення.
Хмари над головою молодого Огієнка згущуються після публікації в пресі розгромного доносу на українство «Український рух як сучасний етап південноруського сепаратизму», де Огієнко названий «патентованим українцем» та висловлюється сумнів у доцільності його перебування професорським стипендіатом в університеті Св. Володимира.
За цих обставин він «рятувався» в рідному Брусилові. Створює кредитно-ощадне товариство, ініціює в містечку появу перших бетонних криниць (одна з них нещодавно відновлена вдячними земляками і стала своєрідною туристичною привабою), сприяє відкриттю першого вищого училища в житомирській глибинці.
Здійснює ще один українознавчий проєкт: упродовж 1913 року публікує в повітовій газеті «Радомышлянінъ» історико-краєзнавчі нариси про культурний розвій сіл і містечок краю під заголовком «Містечко Брусилів та його околиці». Рівно через сто літ, 2013 року, авторові цих рядків пощастить віднайти в колишніх спецфондах повний рукопис цього легендарного твору та видати його окремою книгою в серії «Запізніле вороття».
4. Українізатор університету Св. Володимира і співтворець першого Українського державного університету в Києві
Після лютневої революції в Росії 1917 року молодий викладач історії і філології, приват-доцент повністю зрусифікованого Київського університету Св. Володимира Іван Огієнко відважується на рішучий громадянський крок: починає викладати студентам свої дисципліни українською мовою. Цим показавши приклад іншим колегам. Такий вчинок був схвально зустрінутий студентами і різко засуджений антиукраїнською професурою.
Як відповідь, у липні 1917 року за підписом ректора М. Цитовича на адресу Тимчасового уряду відправляється з Києва документ з промовистою назвою — «Протест Ради університету св. Володимира проти насильницької українізації Південної Росії», в якому з невластивою для професури політичною нетерпимістю й обуренням констатувалося, що «керівники українського руху прагнуть до повної політичної відокремленості… Особливо характерним у цьому відношенні є прагнення запровадити «українську» (вжито в переносному, зневажливому значенні — М. Т.) мову як державну і мову викладання в Україні».
Огієнко був звільнений з цього університету. Але не припинив у подальшому своєї боротьби. Був у числі ініціаторів формування спеціальної депутації до гетьмана П. Скоропадського з клопотанням про необхідність українізувати Київський університет. Наслідком прийому цієї депутації стало рішення уряду Гетьманату в серпні 1918 року про створення першого Українського Державного Університету. З-поміж професорів у числі перших значився І. Огієнко.
У спеціальній грамоті П. Скоропадського із цього приводу, зокрема, зазначалося: «… Ми визнали за благо для всього люду українського створити в столиці України Український Університет. Призиваючи Боже Благословення на це нове огнище освіти, бажаємо, щоб цей Університет, сприяючи широкому відродженню нашої національної культури, виявив усі творчі сили багатого духом та здібностями українського народу».
Варто виділити в цій історії два нині мало знані факти:
а. Під одним дахом Університету св. Володимира розміщувалися два державні університети – український і російський. Обидва мали свої самостійні, незалежні одна від одної, професорські колегії та факультети. Аудиторії розподілялися порівну. Спільними були: бібліотека та їдальні.
б. Спеціально створений комітет для подальшої розбудови Українського державного університету місцем майбутньої дислокації головного його корпусу обрав недобудоване приміщення артилерійського училища на Солом’янській площі (нині нам Генштаб Збройних Сил України та Військова академія).
5. Ректор, міністр двох міністерств
Мало хто з діячів українського відродження може похвалитися своєю затребуваністю та результативністю на високих державних посадах упродовж короткого часу спресованих у часі доленосний подій, що випали на долю Огієнка.
17 серпня 1918 року уряд П. Скоропадського приймає рішення про заснування ще одного українського державного університету — в Кам’янці-Подільському — і відряджає туди І. Огієнка для організації роботи, пов’язаної з відкриттям і становленням нового навчального закладу. (На фото обкладинки статті — делегація з урядового потяга, який прибув до Кам’янця-Подільського на свято відкриття Кам’янець-Подільського українського державного університету, 1918 рік).
Університет на західному порубіжжі УНР, який волею долі очолив цей молодий професор, став першим реальним вищим навчальним закладом в Україні, створеним справді українською владою. Досі таки виші відкривала тут чужинська влада для зденаціоналізації українців: Харківський, Київський і Одеський – російська, Львівский – польська, Чернівецький – австрійська.
Усередині грудня 1918 року уряд Директорії Української Народної Республіки запрошує І. Огієнка на посаду міністра освіти. Із цією пропозицією ректорові від нової влади до Кам’янця-Подільського 25 грудня спеціально прибуває член Директорії Ф. Швець. Учений, після тривалих вагань, погоджується на переїзд до Києва за умови, що посаду ректора університету, становленню якого він віддав так багато сил, залишає за собою. 4 січня 1919 року він прибуває до Києва і вже наступного дня приступає до виконання обов’язків міністра.
Головні реалізовані рішення нового освітнього міністра:
— українізації навчального процесу по всій державі;
— звільнення з роботи низки міністерських чиновників, які свідомо чинили цьому процесові спротив;
— прийняття у січні 1919 року Закону про державну українську мову в УНР;
— затвердження 17 січня того ж року спеціально створеною комісією правописного кодексу для обов’язкового вжитку в усій Україні (в історію нашої мови цей кодекс увійшов як «Правописна система проф. І. Огієнка 1918-1919 років»);
— виділено значні грошові субвенції для видання підручників українською мовою.
Завдяки наполегливості нового міністра освіти на засіданні Ради міністрів Директорії 15 січня 1919 створено Український національний музей.
Початок осені 1919 року приніс Огієнкові нові клопоти й нові обов’язки. Рішенням Голови Директорії Симона Петлюри з 15 вересня його призначено міністром культів. (Незабаром на внесення нового міністра було прийнято закон про перейменування міністерства культів на міністерство сповідань). На цій відповідальній посаді Огієнко перебував до 30 вересня 1922 року.
Коли ретельно проаналізувати накази й розпорядження міністерства ісповідань, що виходили тієї пори за підписом міністра Огієнка, не можна не звернути увагу на своєрідність тональності й стилю цих документів. Спільним для них є, з одного боку, глибока толерантність, розважливість, а з іншого, — послідовність і аргументованість, чітко окреслена ціль на українізацію церкви, повернення канонічним шляхом її прадавніх традицій і самостійного статусу.
6. Автор сценарію Свята Злуки
Є ще одна пам’ятна сторінка в київському періоді історії Української революції, до написання якої був безпосередньо причетний Іван Огієнко. Йдеться про величний акт злуки Західноукраїнської Народної Республіки і Української Народної Республіки в єдину соборну Українську державу, що відбувся 22 січня 1919 року.
Головним уповноваженим Ради Міністрів для організації і проведення цього заходу на Софійському майдані столиці Директорія УНР призначила саме Івана Огієнка. І він доклав тут немало свого таланту й зусиль, аби свято це «віки згадували майбутні покоління».
Хвилюючий спогад про видатну подію в українській історії залишив значно пізніше і сам митрополит Іларіон. У травні 1958 року українська громадськість Канади урочисто відзначала в Торонто 40-річчя постання Української держави й автокефалії Української православної церкви. З годинною доповіддю виступив на цих урочистостях предстоятель УПЦ Канади Митрополит Іларіон (Іван Огієнко). Доповідь ця не була опублікованою, однак працівники Українського радіо Канади сповна зафіксували її на плівку, копію якої подарував авторові цих рядків під час викладів у Колегії Св. Андрія восени 1996 року професор О. Герус з Вінніпега. Зважаючи на унікальність цього документа, уперше наводжу тут окремий фрагмент:
“Отож, Софійський майдан 22 січня 1919 року, середа. О 12-й годині все почнеться. Вся Софійська площа усипана людьми, війська – без кінця. Кожна церква йде процесією на площу.. Усе йде.
Увесь Київ тоне у дзвонах. А день такий сонячний, а трошки сніжок випав, все блищить, все таке гарне… До комісії, яка мала прикрашати площу, я призначив артиста Миколу Садовського. Хто проїде на баскому коні? Садовський убрався в одежу гетьмана і їде на історичне свято.
Молебень на площі – шість єпископів на чолі з архієпископом. Урочиста служба. Безконечні хори співають. Директорія спереді. Ось – читання Універсалу. Читає Федір Швець.. Перечитали і постанову Галицької Національної Ради, що вона поєднується з Українською Народною Республікою.
А дзвони дзвонять, а духовенство співає, а війська – куди око тільки бачить. Учнів – безконечне число6 цей день оголосив я вільним від занять.
Три дні дзвонила вся Україна…”.
Напередодні цієї події, у понеділок 21 січня, Рада міністрів на внесення Івана Огієнка ухвалила, а Директорія УНР затвердила закон: вважати день 22 січня на вічні часи державним святом в Україні.
Безумовно, ця дата — свято Соборності українського народу — знову стане-таки колись у справді демократичній Україні загальнодержавним святом. І серед тих його творців, кого з особливою шанобою і вдячністю згадуватимуть наші нащадки, ім’я Івана Огієнка стоятиме серед перших.
7. Виконувач голови уряду УНР
На спільному засіданні Директорії і Ради Міністрів 15 листопада 1919 року в Кам’янці-Подільському прийнято рішення: весь склад уряду УНР відбуває в еміграцію, а на час облаштування українських державних інституцій за кордоном залишити в місті Головноуповноваженого урядом. Ним призначався І.Огієнко. За це рішення всі члени Директорії і Ради Міністрів проголосували одностайно.
Чому вибір випав саме на І. Огієнка?
Тут бачаться дві причини.
По-перше, тому, що він був чи не єдиним позапартійним міністром в уряді Директорії. По-друге, ім’я професора Огієнка вже було добре відоме передусім як ученого, ректора університету. І незалежно від того, хто б заволодів Кам’янцем-Подільським першим — поляки чи більшовики — саме така кандидатура змогла б якнайкраще представляти український уряд у зносинах між ворогуючими сторонами.
Працювати фактично в напівлегальних умовах у прифронтовому місті, де кілька місяців поперемінно здобували успіхи і зазнавали поразок воюючі сторони,— то був мужній вчинок професора і державного діяча Івана Огієнка. І результат тієї праці важко перецінити.
Коли б не створено було представництва Головноуповноваженого уряду УНР, боротьба за українську державність закінчилася б ще в листопаді 1919 року. Насправді ж вона продовжувалася ще майже рік — до липня 1920-го. Саме такий період в Кам’янці-Подільському за безпосереднього керівництва І. Огієнка продовжували працювати українські державні установи, банки, фабрика цінних паперів, освітні заклади (школи, училища, університет), виходили урядові газети (щоденна «Наш шлях»), тривав процес відродження української церкви, ширилася наукова й культурно-освітня праця.
8. Ініціатор Томосу для УАПЦ
Ствердження автокефалії Української православної церкви – мрія, якою Іван Огієнко жив ще від часу проведення організаційних заходів у Києві в грудні 1917 року щодо скликання Українського церковного собору з цього питання і прийняття закону урядом УНР від 1 січня 1919 року про автокефалію національної церкви. Спробу реалізувати задумане він робив і в Кам’янець-Подільському. Але зрушити з місця справу з проханням до патріарха Царгородського благословити автокефалію Української православної церкви йому вдалося все ж у Тарнові.
В архіві митрополита Іларіона зберігаються два рідкісні документи тієї пори: текст листівки із заголовком “До Його Святості, Найсвятішого Патріарха Царгородського, Архієпископа Нового Риму”, складений Огієнком і віддрукований двома мовами – українською і французькою — накладом 300 примірників на початку 1921 року, та лист міністра віросповідань І. Огієнка до вселенського Патріарха. За рішенням міністерства ісповідань, листівки були розіслані по всіх краях, де перебувало українське населення для збору підписів на підтримку прохання до патріарха Царгородського.
Процес збору підписів під такими листівками проходив досить активно. Різноманітні українські організації, політичні партії, державні, культурні, громадські, церковні установи, окремі парафії, школи, просвіти, військові частини, окремі громадяни сотнями й тисячами ставили свої підписи й надсилали ці листівки або до Царгороду, або до міністерства ісповідань. Разом з цими листівками до Царгороду було надіслано за № 633 (20 квітня 1921 року) і листа за підписом міністра Огієнка. Зважаючи на історичну й пізнавальну цінність цього документа, його варто навести повністю:
“Ваше Святосте! Найсвятійший Патріарху Вселенський! Зі всіх міст, від різних українських організацій поступають до мене прохання до Вашого Святійшества благословити Українську Автокефальну Православну Церкву з численними підписами горливих до віри православної і матері Великої Церкви Вселенської українських громадян. Пересилаючи ці прохання Вашому Святійшиству, з свого боку зазначаю, що бажання благословення Вашого Святійшества Автокефальній Українській Православній Церкві, як своїй сестрі, стало на Вкраїні всенародним.
Кріпко переконаний, що всенародне бажання Автокефалії Української Православної Церкви вволить патріарх Вселенський Богу на славу, церкві православній на користь”.
Не обмежуючись відправкою листів до Царгороду, на подання міністерства ісповідань уряд УНР прийняв рішення про формування туди окремої делегації від уряду і церкви, на що було постановлено виділити із скарбниці 300.000 польських злотих. Вже були визначені й кандидатури – митрофорний протоієрей о. Павло Пащевський та декан Богословського відділення Кам’янець-Подільського державного українського університету Василь Біднов. Однак, поїздка не відбулася. З одного боку, на заваді став брак таких коштів, а з іншого – не обрання патріархату УАПЦ через передчасну смерть заступника патріарха митрополита Діонизія в Лондоні.
У зазначеній папці знаходиться й листування І. Огієнка з послом УНР в Царгороді, з якого випливає, що саме через причину необрання українського патріархату Вселенський патріарх зволікає з прийняттям позитивного рішення.
За короткий час Огієнкові вдалося розгорнути у Тарнові результативну видавничу діяльність, створити і скеровувати діяльність видавництва “Українська Автокефальна Православна Церква”.
9. Драма особистого життя
Іван Огієнко одружився у віці 19 років. Було то в травні 1901 року у Брусилові. Його дружина, Домініка Литвинчук, виростала в освіченій, патріотичній і заможній сім’ї. За літами вона була ровесницею свого майбутнього чоловіка. Більше того, їхні дні народження майже збігаються: Іван – 2 (14), а Домініка — 4 (16 ) січня того ж 1882 року. Разом училися в Брусилівській церковноприходській школі.
Вінчалися 11 червня 1907 року у Свято-Воскресенському храмі Брусилова, де їх обох 25 літ перед тим і хрестили. Цю стародавню церкву знищила більшовицька влада, а нині її брусилівчани відбудовують методом народної толоки.
Упродовж усіх років митарств Домініка Данилівна була вірною помічницею та однодумницею чоловіка. В роки УНР пані міністрова дивувала зарубіжних дипломатів тим, що в оригіналі цитувала Шекспіра і знала напам’ять чи не всього Шевченка.
1936 року у результаті нервових потрясінь після звільнення чоловіка з роботи у Варшавському університеті вона тяжко захворіла. Упродовж 17 місяців промучилася лежачою, прикутою до ліжка, в нерівному змаганні з немилосердними болями. Але не просто чекала смерти. Вона… працювала. Вичитувала коректуру редагованих чоловіком журналів «Рідна Мова» та «Наша Культура», які все ще виходили в світ; готувала письмові відповіді на звернення читачів — практично всю «чорнову» роботу науковця, автора, редактора, видавця і коректора перебирала на себе. Коли приходили діти (Анатолій, Юрій, Леся), вимучувала на обличчі посмішку і тихо повторювала «Мама видужає»…
За три дні до своєї смерті (19 травня 1937 року) пише записку чоловікові, яка збереглася в архіві:
«Від усього ми з тобою відмовилися, все віддали на працю для нашого народу. А до чого ми доробилися? Що більше ми працювали, то більше на нас нападали…Тяжко було жити серед ворогів та злиднів, а ще тяжче вмирати й лишати тебе самого на наругу та знущання… Люди бездушні, лицеміри… Не знаєш, хто твій приятель, а хто ворог.. Кого найбільше поважала, відвернулися від нас, зубожілих, а тепер і не відвідають… Наші селяни чемніші, як ці бездушні інтелігенти…».
Поховали її на Волоському православному цвинтарі Варшави, який у середовищі української еміграції називається «На Волі», — тут на вічном спочинку — весь цвіт української політичної еміграції пори визвольних змагань 1917-1921 років. Служба Божа і хор, який її супроводжував, відбувалися українською мовою.
Через три роки безуспішного пошуку у Варшаві роботи й засобів для існування Іван огієнко приймає рішення про чернечий постриг. 6 жовтня 1940 року він пише своє прощальне звернення, до тих, хто його знав досі як ученого, професора, міністра, з ким він ділив усі складні перипетії життя політичного емігранта.
Ось витинка з цього маловідомого документа доби:
“Пробачте мені все! Відходячи від світського стану й стаючи ченцем, звертаюся до всіх з гарячим проханням пробачити мені всі мої провини, вільні й невільні. Які я кому заподіяв був чи то словом, чи то ділом, чи то думкою. Незабаром перестану бути Іваном Огієнком, а стану смиренним ченцем, горливим богомольцем за кращу долю українського народу. А тому вдруге й утретє уклінно прошу всіх ласкаво пробачити мені все, в чому тільки я прогрішився коли перед ким. Проф. Д-р Іван Огієнко”.
10. Ідеолог українського православ’я
В архіві митрополита Іларіона у Вінніпезі зберігається один невідомий досі загалу промовистий документ, який засвідчує серйозні наміри цього діяча обґрунтувати ідеологію Української церкви реалізувати концепцію відродження Української Автокефальної православної церкви і, можливо, навіть домогтися в ній ключових позицій. Йдеться про “Меморіял про майбутній устрій Української Православної Церкви”.
Цей документ було остаточно схвалено й підписано 31 серпня 1941 року трьома холмськими установами: Товариством Українських богословів, Архієпископською радою і Єпархіальним церковним братством.
Привертають увагу кілька найголовніших постулатів з цього документа:
а) православна церква має взяти найбезпосереднішу участь у відновленні української державності;
б) на чолі Української держави має стати лише така особа, яка глибоко проникнута релігійними й історичними традиціями;
в) державна і церковна влади в Україні негайно мають увійти до Царгородського патріарха з обґрунтуванням необхідності канонічного визнання Української автокефальної православної церкви, проголошеної законом уряду УНР 2 січня 1919 року;
г) необхідність активізації процесу українізації УПЦ (головне – не переведення богослужб на українську мову, а дерусифікація всього церковного життя).
11. Два тижні — не похованим
29 березня о 22 годині 15 хвилин, на 91-му році життя, першоієрарх Української Греко-Православної церкви в Канаді митрополит Іларіон (Огієнко) навічно заснув на руках своїх синів Анатолія і Юрія та секретаря Івана Похильчука.
З огляду на настання Страсного тижня і приготувань до Великодня, похорон митрополита Іларіона рішенням проводу православного духовенства Канади перенесено було аж на 12 квітня.
В цьому вбачається не стільки звичайний збіг обставин, скільки символічна закономірність. Адже Великодні пісноспіви, що за той відрізок часу до чину похорон велично й зворушливо виконувалися повсюди в соборах і церквах, а особливо рефрен “Христос воскрес із мертвих, смертію смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував”, завжди було, є і буде для віруючої людини міцною запорукою вічного позагробного життя.
Місце вічного спочинку великого сина України виявилося так далеко від рідного Києва, про повернення до якого він не переставав мріяти до останніх хвилин свого земного буття. Його тлінне тіло перед полуднем 12 квітня 1972 року навічно прийняла канадська земля — на цвинтарі Глен Іден, що за 20 кілометрів на північ від Вінніпега, у православній його секції Св. Воскресіння.
Єдиною розрадою в ту мить для його душі могло було те, що канадська земля запричастилася грудочкою української землі, вкладеною перед опущенням домовини в могилу під голову покійного. Про це постаралися добрі люди, які в умовах існування залізної завіси між Радянським Союзом і капіталістичним заходом все ж змогли передати через туристів літаком взяту з Батьківщини Огієнка пригорщу землі та свічку з київського храму. Цей зворушливий до сліз ритуал виконав його духівник протопресвітер Сергій Герус.
12. Заповіт із двома умовами
Далеко на ужині, у канадському Вінніпезі знаходиться нині найбільше надбання Івана Огієнка (Митрополита Ііларіона) – його особистий Архів.
Уявити обсяг цього безцінного для української історії скарбу можна тоді, коли віртуально намалювати перед очима одну картонну коробку за такими розмірами: метр ширини, майже метр глибини, і стільки ж – висоти. Таких ніким не читаних досі коробок у тому вінніпезькому архіві виявилося близько ста.
Не буде перебільшенням ствердити, що за обсягом і змістом зібраного матеріалу з-поміж подібних приватних зібрань, цей архів, напевне, немає аналогів у світовій практиці. Це сотні тисяч безцінних документів доби: листів, щоденників, записок, фотографій, листівок, прохань, звернень, резолюцій, постанов, газетних і журнальних вирізок, спогадів, надрукованих і ще не виданих рукописів, написаних і прочитаних однією людиною. Здається, не було на той час в українській діаспорі такої наукової, релігійної, просвітницької інституції, такого видавництва, редакції періодичного друкованого органу, від яких би не одержав бодай одного листа митрополит Іларіон чи куди б він не писав сам. Що вже говорити про персоналії. Їх сотні. Це, передусім, українські письменники, вчені, релігійні, громадські і політичні діячі, журналісти, видавці. Це також десятки і сотні зовсім незнайомих йому прізвищ наших земляків, доля яких закинула далеко від рідної землі і вороття на яку для більшості з них вже ніколи не буде. В їхніх листах – болі й тривоги, надії і сподівання.
Сьогодні ніхто не може дати відповіді на запитання: скільки ж документів зберігається в цьому архіві? Детальний опис архіву і створення його каталогу ще попереду.
Згідно з останнім заповітом Іларіона-Огієнка, юридично оформленим ще 15 квітня 1967 року, це його найголовніше все життєве надбання має бути обов’язково передане на Батьківщину за двох умов:
а) коли Україна буде вільною
б) коли буде вільною її церква.
Здавалося б ці дві умови настали: Україна з 1991 року – самостійна держава і в ній є своя церква.
Однак канадська сторона вважала, і, гадаю, небезпідставно, що умови для виконання цього заповіту ще не настали. Україна й тоді, на початку третього тисячоліття, і тепер, коли проминуло вже більше тридцяти літ від дня урочистого проголошення Акту про незалежність, залишається по-справжньому вільною й незалежною лише номінально.
Скільки доведеться чекати “настання умов”, сказати сьогодні важко. Це залежатиме, твердять українські канадці, від того, наскільки реальними в нас будуть декларовані на вищих щаблях влади демократичні цінності й свободи, наскільки результативною буде боротьба з корупцією.
Зрештою, у результаті таких своєрідних дискусій 200 року, в час всеканадської презентації другої книги про митрополита Іларіона автора цих рядків , були прийняте компромісове рішення: частково виконати волю митрополита Іларіона щодо повернення в Україну його архіву можна у спосіб копіювання його недрукованих ще рукописів для можливого перевидання в Україну.
Йшлося про те, що такі копії можна буде передати на руки не державної установи, а спеціально створеної в Києві громадської благодійної організації. Нею стала благодійна організація «Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка). Її заходами на сьогодні в світ видано 21 том недрукованих досі в Україні творів цього Великого українця в серії «Запізніле вороття».
Перефразовуючи назви написаних на чужині двох головних поетично-прозових епопей героя цієї розповіді — «Вікові наша рани» та «Наш бій за державність», можна з певним присмаком і гіркоти, і надії сказати: вікові рани українського народу ще не загоїлися. Більше того, вони знову закривоточили в мільйонах душ через відкритий вогняний фронт на Сході України.
І наш бій за державність знову продовжується… Отож і його, свідомого державника і смиренного богомолця за кращу долю українського народу Івана Огієнка (митрополита Іларіона), бій за державність триває…
… Тлінне тіло митрополита Іларіона – Івана Огієнка вже стільки літ перебуває на чужині, а душа його, чиста і чесна, напевне ж тут, над рідною Україною, якій він, незважаючи ні на які обставини, залишився вірним до кінця.
Однозначно настане час, коли наша Україна стане справді українською, а біля її керма будуть справжні патріоти-державники. Такі державники, які усвідомлять важливість і необхідність створення в нашій древній і славній столиці, на Дніпрових кручах, величного Пантеону слави борців за волю України, до якого буде перенесено тлінні останки тих, хто в суворі лихоліття мужньо і самозречено боровся за українську національну ідею й могили яких розкидані близькими й далекими чужинами.
Читайте також статтю цього автора «Уроки однієї протестної акції: «проффесори» — у тренді»