Епоха майданів розгерметизувала утрамбовані — здавалося б, навіки — сотні й тисячі згустків болю і кривди, зневіри і розчарувань, очікувань і надій мільйонів простих українців. На очах народжувалися численні ініціативи, спрямовані на запізніле очищення, оздоровлення та зростання цілої нації. Втім, доля цих ініціатив виявилося сумною. Доктор філологічних наук, професор Тимошик Микола Степанович наприкінці 2021 року дає чесні висновки щодо лицемірства українських освітян та науковців.
Цього року я оприлюднив у ЗМІ кілька аналітичних статей про нагальні проблеми української гуманітарної науки та освіти. Змістова домінанта в цих публікаціях зводилася до двох гостроактуальних посилів.
1. В українській науці і освіті – глибока і неприхована криза. Тут міцно укорінилися такі ганебні явища як цинізм, непорядність, невігластво, угодовство, гнучкошиєнство, продажність, непатріотизм, непрофесіоналізм, плагіат, нетерпіння «білих ворон», які подекуди ще залишаються.
2. За умов не оголошеної російсько-української війни Українська держава в особі нинішніх владоможців продовжує підкреслено демонструвати упосліджене ставлення до особливо важливих українознавчих складових гуманітарної науки й освіти, що формують національну свідомість, духовний стрижень українців. Низка викладачів вишів і загальноосвітніх шкіл, за потурання адміністрацій, відкрито зневажають українську мову як державну, пропагують серед учнів і студентів «русскій мір», публічно принижують національні почуття українців. І залишаються певними в тому, що за таке в Українській державі їх ніхто не покарає.
Ці публікації спонукали невзабарі до появи Відкритого листа групи провідних українських учених із різних вишів України, адресованого Президенту України, Голові Верховної Ради України, Прем’єр-міністру України. 19 його підписантів не лише поставили руба перед найвищим проводом держави сім найгостріших питань проблеми, а й домагалися головного: провести в сесійній залі Верховної Ради відкриті парламентські слухання та невідкладно починати «гасити пожежу», яка набирає розмаху. Адже питання, куди і як рухається національна освіта та наука – це справа буття і сьогоднішнього, і майбутнього держави. В його розв’язанні зацікавлені мільйони українців – це ціла армія школярів, студентів, їхніх батьків, викладачів, вчителів, дослідників.
Загальноприйнятою в цивілізованому світі є думка, що повага до науковців, готовність до них прислухатися є показником інтелекту самої влади.
Чи прислухалися?
Чи спрацювали ті публічні виступи та Відкрите звернення?
Чи добилися підписанти від влади своїх вимог?
І на перше, і на друге, і на третє запитання відповідь однозначна: «Ні».
Втім, оце «ні» було прогнозованим. Як прогнозованим стало й продовження теми.
Практика засвідчує: будь-яка ініціатива-вибух ізнизу породжує і свої уроки, і свої неминучі наслідки. Тут – про кілька уроків цієї протестної акції.
1.Урок цинічного ігнорування владою публічних суспільних запитів загалом та інтелігенції зокрема.
Епоха майданів розгерметизувала утрамбовані — здавалося б, навіки — сотні й тисячі згустків болю і кривди, зневіри і розчарувань, очікувань і надій мільйонів простих українців. На очах народжувалися численні ініціативи, спрямовані на запізніле очищення, оздоровлення та зростання цілої нації.
Втім, доля цих ініціатив виявилося сумною.
До керма держави прийшла здебільше непрофесійна, непатріотична, некультурна влада. Вона, на жаль, також і не укорінена у правдиву, а не подану крізь московські окуляри, історію свого народу. Вона формувалася не за державницькою традицією давньої України, не за законами світової демократії, а під жорстким контролем кількох цілковито чужих і шкідливих ідеї українського відродження олігархічних груп. Така влада, фальшиво роздаючи обіцянки, перестала чути голоси з народу. Більше того, почала відкрито ігнорувати його.
Упроваждувачі так званої суцільної діджитилізації суспільного життя у ввірених їм міністерствах, відомствах, центральних і місцевих органах влади відгородилися від народу різноманітними автовідповідачами, консультантами-роботами. Ніхто й ніде вже не реєструє численних скарг, звернень простих громадян, не стежить за тим, хто, коли і які відповіді готує, та чи й взагалі відповідає.
Так сталося і з цим Відкритим листом.
Реальність є такою, що на злободенні й гострі виступи проукраїнськи налаштованої преси (а вона все ще є в Україні) верхи вже давно не реагують, як не реагують і на відправлені рекомендованою поштою письмові звернення. Знаючи це, ініціатори листа подбали, щоб тексти Відкритого листа були доставлені в безпосередні «скриньки звернень трудящих», які тепер понаставляли при входах до головних владних коридорів. Отож, у офіційних конвертах редакції всеукраїнського тижневика «Слово Просвіти» ті листи були направлені в середині лютого на імена: Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, Комітету з питань науки, освіти та інновацій Верховної Ради. Більше того, 19 лютого з трибуни цієї Ради єдина народна депутатка від партії «Свобода» Оксана Савчук оприлюднює зміст Звернення у формі депутатського запиту.
Ані через місяць, ні й по сьогодні ініціатори Відкритого листа не отримали жодної відповіді — від жодного адресата. Єдина коротка й формальна відписка надійшла народній депутатці на її запит – від Прем’єр-міністра Дениса Шмигаля: «МОН доручено опрацювати порушене питання». Невзабарі й сам МОН надіслав їй листа. У ньому – усе коло та навколо. Тож те коло замкнулося.
Звідси висновок: такий популярний колись аналітичний жанр журналістики як Відритий лист (звернення), віддавна апробований своєю резонансністю та результативністю, за нинішньої української влади став «неформатом». У цій державі, за яку покладено мільйони життів свідомих українців, від тебе, простого, але поки ще не байдужого громадянина, давно вже нічого не залежить. Брудними чоботами некультурного, неосвіченого, розжирілого і вельми багатого держимордця все нахабніше й викличніше розтоптуються такі вічні цінності, як порядність, добро, правда, патріотизм, обов’язок перед Батьківщиною. Уперте ігнорування вищим проводом держави громадської думки стало в останні роки с и с т е м о ю.
Не важко здогадатися, що породжує така системність? — Суспільну безнадію, пригніченість, розчарування. А ще — чергові згустки не лише невдоволення, а й масового спротиву.
2. Урок пристосуванства, угодовства, боязні й нерішучості чолової частини бюджетної інтелігенції.
Про правдиві й актуальні на всі часи гнівні Шевченкові вислови «правнуки погані», «варшавське сміття», «грязь Москви» знає чи не кожен школяр. Втім, далеко не кожен задумується над тим, кого вони стосуються нині. Посмію ствердити безпомильно: в тім числі й значної частини української інтелігенції, яку в народі віддавна прийнято вважати совістю нації.
Ще від ХІХ століття кращі виразники настроїв і сподівань народу (передусім Шевченко, Франко, Леся Українка, Грінченко, Русова, Огієнко, Маланюк, Симоненко) звинувачували таку інтелігенцію у відступництві від середовища, з якого вийшла, її зденаціоналізованості, збаламученні, продажності, невмінні й небажанні об’єднатися довкола головного.
На жаль, нічого відтоді в кращий бік не змінилося. Ще більше «захворіла» тими болячками наша бюджетна інтелігенція.
Саме з цієї причини можна пояснити той факт, що охочих відкрито долучитися до Звернення доставлянням свого підпису (на сайтах «Граніту Науки», «Хвилі Десни» та «Слова Просвіти» така можливість була) виявилося не так багато. Натомість, лише за перший день після оприлюднення Звернення перепостів-схвалень через платформу «Граніт Науки» на інші мережі набралося кілька тисяч.
Мій власний досвід складання того «списку 19-ти» підписантів з числа справді авторитетних у гуманітарній науці та освіті колег із різних університетів України потребує аналізу в окремій статті. Бо йдеться про кричуще й поширене нині явище «нічогонепомічальників» та «анонімнопідтримувальників» Тут же — лиш коротко про три категорії тих колег-«не підписантів», до кого звертався:
— ті, хто чесно признався, що боїться («залишилося півроку до пенсії», «закінчується контракт — можуть не продовжити», «донька захищається – можуть помститися»);
— ті, хто просто промовчав і не відповів на надісланий проєкт Звернення;
— ті, хто нібито хотів, але виставляв вимоги («покажи список, хто вже підписав», «а чому в тому списку такий-то», «зніми того-то, тоді я поставлю свій підпис»).
Останньої категорії було більше. І це опечалює. Адже зазвичай саме такі найчастіше зустрічаються з-поміж своїх у вишиванках, стало виставляють на своїх сторінках у соцмережах досить патріотичні пости. Та як доходить до конкретного діла – тоді в кущі?
Саме від цієї групи колег прозвучало й таке, морально-повчальне: так, це справді проблеми вищої школи, але «я б писав про це спокійніше та виваженіше». Питаю в одного такого колеги: а де в цьому тексті ви бачите перекручування фактів, лайку, образи? Не почув відповіді.
Таке традиційне для багатьох знаних і високопосадових колег «заговорювання проблеми» сприймається справді абсурдно. Особливо за умов, коли на верхніх щаблях управління національною освітою опиняються і порушники наукової доброчесності, і неграмотні менеджери (згадаймо недавню юну міністерку Новосад із її безграмотними текстами на її сторнці ФБ, в одному з яких, на п’ять рядків, професорка Ірина Фаріон легко віднайшла і оприявлила громаді… вісім грубих граматичних помилок). І кожен по-своєму прагне впровадити не продумані, не прораховані наперед реформи, які часто суперечать одна одній.
І за цих умов і далі зберігати спокій?! Допоки?
Висновок очевидний: сучасна бюджетна інтелігенція воліє й далі традиційно «інтелігентно» мовчати. Вона не здатна на організований спротив заради того високого чину Ученості, Інтелекту, Просвітництва, Правдошукацтва, який первинно на неї покладено нацією.
3. Урок недоцільності й безперспективності працювати в науці чесно, вимогливо, високопрофесійно.
На початку — дві типові думки «з народу». Їх віднайшов на фейсбучній стрічці відгуків на вчинок відомого вченого-українознавця з Житомира професора Петра Білоуса, що набув торік значного розголосу в мережі: вимушене полишення університету.
«Робота викладача університету нині: ні сім’ї (бо ти її не бачиш за написанням посібників, статей, нмк і т. п.); ні хобі (бо часу не вистачає ні на що інше, якщо чесно всі приписи міністерства виконувати, а не купити, як дехто робить, чи сплагіатити); ні на саморозвиток і самовдосконалення (бо втомлюєшся від нікому не потрібної паперотворчості), ні колег і друзів (бо кожне проходження контракту — це звільнення, скорочення когось із твоїх друзів або тебе самого — і вчорашня твоя колега чи подруга перетворюється на ворога номер один, а стосунки з нею на «хто кого посуне». Це ХРАМ науки?» (Ол. П.)
«Майже весь науково-педагогічний колектив, за невеликим винятком відповідних родичів, кумів та «ділових» партнерів, задовго до закінчення терміну обрання/контракту як тільки не принижується в прагненнях довести зав. кафедри, деканові, ректорові свою відданість. І яких тільки способів не понапридумувано останнім часом для позбавлення від викладачів, що мають власну гідність і не ганьблять високого звання педагога. І це — загальновідомі речі. І ще. Які потрібно мати доходи, щоб «захистити» докторську дисертацію ціною у 48 тис. зелених? Дисертацію, про яку колеги дізнаються з бюлетеня ВАК. Таких шанують». (Іван Пахольчук)
Про сплагіатовані чи куплені дисертації – в наступному уроці. А тут – про причини цих нездорових явищ вищої школи, які чергові реформатори продовжують не помічати.
В українській вищій школі натепер сформувалася фактично непотоплювана ієрархія «своїх». Кругом вічні ректори-директори, вічні декани і завідувачі кафедр сформували свою напівфеодальну вертикаль, в основі якої – недоторкана каста потрібних цій вертикалі кадрів. Часто підібрана не за критеріями професіоналізму, а за ознакою надійності та лояльності. Тільки зі своїх та для своїх обирають і за нинішніми, нібито зміненими, правилами.
Так створювалися умови, коли комфортно стали почувати себе ті, хто вміло пристосовується, хто знає своє місце, годить начальству і зайвий раз «не висувається». Таке угодовство, «нічогонепомічання» вміло і стало стимулюється: зростання службовими сходами, премії, а найзапопадливішим – почесні звання і навіть урядові нагороди, що гарантували в майбутньому підвищену пенсію.
Натомість «білими воронами» усе частіше стають талановиті, розумні, самодостатні. Такі мають свою гідність, цінують свою думку, шанують коріння свого чесного роду. Отож, на суцільному святі чужого фарисейства вони завжди є зайвими, небажаними, а то й небезпечними. Їх витісняють, обмежують, компрометують. І таких у наших університетах стає все менше.
Витіснення з вищої школи викладачів вимогливих і принципових спонукане й іншими причинами. Одна з них – будь-що догодити студенту-контрактнику, не налякати його складними завданнями, не ставити непрохідні бали. Часто такий контрактник — малокультурний, недовчений у школі, амбітний у своїх намірах і ледачий. Здебільш такому потрібен диплом, а не універсальні знання та практичні навички. І число контрактників щороку збільшується. Викладачі, які не йдуть на компроміси з власною совістю, мусять або самі звільнятися, або їх незабаром попросять.
Ще тисне демографія. Скорочення абітурієнтів, різке зростання кількості тих молодих українців, які будь-що хочуть отримати якісну освіту за кордоном, неминуче поставить низку вишів на межу виживання.
Особлива гострота цієї проблеми – на совісті недавніх освітніх реформаторів, які за корупційними схемами масштабно й безкарно провернули непомітно «аферу віку» — тотальну «університетизацію» України. Це коли в ранг університетів, часто зі статусом національних, безрозбірливо, а фактично за «бариші в зелених» перевели фактично всі педінститути в обласних і районних центрах, скороспілі приватні виші з їхніми численними філіями, «ректорати» яких часто розміщувалися в орендованих гуртожитках, а десятки училищ та технікумів ставали враз академіями. Звідси – нові спецради, нові професори, нові доктори, нові спеціальності. І теж – нашвидкуруч, за відпрацьованими корупційними схемами.
Як висновок. За останні 10-15 років помітно помінявся якісний склад української інтелігенції. Значна її частина перестала бути творцем і носієм національної духовності, національних цінностей, якими від часів Київської Русі були: гордість, гідність, рідна земля. Нині маємо незворотні тенденції: це вже, в основі своїй, і не еліта, і не інтелігенція. Критична кількість у наших рядах примітивної за мисленням, убогої за інтелектуальним рівнем «проффесури», за яку пишуть тексти так звані гоустрайтери (тобто, невидимки-писаки), таки зашкалює.
4. Урок торжества напівузаконеного плагіату для окремої владо-грошової касти «недоторканних».
Відсутність чеснот, моральна деградація, вседозволеність та безкарність привели до ствердження тих ганебних явищ української дійсності, які все частіше став помічати цивілізований світ: творення віртуальної псевдонауки та конвеєрний захист псевдодисертацій.
Цікаво, що схеми такого «конвеєру» вже давно писано-переписано – і про цілі трасти з написання текстів, які очолюють відомі доктори наук, і про спецради поважних університетів, де ці тексти «узаконюються» . Варто навести, для прикладу, бодай одну витинку. Цитую за недавньою публікацією «Української правди», що озаглавлена так: «»Фантомаси» української науки: хто насправді пише дисертації нардепам і чиновникам?», в якій детально описане явище так званого гоустрайтерства:
«В дисертації головне – не написати, а захистити. А захист забезпечує конкретна рада, з якою гоустрайтери не тільки тісно взаємодіють, бо нерідко є співробітниками тієї ж наукової установи чи ЗВО, але й часто є її членами… Зв’язка з конкретною науковою радою є надважливою, адже рівень таких дисертацій, як правило, настільки низький, що їхній захист можливий лише «з широко заплющеними очима» членів спецрад… Гоустрайтери можуть бути науковими керівниками/консультантами, або опонентами, адже саме така схема забезпечує дисертації безпроблемне проходження в СВР».
Виник навіть цілий громадський рух за очищення української науки від владних невігласів. І він «у народі» знаходить усе більше прихильників. Десятки дослідників об’єдналися в антиплагіатну ініціативу «Дисергейт». В Україні запрацювала мережева платформа про корупцію у вищій освіті. Ще одна група активістів створила громадську ініціативу OsvitaLeaks. Результати їхніх скрупульозних досліджень-порівнянь з приводу найгучніших ганебних захистів з відомими прізвищами періодично розміщуються в друкованій пресі і мережах та щоразу викликають пристрасні дискусії в суспільстві.
Час від часу в Україні відбуваються й інші акти спротиву деградації суспільної моралі. Ось свіжий, що стався у Львові: викладач одного із тамтешніх університетів публічно спалив свій диплом кандидата медичних наук на знак протесту проти «ківізації» української науки.
Суспільна думка давно очікує конкретні відповіді на закономірні питання: чому вчергове влада німує? чому продовжує не помічати ганебної ями, в яку скочується наша наука? чому правоохоронні, податкові органи не перевіряють численні ФОПи, під прикриттям яких працюють ті невидимі трасти, синдикати з платного надання «наукових послуг»?
Відповідь може бути одна: при владі тепер критична маса тих, хто у такий ганебний спосіб проходив назагал непростий шлях до науки.
Надто запізніла і, цілком очевидно, надто м’яка реакція Міносвіти на кричущо-нахабні дії окремо взятої однієї спецради в оцінюванні «наукових здобутків» народного депутата Ківи не вирішує в корені справи. Усе, на що спроможні були високі урядові чинники в питанні хронічного «плагіатного корита», то це оголосити про можливі покарання за плагіат у середовищі… молодших спеціалістів, бакалаврів та магістрів. Міру покарання таким, у відповідності з недавнім рішенням Кабінету міністрів України, віддано на відкуп ректоратів. Водночас порушникам наукової недоброчесності із середовища студентів, яких за кордоном беззастережно і назавжди виганяють із університетських коридорів, гарантований… ще один захист, через рік.
До плагіаторів же з вищої, маєтно-грошової касти «недоторканних», руки в цієї влади точно не дійдуть.
5. Урок народження інтелектуальної проституції як наслідок неспроможності (чи небажання) влади у цивілізований спосіб виводити нашу науку на міжнародні обшири.
Поляки з успіхом показують на цілий світ свої досягнення в науці й освіті через Index Copernicus. Подібне зробили й інші наші сусіди. Натомість Україна, замість створення власного, скажімо «Індекс Грушевський» (варіант — «Індекс Огієнко»), примусово загнала своїх гуманітаріїв у стійло другосортних. Згідно з наказом МОН №32 від 15 січня 2018 року, головним критерієм авторитетності вченого є його кількість так званих скопусних публікацій. І не залежить, що досліджує учений – хімію чи місцеві діалектизми. Вхід же туди, як показує практика, здійснюється здебільше через далеких від науки посередників і коштує до1000 доларів за одну публікацію.
Це призвело до вимивання з України значної кількості валюти, яка здебільше осідає в руках білянаукової російської мафії. Чи цікавилося, скажімо, міністерство фінансів, яка сума цього унікального скопусного «навару» вимивається з і без ослабленої держави в межах одного календарного року?
Зобов’язалівка друкуватися в «скопусних» журналах призвела до появи низки посередницьких фірм, які за кругленькі суми обіцяють тим неукам, хто дуже хоче «світитися» з-поміж розумних, масу послуг: написати будь-що і будь-скільки, гарантувати все те опублікувати, підвищити показники цитування, вивести на гарантований захист, отримати «визнання» в науковому світі.
Так поступово і безупинно в середовищі українських учених почали формуватися два досі незнані прошарки: один складається з тих, хто неспроможний написати сам, але має гроші купити будь-що й будь за скільки, і другий – хто вимушено полишив безнадійну і принизливу натепер викладацьку справу та вирішив заробляти інтелектуальною проституцією.
Кажуть колеги, що других стає все більше.
Коли ж з’явиться для української науки й освіти світло наприкінці цього довгого й темного тунелю? І хто візьметься за розгрібання цих воістину авгієвих стаєнь?