Книжки цього українського фантаста стали найзатребуванішими на цьогорічному «Книжковому Арсеналі» у Києві, а канал «Твоя Підпільна Гуманітарка», який він веде разом із Остапом Українцем та Катериною Дудкою, за рік набрав 100 тисяч підписників та стрімко набирає обертів. Людина 1995 року народження, що вчиться в аспірантурі, Євген вже задумав і здійснює фундаментальне наукове дослідження з української демонології, на які не спромоглися навіть затяті сивочолі «українознавці». Про «нову щирість», про фантастичність мотиваційної літератури, про призми, крізь які не варто розглядати автентичний міф, а також про привабливість науки й життя як сторітелінг Євген Лір розповів у інтерв’ю «Гранітові науки».
— Правильно я розумію, Євгене, що Ваше дослідження з української демонології стане й кандидатською?
— Українська «університетська» наука і українська наука, якою я хотів би займатися, трошечки розходяться у форматах. Я не палаю бажанням нагромаджувати величезну купу документації супроводження до своєї розвідки, тому волію радше називати це монографією. В аспірантурі я пишу дисертацію з американської готичної прози: Роберт Чемберс, Роберт Говард, Говард Лавкрафт. Це більше літературознавство «на виїзд». А етнографією всерйоз займаюся роки зо два, тож напрямок дисертації міняти запізно.
— Weird fiction (химерна проза) – так називається жанр на межі між магічним реалізмом і темним фентезі, у якому Ви працюєте. Також Ви переклали декілька книжок у жанрі фантастики. Чи допомагають актуальні наукові відкриття чи спадщина попередніх століть писати й перекладати книги?
— Це два протилежні заняття. Писати книжки варто, абсолютно вимкнувши своє серйозне «раціо» стосовно наукових речей. Якщо я вигадую потвору, яка мешкає в степах України – як у «Степовому богові», — то маю відштовхуватися від вірувань, які мали мешканці Таврії, але якщо це авторське, прив’язане до внутрішніх парадигм письмо, творчість із нуля, то відштовхуватись слід лише від себе. Та коли йдеться про переклад, тут без наукових знань, мовознавчої, етнографічної, культурологічної підготовки ніяк, бо коли я перекладав книжки Девіда Лінча, то у «Кімнаті снів» він дуже широко використовує різноманітні загальнокультурні коди, які дуже легко зчитуються американцями, а український читач їх пропустить, отже це треба тлумачити через примітки. Таким чином перекладач перетворюється ще й на експерта-допоміжника з історії американської культури ХХ століття. І що давніше твір, то більше доводиться занурюватися у такі розвідки, бо, наприклад, Роберт Чемберс написав «Короля у жовтому», що його я переклав для «Видавництва Жупанського», у 1895 році, і там взагалі примітка на примітці.
— Як Ви ставитеся до вирахованого факту, що 80% наукових відкриттів роблять фантасти? Власне ідеї зароджуються якраз у письменників, оскільки вони більше володіють прототипами й вільніші у своїй уяві, ніж власне вчені.
— Хочу на початку висловити таке переконання: мені здається фантастичнішою за всі найфантастичніші романи так звана «мотиваційна література». Скажу чесно, більшої фантастики, ніж «повір у себе і свої сили», я не читав. А якщо йдеться саме про функцію передбачення, штибу Жуля Верна чи Пітера Воттса, то більшість фантастів справді цікавиться наукою й не те що передбачають, а обирають саме ті патерни, які з найбільшою вірогідністю реалізуються у найближчому майбутньому. Приміром, коли йдеться про трансгуманізм, то це «спойлер» щонайбільше на ближчі 20 років — засади розвитку такої системи вже у нас перед очима, питання хіба в тому, який з імовірних варіантів майбутнього виявиться найближчим до дійсності.
Такі «збіги» відбуваються не тому, що письменники пророки, а через те, що вони стежать за розвитком техніки й бачать, що втілиться у найближчі десятиліття.
Кафка та Сартр, химерний магічний реалізм – тут, мені здається, передбачення цікавіші, бо вони критикували той стан суспільства, який, зрештою, настав: зацикленість на індивідуалізмі, «нова щирість», передбачена десь так років за 40 до того, як стала офіційним терміном у соціології. Суспільство Олдоса Гакслі, знову ж. Гакслі протиставляють Орвелу, в якого суспільство повністю тоталітарне і повний контроль, а от антиутопія Гакслі полягає в тому, що людей контролюватимуть через щастя і комфорт, який зрештою стане надлишковим. Через постійну наявність усіх речей для існування людина утратить сенс прив’язуватись до реальних речей, бо все необхідне буде перед очима, і вона утворюватиме штучні зв’язки, які триматимуться навіть не стільки на взаємовигідних, як на прийнятних у новому суспільстві речах. Ми маємо все потрібне для комфортного існування, але при цьому не готові остаточно довіритися людям, які входять до кластеру «наших», тобто тих, кого ми визначаємо як своє найближче коло – ось що є таке «нова щирість».
Мене більше цікавить саме аспект людяності і того, як письменники відчувають соціальний нерв і як зміниться суспільна думка протягом найближчих років, аніж щось технічне, тому що технічне завжди прив’язане до сторонніх праць, а от соціальний нерв письменники відчувають самостійно.
— Знаєте, Євгене, яке питання мене непокоїть: чи насправді суспільство сьогодні синхронізоване із цими передбаченнями, чи ми просто опинилися під цією «обкладинкою» з висловленою кимось у певний час влучною назвою і вимушено переформатовуємо себе під неї?
— Справді, Карл Саган писав про те, що нам дуже часто хочеться бачити причинно-наслідкові зв’язки, логіку у тому, де її немає. Оця знаменита історія про обличчя на Марсі, де у телескоп дослідники постійно бачили щось, що нагадує їм очі, ніс та рот. А потім виявилося, що це лише наслідок нашої еволюційної звички впізнавати обличчя, бо люди, які у дитинстві не розпізнавали обличчя батьків, відмовлялися від годування і просто вмирали. Тобто цей марсіанський «глюк» — просто прямий наслідок нашої людської еволюції. Ну і сюди ж можна віднести синдром пошуку прихованих змістів у літературі: коли люди читають у свої 18 років рядок Павла Тичини «грати Скрябіна тюремним наглядачам – це ще не є революція», вони переконані, що у «Сонячних кларнетах» Тичина передбачив існування нашого поп-зіркового музиканта Кузьми Скрябіна, — а він ще й загинув за специфічних обставин. Можна піти далі й побачити зашифровану революцію 2014 року. Багато хто просто не здогадується про те, що Скрябін – це Адам Скрябін, музикант початку минулого сторіччя, а хтось «випускає» це знання задля цікавості. Тут страшенно важить контекст.
— Пропоную дати «список кораблів»: які наразі існують різновиди фантастики у світі та хто їхні варті уваги представники.
— Мейнстрімом в Америці є тверда наукова фантастика: Пітер Воттс, Девід Гартвелл, Пол Андерсон, ближчий до нас пан Збешовський із поляків… А в Україні поки такого не пише ніхто, принаймні системно. Та рано чи пізно цю лакуну закриють. Це, даруйте на слові, фантастика для «задротів», яка вкрай доречно актуалізує конкретні наукові відкриття останніх часів, і саме відштовхуючись від новітніх знань у певних галузях, намагається вирахувати, яке майбутнє чекає на нас через 100-200 років. Тобто, якщо у твердому сай-фаї пишуть, що космічний корабель злетів, то це десять сторінок опису того, як цей механізм спрацював, чому цей механізм в принципі можливий, на чому він працює, який там двигун, які функції пілотів – це фантастика як інструкція з використання, по суті, допоки ще не існуючих механізмів.
Також дуже популярний зараз young adult – це не стільки жанр за показниками сюжету, скільки віковий: від 10 до 20 років. У західній літературі категорія «підлітки» займає значно ширший вік, ніж у нас: в нас людина готова вже в армію іти, а в них це ще тінейджер. Фантастика даного жанру наголошує на найважливіших соціальних проблемах: гендерної рівності, висвітлення стосунків між поколіннями, інтегрованості тих чи інших прошарків до процесів націєтворення, економічних якихось речей. Усе, що ми звикли бачити зазвичай у дорослих романах, тепер пересувається на щабель нижче, і підлітки напряму беруть участь у творенні світу таким, як ми його знаємо. З авторів young adult можу назвати Лі Бардуго, Дерека Ленді й Патріка Несса.
Темне фентезі – там нічого особливо за останні 5-10 рочків не змінилося, епік поєднується з гіперреалістичними описами травм, боїв, сексу, якихось в принципі людських стосунків. Реалізм наступає на фантастику, бо вже досить важко написати «і тут з’явився величезний дракон» так, щоб читач у це повірив – тобто, те, що міг дозволити собі умовний Толкін, хоча він насправді був страшенним занудою в плані описів.
Моя улюблений жанр химерна проза (weird fiction)… Не зовсім фантастика, але дотичне. Улюблений його представник — Юрки Вайнонен. Прекрасний фінський письменник, маю щастя бути з ним знайомим особисто – до речі, через «Книжковий Арсенал». Це рідкісний випадок, коли можу сказати, що страшенно захоплююся людиною; як письменник він для мене взірець того, як має виглядати сучасна проза. Це той випадок, коли я дозволяю собі захоплюватися письмом ірраціонально. Вважаю, що нам дуже бракує цього в сучасній культурі нової щирості: дуже важливо справді захоплюватися тими, хто дає привід для існування, дає нові життєві сили, любити твори, любити не в еротичному чи, навпаки, моральному значенні, не в високому сенсі, а просто дозволяти тим позитивним емоціям, відчуттям, які у нас викликають ті чи інші твори, у щось прорости, на щось перетворитися, не глушити це у собі. Мені, наприклад, надзвичайно приємно розповісти, яка класна вийшла збірка у Олени Герасим’юк — «Тюремна пісня», — наскільки вона важлива для української літератури, чи поетична збірка Ярини Чорногуз, ніж критикувати у творах те, що не сподобалось. Хоча популярність дописів у соцмережах демонструє, що людям цікавіше зосереджувати увагу на негативних проявах і на деконструкціях певних речей.
Негатив завжди стимулює до обговорення, та через оцю прив’язаність до того, що нам не сподобалось, ми геть втрачаємо здатність щиро захоплюватись. Гадаю, це не зовсім правильний шлях.
Взагалі вважаю, що сучасне літературознавство зациклене саме на собі і на способах по-новому розповісти історію, яку ми вже і так знаємо. Взірцева в цьому плані дискусія – як правильно називати сучасний літпроцес: це метамодернізм чи пост-постмодернізм? Фахівці досі ламають списи, щоб зрозуміти, яке з двох визначень правильніше. При цьому ніц не заважає їхньому паралельному вжитку, це так само, як ми називаємо один художній троп персоніфікацією та уособленням – це одне і те саме, тільки одне слово запозичене, а друге українське. Чи одну книжку можна класифікувати антиутопією і дистопією. Якщо дуже сильно прискіпуватись, то різниця є, та побутового читача, якого ми намагаємося навернути у культуру читання – бо в Україні читають просто катастрофічно мало! — оця ускладнена система орієнтування радше відлякує. Можливо, є сенс розбити термінологічні системи на спрощену і фахову, аби зрештою ми не писали лише для самих себе. Адже наразі у найвідоміших літературних критиків України стала аудиторія щонайбільше 20-30 тисяч читачів – а це ж люди, які своїми рецензіями мають творити або знищувати кар’єри письменників… Більшість літературних дискусій 2010-х відбулися виключно у межах інформаційного середовища видавничої сфери, за межі вирвалися хіба що кілька мемів на кшталт «непозбувної бентеги» (та й те, мем не прив’язаний до «Мага» у перекладі Олега Короля). Якщо, даруйте, найгучніша подія книжкового світу за медіарозголосом — це заздрість Андрія Кокотюхи гонорарам Валерія Маркуса…
— Євгене, з українських фантастів минулого більш-менш відомий хіба Олесь Бердник. Розкажіть, будь ласка, чи є питомі корені цього напряму в Україні?
— У «Домі Химер» вийшла друком антологія «Пісні тіней і порожнечі» — це та поезія, з якої могла б народитися українська готика. Книжка пояснює, чому в нас не з’явився власний Артур Мекен чи пак Алістер Кровлі. Справа у тому, що всі наші митці, які хоч трошечки намагалися відійти від норми, були закатовані. Богдан-Ігор Антонич міг би стати очільником нової української школи езотерики; він хоч і помер власною смертю, та його послідовники і прихильники, як-то Володимир Гаврилюк, були просто вилучені з радянського літпроцесу. Так саме Володимир Свідзінський, якого спочатку розкритикували, а потім буквально спалили заживо нелюди з НКВД. Олена Теліга — цікавезна ноктюрнальна авторка, що мала серйозні проблеми зі сном і вважала себе «вартовою світанку»: в неї є окремий цикл сновидних віршів, про те, що вона помічає у найтемніший час доби – найцікавіше, з мого погляду, в усій її ліриці. Декадентськими настроями можна назвати загострене передчуття Йогансена, який відчував, що його «повісять посеред міста» – і справді, сталася показова страта, щоб довести, що займатися модерною літературою у Радянському Союзі абсолютно неможливо й неприйнятно… Звідси й вирізані 70 років. Шукати український відповідник Стівена Кінга у сімдесятих, коли у нас людей могли вбити просто за знахідку нелегального поховання, як Аллу Горську і Василя Симоненка — невдячна справа. Ясно що нове покоління авторів намагається компенсувати це провалля велетенськими стрибками: наприклад, нині Володимир Кузнєцов пробує застосувати американську традицію жахів і темної фантастики засобами української мови. Те, що ми працюємо з американською традицією як базовою моделлю — аніяк не прояв меншовартості; ми намагаємося натягнути загублені паростки жанрів на українські реалії, орієнтуючись на тих, кого не пригноблювали, не забороняли протягом століть – і хоч трошечки прискорити «цивілізаційну» трансформацію, зробити цей шорткат.
— Давайте поговоримо докладніше про Вашу демонологічну наукову розвідку, Євгене. Хтось робив це до Вас?
— І так, і ні. Мене, чесно кажучи, засмутила тетралогія Дари Корній «Чарівні істоти українського міфу». Це чудовий артбук з неймовірними ілюстраціями Ангеліни Канкави. Це те, як має продаватися книжка – бути «сексуальною», а не просто пізнавальною, викликати бажання не лише дізнатися щось нове, а і просто тримати її в руках, передивлятися сторінки…
— Лапідарне визначення Станіславського: «любов – це бажання торкатися».
— Саме так. Але, окрім ілюстрацій, там також є текст. Який, на жаль, у Корній є радше літературною художньою працею, аніж дослідженням саме з демонології. Адже авторка часто-густо ігнорує наукові джерела й посилається на дані, що межують за достовірністю із Велесовою книгою чи Книгою Ора – абсолютними вигадками, що їх ніколи не існувало. Точніше, вони існують, але ті, кому їх приписують, ніколи їх не писали. Це та ж сама проблема, яку має Валерій Войтович –апологет слов’яно-арійських богів і пов’язування усього з усім, аби лишень воно було слов’янське і виглядало як цілісна система міфології. Псевдонаука, маркована як наукові дослідження. Тексти Корній не те щоби «шкідливі», бо подаються як науково-популярна праця з ілюстраціями. Втім, мене радше турбує те, що у нас досі немає сучасного тексту, який би знайомив зі створіннями справжньої української демонології, орієнтований не на фахівців — на людей, що не хочуть порпатися у величезних стосах розшифровок етнографічних експедицій. Із того, що дійсно цікаве і варте уваги, є Володимир Гнатюк, але востаннє його перевидавали у 1992 році. Яків Головацький, так само перевиданий у 1992. Милорадович — здається, останнє видання у 1993. Ще «Клуб сімейного дозвілля» видав «Українську міфологію» Володимира Галайчука – єдине популярне джерело, де вказані сучасні українські експедиції 1980-90-2000-х, — але проблема в тому, що цю книжку уклали настільки безладно… що там просто відсутній зміст. Уявіть собі: ви читаєте книгу без мапи орієнтування, де іменний покажчик треба роздивлятися у збільшувальне скло.
Я волів би зробити вибірку із найцікавіших автентичних джерел. В мене вже є певні відскановані записки етнографічних експедицій починаючи з 2010 року, за що я дуже вдячний кільком вишам України. Моя праця буде, по перше, актуалізацією теми: як зараз сприймають духів, які легенди побутують, у що вірять зараз, наскільки умовний Чугайстер 1900 відрізняється від Чугайстера 2010-х. (А це ж цікавезний образ: його привезли на Донеччину люди, яких було виселено із Західної України, і дух, який мешкав у Карпатах, геть змінився й перетворився із захисника лісів на особистий оберіг, який репресовані люди носять із собою.) Завдання — реактуалізувати й, по-друге, виправити певні похибки, наявні зараз на ринку: деякі тлумачення, які або застарілі, або просто закріпилися у народній уяві як щось доведене, а насправді такими не є. Звідки походить дух, як правильно можна витлумачити його творення в українській мові – все це потрібно зафіксувати, використовуючи науковий метод. «Розігріваюся» ж для написання монографії циклом відеороликів «Український бестіарій» проєкту «Твоя підпільна гуманітарка».
В колаборації з психологинею чи радше психіатринею Ілоною «Пітятко», також розповідатимемо на каналі, чому ми віримо саме в цих духів, а не в інших, а також чому невірно сприймати українських істот через античні міфи або через призму героїки нордичних країн. Це абсолютно неправильне, нав’язане масовою культурою прочитання, через яке ми втрачаємо половину своєї автентики. Шукаємо саме «героя» українського міфу; хочемо вірити, що якщо у скандинавів був героїчний епос, то у нас є обов’язково існує величезний свій, і нам треба прив’язати абсолютно всі відомості, які вдалось назбирати по селах, саме до оцього образу.
Ми шукаємо неіснуючу українську міфологію і намагаємось підігнати під неї те, що насправді є. Як на мене, це просто знущання над автентичним матеріалом.
— Івана Сірко, з муміфікованою рукою якого перемагали ворога, розглядатимете у Вашому дослідженні з демонології?
— Демоном він аж ніяк не є, хоча йому і приписували союз із чортом, і його Чорний манускрипт – це артефакт, який начебто дарує вічне життя і невразливість у бою. От він якраз є героєм, яскравим представником барокових козацьких міфів. Туди ж козак Мамай. Взагалі, часи Козаччини – це досить спаплюжений у масовій свідомості епізод нашої історико-культурної спадщини. Бо ми всі читали фентезі про козаків, але мало хто з нас читав наукові дослідження. Адекватним продуктом вважаю «Літопис сірого ордену» Павла Дерев’янка, куди входять «Аркан вовків», «Тенета війни» і третя книга має бути наступного року. Це альтернативна історія, але жодних «потраплянців» там немає; це припущення, що держава Богдана Хмельницького встояла, що її не підкорили росіяни і вона продовжила своє незалежне існування. Й виходячи з цього припущення, Павло розписує такий прото-паропанк, чи прото-стімпанк, де ми споглядаємо, як би Україна могла розвиватися, якби не трагічні події 1650 +. Це не просто ми беремо умовного вовкулаку й робимо з умовного козака другого Геральта з Рівії (головний герой фентезійного циклу «Відьмак», написаного поляком Анджеєм Сапковським, славу якого продовжила відеогра та серіал).
Наслідувати вже існуючі «архетипи» — це, звісно ж, дуже весело, прибутково і просто, але це не дає жанровій літературі жодного розвитку, поштовху до поліпшення – і найголовгіше, це жодним чином не просуває нас на західний перекладацький ринок.
А як ми знаємо, усе фентезі, що користується попитом у світі, перекладене англійською. Тобто, щойно у вас виходить переклад англійською, ви з’являєтеся у світовому інфопросторі. А поки виключно працюємо на свою літературу, залишаємося із «Пекельною хоругвою» і далі навряд чи просунемося.
— У чому взагалі, на вашу думку, полягає автентичний український міф?
— У нас вельми цікава історія з майже повною відсутністю дохристиянських джерел. Адже ми знаємо тільки із записів істориків Візантії та мусульманського світу, приблизно, у що могли вірити наші пращури. Саме літописних згадок нема. Як пам’ятаємо з монаха Храбра, слов’яни щось відзначали «чертами і ризами» – що це означає, ми остаточно не можемо вирішити ще й досі. Можливо, це було протописьмо, схоже зі скандинавським рунічним, але стверджувати ми не можемо.
Наша автентика шукається крізь призму християнства: ми можемо знати, як виглядали боги, лише через те, як їх заперечували автори вже християнської доби. Найвідомішими є літописні праці Нестора – поза питанням, чи був він єдиною людиною, чи ні. Адже саме «Літопис Руський», за обома доступними нам списками, показав, що ці вірування на той момент ще збереглися, і саме тому треба було їх заперечувати, максимально засуджувати й показувати, наскільки ці боги жахливі. По суті, це протопропаганда, і лише через неї ми можемо вираховувати риси тих чи інших богів. Тому, коли розповідають з точністю до конкретних днів, коли і як саме святкували день Перуна чи Сварога абощо, або називають довжелезний родовід богів, хто кому ким приходився – посилаючись при цьому знову ж таки на Велесову книжку, — мені стає як досліднику водночас смішно і сумно, адже вивести це з перевірених джерел просто неможливо.
Та з демонологією ситуація дещо інша. Наприклад, хай як свято Купала намагалися християнізувати, скільки зусиль було докладено, щоби входження у воду представити як очищення від гріхів – нічого не виходило, адже три засадничі елементи цього свята, а саме пошук неіснуючого квіту папороті, намагання побачити в річці своє майбутнє (тобто ворожіння), а також стрибки через вогнище – це одні з найпопулярніших язичницьких реліктів. Химерне переплетіння наших звичаїв дуже цікаво розплутувати: наші пращури мали погляди, які важко визначити однозначно поганськими чи аврамічними. До того ж, часто вони вимушені були у певний хитрий спосіб приховувати елементи своєї ідентичності, аби безболісно вписатися у простір інших імперій.
В нас зберіглася вкрай багата метафорика, багаторівневі кодовані символи, що їх справді цікаво розшифровувати
Розповідаючи про світ навколо себе, ми розповідали про самих себе, про те, що нас бентежить. Про Смерть із великої літери та як її перехитрити і вступити в угоду. Про Шум як і ліс, і дух лісу… Епізоди фактичної історії криються за нашою побутовою звичкою лякати дітей Бабаєм. Власне, саме слово означає у тюрків «старший», залежно від мови — «батько», «дід» або «старший брат». Старший – в тому числі по військовій організації, якій мали платити данину, віддавати частину майна, ясир, і в тому числі синів. Отже, забирає дітей істота з народу, який брав данину полоненими. Це як з нецензурованими казками братів Грим, де часто-густо описані реалії, як дітей їдять або виставляють на мороз, бо нема чим годувати.
Інша цікава історія з Нявкою, або Мавкою: істота, яка загуляла, веде блудливий спосіб життя і через це не неї пильнує Чугайстер, що є моральним авторитетом для лісового демонічного панства. Це так само відбиває наші стосунки у суспільстві: якщо дівчина поводилася легковажно, то від патріархального голови вона отримує певні санкції.
— А як пояснити у Мавки відсутність спини?
— Істот з потойбіччя уявляли двовимірними. Подекуди в них навіть одна рука, нога, одне око. Пласка істота не може повертатися спиною, бо в неї спина відсутня. Або одноногий Чугайстер, що носить другу ногу із собою та використовує як милиці чи сокиру. Звісно, з часом це примітивне сприйняття розвинулося у значно багатшу метафорику, але віра у двійника-віддзеркалення у річці, приміром, протрималася аж до початку ХХ сторіччя (а, може, десь жевріє і досі). Тут на думку не можуть не спадати фомори з кельтських легенд — так само «пласкі», так само приховані, так само витіснені через прихід християнства.
— З Кшисею Федорович ви написали власну «Книгу вигаданих неістот» — назва перегукується із сучасним бестіарієм Хорхе Луїса Борхеса, можете розповісти, про що вона?
— Окрім пошани до Борхеса, ця книжка використовує псевдонауковий виклад як літературний прийом – на мою думку, це взагалі єдине, на що псевдонаука може згодитися: для творення художніх світів. Ми уявляємо, що існує такий собі Край Снів, паразитичний вимір, в якому мешкають неістоти, здатні подорожувати до нашого виміру й харчуватися людськими емоціями, людським проявом свого єства. Неістоти харчуються існуванням – і поглинають це існування. Побачити їх можна, лише коли вже запізно, тобто коли вже людина майже повністю розчинена в тій чи іншій неістоті, або у змінених станах свідомості, і тут йдеться не лише про наркотичні речовини, але й про стан сильного стресу, недосипу, переїзду (коли в людини повністю змінюється система координат), спеки абощо. Я цим цікавлюся з точки зору світотворення; це стан, в якому людина здатна керувати лише своїми базовими способами взаємодії за світом і нездатна до логічних висновків, рефлексій як таких – не може бачити загрозу і їй запобігти. Це перетинається з тим, як ми поводимося в реальності: наприклад, люди, що «вхопили» ПТСР, або людина, яка пережила контузію.
— Як, за вашим рецептом, рятуватися від неістот?
— Вчепитися у ту частину своєї сутності, яка вас визначає… те, що залежить від нас, при цьому існує за межами нас самих. Поглинання неістотами – це є просто усвідомлення абсурдності світобудови, правда ж? Тут рятує усвідомлення ваги спільної справи з людьми, яким ви дали обіцянку і які розраховують на виконання вами обов’язків. Це той стоп-кран, який люди спускають, коли неіснування вже дуже накриває: вони кажуть: «не сьогодні» – а потім набирають на себе нових зобов’язань. Речі, більші за нас – це той якір, за який варто триматися.
— Роман «Степовий бог» вперше було видано у 2018 році, а книжка й досі, за результатами останнього «Арсеналу», пробивається на першу сходинку за продажами. Як Ви це пояснюєте?
– Наукового пояснення в мене немає, крім-от як близькості теми порожнечі для моїх читачів. В романі існує величезне Ніщо, готове винищити будь-які форми існування. Якщо правильніше, це частина Всесвіту, яка була свідомою до точки творення і яка була травмована самим фактом існування будь-якої конкретики, будь-яких форм. Це не монстр, який хоче знищити світ або людство, або конкретного представника людства, а істота, яка приймає увесь світ довкола частиною себе і вважає, що правильним станом її самої є неіснування, величезна повна порожнеча, відсутність всього. Єдиний спосіб навернути людство у цей стан — вилікувати себе від існування. Це можна пояснити на прикладі Евклідової геометрії. Людина може написати слово на папері, а може кубиками зібрати, а може нашаровувати ці кубики зі слів у ще одну новобудову, а потім із цих новобудов зібрати іще одну — аж доки ми не втратимо здатність осягнути ці рівні, просто бо наш мозок не пристосований до таких операцій. І це натякає головному герою, що він бачить значно менше, ніж лежить перед його очима, просто бо він не в змозі цю інформацію обробити.
— Люди називають це містикою: те, що вони не можуть пояснити, тобто левел сприйняття ще недостатньо високий…
— Так, це правда: нам простіше сказати, що це вигадки й ігнорувати явище, ніж давати йому раду. От, наприклад, NASA, а потім ПВС США визнали, що існує від 5 до 9 файлів запису літаючих об’єктів, які не вдалося пояснити через відомі феномени. Тема цікава, бо кожні 20 років з’являється нове свідчення, що кидає виклик руйнівникам міфів — через ці спалахи цікавості до «тарілок» ми, по суті, відзначаємо, що нового ми дізналися з часів останньої істерії, які нові засоби спостереження за світом маємо. Це як зарубки на стіні. До речі, повертаючись до літератури: якщо Ви читали книгу «Таємна історія Твін Пікса», то там автори спекулюють на проєкті «Блакитної книги». Вписують відомості, наче Ніксон втратив цікавість до фінансування теми, що не приносить грошей, а тому в цей бік «розширення свідомості» для американців зійшло нанівець. Черговий приклад того, як спекулятивна література працює з дійсністю і створює художні міфи.
— Євгене, а чи існує система розбудови світосприйняття, яку Ви обрали персонально для себе?
— Я сприймаю світ через… навіть не можу зараз знайти чіткого українського відповідника… detachment, відсутність об’єктивних якорів, про які казав щойно. На мою особисту думку, яка не претендує на об’єктивність, весь сенс життя – це історії: історії, які ми проживаємо, розповідаємо і залишимо по собі.
Будь-яка релігія, система світосприйняття… згрубша це система координат, зав’язана на оповіді, на встановленні норми, яку подають через персонажів та їхні діяння. Ми сприймаємо самих себе як персонажів.
І саме спосіб сприймати своє життя як певний твір, як те, що відбувається з кимось іншим, за чим ми спостерігаємо, але при цьому можемо напряму вплинути — для мене це найпростіший спосіб не з’їхати дахом. Це дуже допомагає діяти у різних соціальних іпостасях. Бо, з одного боку, я — «твій підпільний гуманітарій», популяризатор науки й критичного методу мислення, власне боремося разом з Остапом Українцем і Катериною Дудкою із різними Рутеніями та Велесовими книгами, а з іншого боку — я пишу книжки про не-існування і неістот, тобто начебто створюю якусь езотеричну літературу, хай і в художній площині. І власне, щоб не загубитися у цих паралельних функціях самого себе, які мене рівнозначно цікавлять, я сприймаю це як оповідь різних історій, різні шляхи, якими рухається певний персонаж.
— Тобто, набридло одну «книжку» читати-писати – ви переключилися на іншу, правильно я розумію?
— Десь так. «Гуманітарка»— взагалі дитина, яка несподівано переросла своїх батьків: в каналу 100 тисяч підписників, людей, які готові нас підтримувати і фінансово, й інформаційно. Перші випуски зняті суто на колінці, але люди вже були готові це слухати в жахливій якості, людей це аж настільки цікавило! Я от приїхав на «Книжковий Арсенал» і просто приголомшений нашою затребуваністю: кожен третій відвідувач хоче фото чи підпис на книзі. Порівняно з попередніми «Арсами» — суто небо і земля. Взагалі-то, я мешкаю в Мелітополі, свідомо продовжую тут жити. Відсутність, яку я бачу з самого дитинства, навколишні степи як простір неповернення, простір порожнечі – чи могла б народитися «Трилогія Хассара», першою частиною якої є «Степовий бог», у якомусь іншому місці, не кажучи вже про столицю?
— «Хассара — це слово звучить, наче пісок, що скреготить на зубах», — говориться в анотації до роману, втім ніде не пояснюється, що це таке чи хто це такий. Це ім’я степового бога?
— Хассара — це велике ніщо. Походження саме назви дізнаєтеся у другій частині, яка вийде взимку і зав’язана на етимології; якщо пояснити зараз, це буде надто спойлер. А з приводу того, чи є Хассара богом – хай читачі вирішують самі. Степи теж можуть бути степовим богом, це ж цілком українська тема поєднання і самого простору, і його персоніфікації. Нагадаю слова Оппенгеймера, — а точніше, його цитату з Вед, — про ітерацію бога, який спочатку творить, а потім нищить працю своїх рук. Усі пов’язане з усім, і все на світі є коло – це закон збереження енергії: ніщо не з’являється з нічого і не зникає в нікуди.
— І останнє питання, Євгене: якою, на Вашу думку, повинна бути сучасна наука? Чи вдовольняє Вас щоденний каскад сповіщень про те, що науковці укотре з’ясували, що в чергової бідолашної комахи лапок більше (чи менше), ніж вони вважали доти?
— Питання балансу. З одного боку, певні відкриття дійсно здатні зацікавити хіба маніяків від науки. З іншого — саме ці дрібниці укладають величезну картину, яка нас насамперед і цікавить. На цих маленьких правдах базуються великі звершення. До того ж, не варто забувати про промоцію, не лише «що казати», але і «як». З очевидного: те, що робить умовний Річард Докінз… Або от Ілон Маск – він робить науку привабливою, готовий продавати народу rocket science просто тому, що сприймає науку як іще один різновид товару. Але якби не купа маловідомих вчених, що сиділи в себе по кабінетах і вираховували швидкість, з якою частинка може прискорюватися за тих чи інших умов, то в нас не було би ані Тесли, ані Дрегона. Тому цей механізм працює лише за умов комфорту обох складових.
Читайте також нашу статтю про Science Fiction Day у день народження Айзека Азімова