Борис Євгенович Патон, що керував Національною академією наук України впродовж 58 років і вже вирішив піти з посади президента, на осінніх виборах свого наступника голосуватиме за кандидатуру Анатолія Загороднього. Про це він чітко висловився у нещодавньому інтерв’ю.
Анатолій Глібович – знаний у світі фізик-теоретик і організатор науки, у 1997 році обраний членом-кореспондентом, а у 2006 році академіком НАН України, у 2009-11 роках був головним ученим секретарем НАН України, від 2011 року він є віце-президентом НАН України. Очолює Комісію по роботі з науковою молоддю НАН України. Доктор фізико-математичних наук, з 1996 року професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, директор Інституту теоретичної фізики ім. М.М. Боголюбова НАН України. Там ми й зустрілися.
Слід сказати, що до інтерв’ю академік Загородній ставиться із великими пересторогами, бо «мав сумний досвід півтора роки тому», коли його тенденційно подав всесвітньо відомий журнал Nature, а саме його німецький кореспондент Шермаєр, якому науковець розповідав про втрати Академії в Криму. Тож взявши із мене тверде чесне слово узгодити текст перед публікацію, професор погодився на бесіду.
-Анатолію Глібовичу, як до Вас прийшло рішення присвятити своє життя фізиці? Це була, в якійсь мірі, данина тодішній моді?
— Я виріс у селищі Велика Багачка на Полтавщині. Сказати, щоби туди доходила якась «мода», не можу. Просто фізику в нашій школі викладав дуже талановитий вчитель, причому викладав вишуканою українською мовою – він був випускником Харківського університету.
— Привабила мета відкрити щось нове, і щоби потім про Вас розповідали дітям такі гарні вчителі?
— Так далеко я, мабуть, не думав, але дуже кортіло зробити в науці щось, чого до мене ніхто не робив – це правда. Нехай трошки, але то буде моє – ось таку я собі поставив мету. Після школи вступив до Харківського університету, на радіофізичний факультет, який закінчив 1972 року (а нині я є головою наглядової ради університету). Доля мені дуже посміхнулася, бо керівник диплому Леонід Андрійович Назаренко сказав: «Толя, мені телефонував наш вчитель, Іван Петрович Якименко, є шанс зачепитися в київському Інституті теоретичної фізики, поїдь поговори, може складеться». Я поїхав до Києва. Іван Петрович повів мене до члена-кореспондента Ситенка, з яким вони були знайомі ще з Харкова і по книжці якого я вивчав курс з флуктуацій у плазмі. Олексій Григорович був тоді ще дуже молодий, спитав, хто вам викладав механіку, а яка дипломна робота, а чи можете написати рівняння Максвела по пам’яті, без книжки… А в коваріантній формі… Я все написав. «Ну, годиться, – каже, — давайте будемо клопотати про нього».
В Інституті я пройшов шлях від стажиста-дослідника до директора, з 2003 року. Коли я потрапив сюди, тут було багато молодих людей, які вже почали працювати над дисертаціями, і тому мені теж хотілося швидше стати кандидатом наук. Я працював дуже тяжко, дуже багато. За два роки на посаді стажиста-дослідника я опублікував дві роботи у шведському журналі і вступив до аспірантури. 1978-го захистив кандидатську. А стати доктором – це було вже дуже захмарне: краще я буду працювати, думав собі, а мріяти про це поки і не буду. Ну і сидів, працював, працював… А потім ще мене у 1980 році вченим секретарем інституту призначили – яка «шишка не шишка, а горбик є», як кажуть у нас на Полтавщині.
Прийшов до мене якось Іван Петрович Якименко, каже: «Толя, от ти сидиш в кабінеті, пишеш папери, в Президію їх відвозиш – вам може здатись, що ви вже напрацювались, багато корисних справ для інституту зробили, і можна відпочити. Так от запам’ятайте: якщо ви в день хоча би дві години не попрацюєте, не попишете формули – вважайте, що цей день для вас втрачений. Бо які б ви організаційні успіхи не мали, це тимчасове. А формули, якщо вам вдасться – це вічне». Мені воно запало в душу. і я сидів – діти народилися були, ми жили в гуртожитку, я прийшов, діти повкладалися спати, я сів, настільну лампу ввімкнув – і давай формули писать, до 12-ї, до 1-ї. І так писав-писав і дописався. Публікацій десятка два в мене вийшло пристойних.
А потім Олексій Григорович Ситенко став директором Інституту і шукав собі надійну людину на заступника, а я мав досвід адміністративної роботи, і от у 1988 році я став заступником директора, і директор мені сказав, що вже пора захищатися. Докторську не просто було захищати, і зараз це не просто, і тоді було. Захищався я в Харкові, бо в нас, оскільки я мав адміністративну посаду, захищатися не можна було. 1990 року став доктором наук. І отак працював, познайомився з одним вченим-голандцем, потім зі шведом, почав їздити за кордон… Це було великим благом, знаєте чому? Бо тоді дзвонити по Вайберу ще не можна було, а телефоном дорого, і там тебе ніхто не дістане – ні Інститут, ні родина – сидиш і пишеш по 12 годин. Для мене то був дуже продуктивний час. Ті роботи, якими я десь трохи пишаюсь, якраз і були написані значною мірою завдяки тому, що я мав можливість там працювати.
-А от що Ви відкрили таке, «чого ніхто не знав», як мріялось ще в школі?
— Це дрібні речі, але ніхто не знав, як наявність межі впливає на флуктуації в плазмі. Про них Олексій Григорович книжку написав, та це було для необмеженої плазми – а необмеженого ж у світі нічого не буває. От про це була моя кандидатська. Потім я зайнявся флуктуаціями в більш складній плазмі, коли вона не є рівноважною. Багато співпрацював із професором МГУ Юрієм Клімонтовичем, він класик був статистичної фізики. З 1996 по 2016 роки я, одночасно із посадою заступника директора, завідував відділом теорії та моделювання плазмових процесів нашого Інституту. От з пізніших відкриттів – це кінетична теорія запорошеної плазми (коли в плазмі є дрібні часточки речовини), мені вдалося вивести послідовні мікроскопічні рівняння і записати ланцюжок рівнянь Боголюбова – в цьому якийсь мій слід залишиться.
— А в кінцевому рахунку в яку користь для світу це могло би вилитися?
— Це дуже рафінована теоретична фізика. Воно десь знайде своє застосування. Та я й знаю, де, і ми працюємо в цьому напрямі. Плазма завжди запорошена: космічна плазма, геофізична плазма в іоносфері і магнітосфері, і лабораторна плазма, тим більше. Там завжди бруд цей є, dust. От як його виявляти і як він впливає на характеристики плазми – власне, ці роботи в кінцевому рахунку на це й спрямовані. Також вони можуть стати у нагоді і в термоядерному синтезі. Хоча саме прикладними розрахунками я не займався.
— Анатолію Глібовичу, доки я не прочитала біографію Боголюбова, не знала, що це він відкрив кварки. Чому Микола Миколайович не став Нобелівським лауреатом?
— Спеціально побудоване для нього приміщення у престижній Феофанії…
— Місяць назад пішов з життя Віталій Петрович Шелест, син першого секретаря ЦК КПУ, який був учнем Боголюбова. Без підтримки його батька цього могло би і не відбутися, бо і державне керівництво, і Академія наук СРСР в принципі були проти створення ще одного теоретичного інституту – вже мали один, всесоюзний, у Чорноголовці під Москвою. Тільки завдяки авторитету Миколи Миколайовича, який був абсолютно беззастережним, та допомозі організаційній і політичній Петра Юхимовича Шелеста, дозволили створити цей інститут.
При цьому, варто зазначити, що сам Віталій Петрович був дуже талановитим вченим, мав дуже вагомі здобутки, це дуже освічена людина широкого світогляду, прекрасно володів пером, писав науково-популярну літературу – всі йому віддають належне в цьому плані. Ну от якби Шелест не долучився до справи Боголюбова разом зі своїм батьком, то ми не мали б таких гарних умов. 1972 року Петра Юхимовича забрали нібито на підвищення до Москви, він став заступником голови ради міністрів СРСР – але ненадовго, і потім пішов на заслужений відпочинок. Наскільки я знаю, головною причиною було те, що Петро Юхимович написав книжку «Україно наша радянська», і Політбюро знайшло там ознаки націоналізму, українського. Оце і була така розплата. А раз так, нічого не має нагадувати про Шелестів в Україні. І Віталій Петрович переїхав до Москви, там на різних посадах займався наукою, до останнього часу. Він був почесним доктором нашого інституту, постійно підтримував із нами зв’язок, а свою член-кореспондентську стипендію тривалий час віддавав на премії молодим вченим, що працювали в галузі високих енергій.
До речі, про «український націоналізм». Микола Боголюбов був фактично росіянин, з-під Нижнього Новгорода – та він настільки полюбив Україну, куди переїхав ще у дитинстві із татом-священиком (до речі, закінчував школу на моїй рідній Полтавщині, у селі Велика Круча), що наполіг, аби в його радянському паспорті у графі «національність» було записано: українець. Микола Миколайович і вишиванку любив надягати, і навіть декотрі наукові праці писав українською. Наприклад, його «Лекції з квантової статистики» були видані лише українською, і московським колегам доводилося вивчати ці лекції українською. Боголюбов нічого не боявся – він був людиною сміливою до багатьох аспектів тодішнього життя. Це був справжній лицар духу.
Мало було побудувати споруду, потрібно було ще й зібрати колектив. І Микола Миколайович якраз запросив до Інституту в Києві найталановитіших українських фізиків-теоретиків. Це і Олександр Сергійович Давидов, і Олексій Григорович Ситенко, і Дмитро Якович Петрина, і Ігор Рафаїлович Юхновський. Завдяки останньому, до речі, з’явився відділ нашого інституту у Львові, який потім переріс у відділення, а нині то є окремий Інститут фізики конденсованих систем, який впродовж довгого часу очолював Юхновський, нині він почесний директор, а очолює заклад академік Ігор Мриглод. Це наші друзі, дуже близькі колеги, і ми дуже раді, що такий інститут у Львові є, споріднений нам. Вони віддають нам належне як «материнському інститутові».
Крім того, Боголюбов був директором Об’єднаного інституту ядерних досліджень у Дубні — це міжнародний центр дуже високого класу під Москвою, і Україна є досі його членом (як і асоційованим членом CERN у Швейцарії, і членом Міжнародного інституту прикладного системного аналізу). В Дубні Микола Миколайович очолював дуже потужну лабораторію, і звідти привіз «десант» в Україну. Наприклад, Борис Володимирович Струмінський в нашому інституті до 2002 року працював – співавтор Боголюбова в роботі, де вперше з’явилося поняття кварків. Третім співавтором був академік Альберт Тавхелідзе, який теж приїхав працювати до нашого Інституту. Атоми – електрони ядра – нуклони – а з чого складаються вони, виникало питання. І от в їхній роботі вперше була висловлена ідея існування кварків, яка досі використовується.
Микола Боголюбов був директором київського Інституту теоретичної фізики 7 років. За цей час інститут став проводити дуже престижні конференції. Наприклад, у 1970 році в нас відбулася Рочестерська конференція з фізики високих енергій, а в 1971 міжнародна конференція з теорії плазми, я тоді ще був студентом. Київська конференція була настільки вдала, що міжнародна спільнота висловила бажання зробити ці конференції регулярними. 1974 року відбулася ще одна, а потім ці зібрання отримали назву Київських конференцій, і під цією назвою проводилась в багатьох країнах світу. Потім об’єдналась ще з другою конференцією, і з 1980 року це став Міжнародний конгрес з фізики плазми: Нагоя, Гетебогг, Лозана, Нью Делі, Інсбрук, Фос-Ігуасу, Прага, Квебек Сіті… а в 2006 році знову відбувся у нас цей конгрес. Я мав честь бути його головою, пройшов він вдало.
— Анатолію Глібовичу, то це завдяки одній особистості Боголюбова вчені так прагнули потрапити до Києва?
— Миколі Миколайовичу вдалося організувати все так, що Інститут мав високу міжнародну наукову репутацію через загальний високий рівень досліджень. Наприклад, книжка мого учителя Олексія Григоровича Ситенка – мій вчитель, класик теорії електроманітних флуктуацій в плазмі – була одною з найпопулярніших в цій царині у світі! Оце й була мотивація людей: приїхати й поспілкуватися з тими, хто на передньому краї науки працює. Всі зірки з’їжджалися на Київські конференції. Боголюбов у кінетичній теорії був гуру! Його кінетичні рівняння, викладені в монографії 1946 року – це те, на чому грунтується фундаментальна теорія плазми.
Так що міжнародну репутацію інститут отримав досить високу, і не в останню чергу завдяки тому, що до нас запрошували відомих іноземних вчених. Це, звичайно, дуже допомогло тому, щоби інститут зіп’явся на ноги, щоби молоді люди бачили і знали, як робиться наука не лише в Радянському Союзі, а й у світі, і це своє значення мало дуже велике. Попри те, що ми відсвяткували в 2016 році своє 50-річчя, інститут тримає форму дуже непогану. Зокрема, якщо говорити про те, наскільки відомі наші роботи, наш доробок, то ми маємо один з найвищих індексів цитування в Україні. Як правило, 10 наших науковців потрапляють в список ста найцитованіших вчених України. Бачите, маємо відзнаки наукометричних баз Scopus і Web of Science, які нас визнають лідерами в фізиці – і це теж багато про що говорить.
Минулого року ми проводили в Одесі конференцію з фізики високих енергій, і в CERN-кур‘єрі була про це інформація, було багато закордонних представників, наступного року ця конференція буде в Києві. Минулого року, до 110-річчя Боголюбова, ми провели конференцію «Проблеми теоретичної і математичної фізики». Ми є, що називається, visible, Інститут на видноті. Нас знають в CERN, наш інститут там активно працює, нещодавно наш молодий працівник (йому близько 30 років) Антон Алькін, проходячи там стажування, запропонував суттєве покращення програмного забезпечення для оброблення даних експериментів, отриманих на Великому адронному колайдері. Він знайшов певні неточності в програмі оброблення результатів експерименту Alice, виправив їх, і після того все запрацювало набагато упевненіше. Було питання: на Великому Колайдері йдуть 4 експерименти, досліджуються різні явища, та дані для одних і тих самих явищ відрізнялись, і не було зрозуміло, чому так. А от він покращив – і все стало збігатись. Антон якраз захищав кандиатську на цих матеріалах.
Також, забув сказати, ми ще з часів Боголюбова проводили конгреси з нелінійних явищ, із назвою «Нелінійний світ» — залізна завіса працювала, але вдавалося запрошувати вчених, які навіть засвітилися своїми не дуже прихильними поглядами на Радянський Союз. Конференції ніколи не проходять там, де нема власного потужного осередку.
-Розкажіть про нелінійність, Анатолію Глібовичу – це така цікава тема.
— Нелінійний світ – це черговий етап в пізнанні природи речей. Приклад лінійної залежності – це коли відстань, яку проходить частинка зі сталою швидкістю, пропорційна часу. Але це якщо вона рухається вільно. Якщо ж вона рухається в якомусь силовому полі, навіть гравітаційному, ця залежність відстані і часу нелінійна, там вже з’являється квадратична залежність. Власне, весь світ нелінійний, лише десь працює лінійна система. Нелінійністю визначається все, що відбувається в атмосфері: усі вихори, торнадо, гігантські хвилі в океані. Коли амплітуда дуже велика, тоді в гру вступає нелінійність. Отже, погода, океан… Те, чому організм існує – це теж завдяки нелінійній регуляції. Це хитра система багатьох біохімічних реакцій, які саморегулюються, і саморегуляція це теж нелінійний процес. Виникнення життя – нелінійний процес. Те, що відбувається в смартфоні – це все теж купа нелінійних перетворень сигналів. Нелінійність це відхилення від лінійної залежності реакції на причину, яка цю реакцію породжує. Лінійна частина теж важлива, але вона далеко не все описує.
— А як вам допомагає жити осягнення цієї нелінійності? Я маю на увазі, суто організаційно. У ваші руки може потрапити цілезна машина НАНУ. Усвідомлення того, що світ нелінійний – як Вам може допомогти в управлінні нею?
— Розуміння, що реакція на твої дії може бути дуже непростою – це треба тримати в голові.
— Ви можете прораховувати ці реакції, як шахматист, тримаючи в голові геть усі фактори?
— Я маю певний досвід. Знаю, як розмовляти з людьми, як їх в чомусь переконати, де можна прийти з готовою думкою, а коли потрібно обговорити і запитатися поради, щоби використати вже спільну думку, яка була би максимально правильна для конкретної ситуації. То життєвий досвід. Щось я вже знаю. Є дуже прості речі, які можуть образити твого співбесідника, і це потрібно передбачати. Не треба казати чогось зайвого. Слід думати, коли ти говориш, промовляєш слова, які вони будуть мати наслідок, причому не стільки для тебе, скільки для твого співрозмовника. Зіпсувати настрій людині можна дуже швидко. Та й в науці завжди потрібно сумніватися. Прискіпливо дивитися на отриманий результат: а чи не зробив ти десь помилку? Чи передбачив все, що міг? Прораховувати у справах, чим закінчиться. Не скажу, що щоразу підхожу до процесів із якимись формулами. Це справді вже просто якість досвіду.
— Чому я про це спитала. Зараз на полицях магазинів дуже багато науково-популярних книжок про те, як застосовувати суто наукові надбання сучасної фізики у буденному житті: від стосунків до прийняття бізнес-рішень.
— Звісно, що науково-популярна література дуже потрібна. Але думаю, що в більшості тих випадків, про які Ви говорите (вибудова стосунків, прийняття бізнес рішень), авторові просто хочеться використати нове слово, яке публіці незрозуміло, і тому буде викликати повагу. Це такі остапи бендери від популяризаторства.
— Анатолію Глібовичу, скажіть, будь-ласка, а чого не вистачає Україні зараз для наукового прориву?
— Я не вірю у «наукові прориви» самі по собі. Для прориву треба, щоби сукупність знань досягла такого рівня, аби скачок відбувся.
В суспільстві і в керівництві держави наука не сприймається як щось дуже важливе і потрібне. Досить звернути увагу на те, що в програмних промовах президентів України слово «наука» не згадувалось взагалі. Лише Кучма сказав золоті слова «Україна без науки – Україна без майбутнього» – правда, далі цього справа далеко не пішла. Але ж всі інші навіть слова не згадували. Тільки прем’єр Арсеній Яценюк висловився, дуже принизливо: «Наука це те що продукує стоси паперів і оплату комунальних послуг».
НАН дуже багато пропозицій розробляла, що треба зробити, аби підняти рівень життя українців. В галузі енергетики, як збільшити видобуток власних нафти й газу, що в аграрній сфері треба зробити. Про це ж ніхто не говорить! Кожен собі їсть хліб і не знає, що третина з’їденого хліба це сорти, селекціоновані в НАН.
55% української електроенергії виробляється атомними електростанціями, і термін дії 6 реакторів був продовжений безпечно завдяки тому, що долучилась Академія. Це дуже складні випробовування зразків-свідків: в кожному реакторі закладається матеріал, з якого зроблений корпус, і він знаходиться в активній зоні, а ми час від часу, коли хочемо перевірити, як поводитиме себе корпус реактора, виймаємо зразок, який отримав вже отаке опромінення, й досліджуємо його на міцність, на ламкість, на склад. Це робиться в гарячих камерах. Американці продовжують термін життя реактора на 50 років, а ми на 20-30 років. Щоб упевнитися у безпеці, треба дуже ретельно дослідити, як впливають радіаційні навантаження на матеріали.
До речі, коли мова йшла про будівництво ЧАЕС, Академія дала офіційний висновок, який був цілком однозначним: не треба цього робити! І гідрогеологічні умови, і наближення до столиці, і троянда вітрів – не послухали. Маємо. Таких прикладів можна багато наводити.
Як людині, що пропрацювала в науці все своє свідоме життя, мені небайдуже, що буде з Інститутом, Академією, і взагалі наскільки суспільство розумітиме роль і значення науки в повсякденному житті. Я, може, і не брав би участь у цій виборчій кампанії, просто до мене звернулись кілька груп колег, які таку пропозицію внесли і запропонували мені взяти участь. Я сам не набивався в кандидати, але якщо так станеться, що за мене проголосують, то моєю головною метою буде, домогтися того, щоби роль науки і академії була усвідомлена і суспільством, і керівництвом держави. Звісно, що цього можна досягнути тільки дуже напруженою працею і підтвердженням того, що Академія це є вища наукова установа – тобто це не може бути визначене чиїмсь указом, що ми от такі найвидатніші. Сто років Академія була на дуже високому рівні, але цю думку треба підтримувати й зміцнювати новими досягненнями.
Академія намагається бути корисною. І багато в чому вона і є корисною – в нас дуже багато прикладів ефективної співпраці із такими крупними науково-технічними об’єднаннями, як «Турбоатом» в Харкові, яке має дуже високу репутацію на світовому рівні. Нещодавно на наших Загальних зборах виступав їхній гендиректор, який, розповівши про досягнення, зазначив, що цього б усього не було, якби підприємство не послуговувалося розробками Академії. Так само й «Моторсіч»…
— Не можу не спитати Вас, що робитимете із бюрократичним апаратом НАН, який настільки роздутий і навіть вже автономний, що, як гірко сміються вчені, без проблем продовжуватиме працювати і без них…
— Звісно, що покращувати роботу апарату і оптимізувати його потрібно постійно. Але на мою думку, апарат президії – це один з найефективніших апаратів, які є в державі. Я 9 років там працюю. Всі структури, що створювались, є абсолютно виправдані, вони не створювалось «під когось». Це я можу гарантувати. І підтвердженням тому є факт, що коли Україна отримала незалежність і почали формуватися міністерства, то дуже багато фахівців з президії НАН перейшли туди і показали свій дуже високий організаційний рівень. МЗС, МОН… Апарат не роздутий, роздуває його наше життя. Я один як віце-президент – а в нас 5 віце-президентів – за день розписую добрий десяток доручень, звернень, про те що таке-то міністерство просить дати висновок такий-то, хтось просить пропозиції щодо участі в комісіях, комітетах і так далі – і це все хтось має відпрацьовувати. Академія протягом року дала більше 900 експертних висновків тільки для Уряду і для Верховної Ради.
– А вони дослухаються до ваших порад?
– Ну, це вже їхня справа… Але роботи дуже багато. Тут справа ще, знаєте, не в Академії, а в тому, що бюрократія в незалежній Україні стала жорсткішою, ніж вона була колись. Це природньо, тому що багато чого в Україні не було, була обмежена кількість міністерств, а інші галузі під керівництвом Москви працювали. Управлінський апарат збільшився – відповідно збільшилась кількість доручень і запитів. Їх дуже багато. Звісно, що можна було би його скорочувати, цей апарат – і ми час від часу проводимо оптимізацію, але роботи багато, на кожну дію маємо оформити купу паперів. Якісь клопотання, якісь дозволи відкрити, щось надати… Попри всі ці електронні еволюції, раніше юридична служба могла бути з 1-2 осіб, а зараз цього вже замало, потрібно мати цілий юридичний відділ: дуже багато питань треба розглядати в юридичній площині.
Раніше, щоб відкрити аспірантуру при якомусь інституті, досить було лише написати листа в Академію, вона розглядала і давала дозвіл. Тепер, щоб відкрити аспірантуру, треба ліцензуватися, оформити отакий стос паперів, акредитувати програму і заплатити грубі гроші – і кому це все потрібно? Мотивують тим, що є університети, які треба фільтрувати, хто не заслуговує. А «коні ж не винні», зараз Академія стоїть перед проблемою, 50 тисяч гривень коштує акредитація однієї програми! Оце приклад, як зросла бюрократія — причому «благими намірами». Маємо тримати в інституті окрему людину, яка займається охороною праці, пожежною охороною… Хоча що в нас тут охороняти працю, ми ж фізики-теоретики! Чи от фахівець з держзакупівель – окрема особа, яка нестиме відповідальність… Не від нас то залежить, люфт для покращення дуже невеликий в нас зараз. Я, бувши вченим секретарем Академії, знаю апарат і хто як працює. Без роботи, просто лежебок, в нас немає.
— А от що Ви скажете про державне фінансування? Власне, в бюджеті України закладено 1,7% від ВВП на науку.
— Ця сума непогана, та в реальності науковцям зараз виділяється лише 0,23% ВВП. А якби було як по закону, це було би в 7 разів більше. Та ви що, якби наш інститут отримав таке фінансування, то ми би почувалися щасливими! Молодь можна було би заохотити, вирішити проблему з житлом і дати їм пристойну заробітну платню.
Щодо залучення молоді, ми великі сподівання покладаємо на Київський академічний університет. Академія створила його на базі Київського відділення МФТІ (знаного на весь Союз університету в підмосковному Довгопрудному) – десь років 40 назад, за радянських часів ще. Ідея була така (і це було відпрацьовано), щоби в київське відділенні відбирати школярів, була така Київська заочна фізико-технічна школа, потім приїздила сюди приймальна комісія, відбирала кращих, вони їхали там навчалися основний курс, а потім вертались сюди і ще 2 роки довчались на базових кафедрах, їх було 5: Інститут електрозварювання ім. Є.О.Патона, Інститут фізіології ім. О.О. Богомольця, Інститут кібернетики ім.В.М. Глушкова, Інститут фізики і Інститут металофізики ім. Г.В.Курдюмова. Там, в МФТІ, дуже добрий вишкіл, хтось навіть не витримував і повертався раніше, і потім без труда ці діти закінчували Київський фізфак. А ті, хто отримували диплом МФТІ – це були настільки високого рівня молоді люди, що дисертації робили достроково.
Так от, коли в 2014 році стало зрозуміло, що ми нікого в Москву не пошлемо, то вирішли зберегти цю систему і домовились з Київським національним університетом імені Тараса Шевченка, що вони для нас збільшують набір на бакалаврів, студенти окремою групою 4 роки вчаться на фізфаці чи на мехматі, а потім продовжують навчання на магістра в Київському академічному університеті. Зараз цей університет спинається на ноги, він дуже амбітні плани має, його молоді люди очолюють. А в нас в Інституті розташована кафедра теоретичної і математичної фізики цього університету. І ми сподіваємось, що це забезпечить для нас потужну кадрову зміну.
Адже без молоді вже сьогодні на майбутнє Інституту годі сподіватися. У нас є група ентузіастів, ми приділяємо багато уваги, щоби залучити молодь, але тут ми водночас маємо і проблеми. Ви розумієте, теоретична фізика це наука, яка вимагає повної самовіддачі, ледь не фанатичного ставлення до себе, тобто фанатичного самовдосконалення, підвищення кваліфікації. Для того, щоби людина стала таким фізиком, її потрібно готувати ще зі шкільної лави. У нас дуже добрі стосунки з Українським фізмат-ліцеєм при Університеті, знаменитою 145-ю фізмат-школою, яка тепер теж ліцей, поблизу Олімпійського стадіону. Робота побудована так, що ми заохочуємо ліцеїстів приходити до нас, наші науковці читають їм додаткові курси, потім вони за нашими порадами вступають, скажімо, на кафедру квантової теорії поля в Київський університет, а тим часом ми із цими студентами тут також працюємо, даємо матеріал додатково до того, що є в університетських курсах.
Не всі це витримують, але найкращі – витримують, і така робота призводила до того, що ще до закінчення університету наші вихованці мали вже публікації в найпрестижніших журналах, скажімо, американському Physical Review. Це давало їм змогу захистити дисертацію дуже швидко, не за три роки. Рекорд був поставлений, коли один хлопчина через рік після закінчення університету захистив свою кандидатську.
Та проблема в чому: що може зараз Інститут запропонувати молодим людям? Життя нині таке, що за зарплату молодшого наукового співробітника (8 тисяч гривень), надто якщо ти не киянин, вижити неможливо. Тому молоді вчені їдуть за кордон. А з такою підготовкою – їдуть і студенти, і кандидати. І їх беруть в найпрестижніші університети, без проблем. Там теж не солодке життя, не така вже манна небесна. Але якщо ти маєш позицію постдока, після PhD, то цього тобі досить, аби винайняти квартиру і утримувати родину.
-Знаєте, що мені зараз спало на думку? Що всі ті здобутки фізиків, вся їхня тяжка праця, все їхнє повсякчасне самовдосконалення йдуть у маси у вигляді або розваг (наприклад, надсучасного мобільного телефона), або зброї. Це якось… демотивує, ні?
— Ну, це людина так влаштована. Життя є життя. Але я не дивлюся на результати своєї роботи під таким кутом зору. Ми видобуваємо знання. Знання, які можна і треба використати на благо реальності. Ось така моя життєва філософія.
Читайте нас в Телеграм
Поделиться ссылкой:
Больше на Granite of science
Subscribe to get the latest posts sent to your email.
