Останнє інтерв’ю академіка Патона Б.Є.

Останнє інтерв’ю академіка Патона Б.Є. 1

В третьому номері журналу «Наука та наукознавство», який вийшов у світ на початку вересня цього року, опубліковано останнє інтервю президента Національної академії наук України академіка Б.Є. Патона, яке він дав мені, головному редактору журналу, та директору Інституту досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України Борису Маліцькому. Ні він, ні ми – хто ставив йому відповідні запитання – і гадки не мали, що це інтервю виявиться останнім в його житті. Та доки журнал готувався до друку, Бориса Євгеновича не стало. Вже такий збіг обставин надає цій публікації особливого статусу: вона набуває рис заповіту всесвітньо відомого вченого, який 58 років очолював українську академію наук – свого  роду прощального звернення цієї унікальної людини до всіх нас. Тим більш, що говорив він здебільшого не про особисте, а про речі досить загальні – про долю науки і про те, якими він бачить перспективи розвитку української держави.

Дуже коротко охарактеризував Борис Євгенович період свого президентства:

«… ці 58 років, як і вся історія академії, були часом і великих досягнень, і великих випробувань. Різнилися тільки виклики, які поставали перед державою. Із 1950-х років треба було встигати за світовою науково-технічною революцією. Під нові завдання розбудовували структуру академії, створювали нові установи, засновували регіональні наукові центри тощо. Коли мене вперше обрали президентом тоді ще Академії наук УРСР, я поставив за мету зробити зв’язки між наукою та виробництвом максимально тісними».

Так просто і буденно це звучить в його інтерпретації. Багатьом нашим співвітчизникам, особливо молоді, сьогодні важко усвідомити, що це означало на практиці. Увесь радянський період історії академії в їх уяві вимальовується одними і тими ж фарбами. Насправді ж ситуація зі ставленням до науки дуже мінялась. Після надзвичайно енергійної підтримки науки у післявоєнні й 50-ті роки – на початку 60-х настав період, який навали періодом відносної стабілізації науки. Істотне нарощування ресурсів продовжувалося в основному лише для Сибірського відділення АН СРСР, для оборонної та космічної науки. Решті ж рекомендували потерпіти – «стабілізуватися».

Що це означало, я мав нагоду наочно побачити, відвідавши на початку 80-х років Уральський науковий центр АНСРСР, – нестача обладнання і реактивів, завал у будівництві об’єктів науки. «А от в Україні …» — починав я, було, щось розповідати… Та тамтешні знаючі люди перебивали мене: «Так то ж Україна – хіба можна порівнювати?!.» 

А чому? – Адже рівень бюджетного фінансування приблизно такий же?  — і тоді я почав розуміти, суть і значення «патонівського маневру». В нашому інтерв’ю він охарактеризував його кількома фразами: «… запропонував колегам там, де це доцільно, створювати й упроваджувати розробки за схемою «науковий інститут — конструкторське бюро — дослідне виробництво». Це дозволяло не тільки доводити науковий результат до високої готовності для впровадження його у виробництво, але й давало можливість залучити додаткові кошти на наукові дослідження від виробничих структур, зацікавлених у наших розробках»

І це були досить значні кошти: «… у кінці 80-х років наша академія заробляла за рахунок зацікавлених замовників навіть більше, ніж їй виділялося з державного бюджету. Це дозволяло розвивати інститути будувати для них нові приміщення, закуповувати обладнання і т.д.  —  “відносна стабілізація” нас обминула».

Влада не завжди прислухалась до науки, але попит на неї був. «Якщо ж говорити про попит, то він залежить від стану економіки. Почалась криза в економіці — попит на наукові розробки упав. А ті ж самі СКТБ і заводи фінансувалися в основному за рахунок замовників. Тому на початку дев’яностих ми їх значною мірою втратили» — констатує Борис Євгенович. Говорить про зусилля НАН України, спрямовані на те, щоб вписатися в нову ситуацію, про тяжкі втрати академії внаслідок захоплення Росією Криму, та окремих районів Донбасу.

І все ж на запитання про те, чи погоджується він з тими, хто передрікає крах і занепад усього, що є і діється в Українівідповідає: «…попри домінування песимістичних передбачень майбутнього в сьогоднішньому експертному і медійному середовищі, мій багатий життєвий досвід дає підстави для більш позитивної оцінки. Після пандемії Україна, як, напевно, і весь світ, зміниться. Вона змужніє, а ми правильніше зрозуміємо і оцінимо загрози і свої можливості, на які дотепер не звертали уваги. Будемо точніше сприймати і більш зріло осмислювати наші переваги в світі та способи просування країни шляхом прогресу. Ми більш раціонально і з вигодою для всього народу почнемо використовувати своє національне багатство: щедрі природні ресурси, благодатну родючу землю і особливо талановитий людський капітал. Ми більш впевнено зможемо дивитись у майбутнє України, бачити її дійсно процвітаючою і шанованою у світі.

Впевнений, що так буде, але для цього Україні після багатьох років економічної стагнації та соціального занепаду знов буде потрібна сильна власна наука, свої талановиті вчені, інженери, висококваліфіковані фахівці, які неодноразово доводили свою здатність продукувати і впроваджувати у всі сфери життя нові знання, технології, виробничі та управлінські новації. В сучасному світі ці джерела економічного зростання і соціального поступу за своєю ефективністю, як відомо, набагато випереджають будь-які інші. Вони визначають і могутність країни, і благополуччя її народу, і світову повагу».

З тим більшим болем Б.Є. Патон відзначає, що Україна є чи не єдиною в світі великою країною, де протягом останніх 30 років відбулося скорочення ресурсів наукової системи до рівня слаборозвинених країн, хоча на початку дев’яностих років і за чисельністю дослідників, і за рівнем наукоємності ВВП вона входила до кола найбільш розвинених європейських країн. І наголошує: «Потрібно, щоб наші політики чітко розуміли, що в сучасному конкурентному світі жодна країна не здатна домогтися успіхів у соціально-економічному розвитку,  зберегти свій статус провідної космічної держави, якщо науковців-дослідників у ній стає набагато менше, ніж держслужбовців, працівників правоохоронних органів, служителів релігійний культів, якщо на підтримку вітчизняної науки вкладаються кошти, обсяг яких (за рівнем наукоємності ВВП) на порядок менший ніж середньосвітовий показник».

Звертаючи увагу на колосальні економічні та соціальні втрати, зумовлені де технологізацією і деінтелектуалізацією країни, він приходить до висновку, що це сталося в результаті того, що реформи, спрямовані на перетворення України в самостійну, незалежну, демократичну, соціальну, інноваційну державу, відбувались без глибоких наукових обґрунтувань:  «внутрішні реформи були лише певною реакцію на зовнішні цілі та вимоги і дуже слабо враховували виклики всередині країни. Вся внутрішня політика була і, на жаль, продовжує залишатися інструментом для досягнення зовнішньополітичних цілей, а повинно бути навпакиПеребільшена заідеологізованість і геополітична однобокість в умовах погіршення економічного і соціального стану стає джерелом роз’єднання  суспільства, посилення недовіри до влади, підтримки сплесків протестного руху».

 Б.Є Патон констатував, що жоден з українських урядів не зміг забезпечити реальний перехід на інноваційну модель розвитку країни, чим посилював економічне відставання країни. А намагання вирішити проблеми подальшого розвитку України без науки, сучасних технологій та інновацій, лише за допомогою ринкової лібералізації економічного життя, повальної приватизації, іноземних запозичень та інших ринкових і монетарних засобів виявилося помилковим і недієздатним. І додає: «На жаль, органи влади слабо прислуховуються до порад своїх учених. Їх рекомендації та пропозиції політичними і державними діячами не використовувались, натомість переваги у прийнятті реформаторських рішень надавалися зарубіжним експертам, компетентність яких (а часом і незацікавленість) часто викликає сумнів».

В цьому плані особливо показово, що Національна академія наук була позбавлена наданого їй конституцією права законодавчої ініціативи.

Констатуючи, що реальним наслідком бюрократичного втручання у життя науки є її неухильний розвал, деградація кадрового потенціалу, наголошуючи, що потрібні невідкладні й екстраординарні зусилля держави для того, щоб бодай припинити його катастрофічне зменшення, Б.Є. Патон погоджується, що науку також потрібно модернізувати й осучаснювати. «Але реформа науки має стати похідною від реформи нашої економіки, передусім промисловості. У цих ключових сферах слід здійснити радикальні структурні зміни в бік високотехнологічних, наукоємних виробництв. Лише тоді наука, як свідчить і вітчизняний, і зарубіжний досвід, адекватно відреагує на це своїми внутрішніми змінами. Наука має достатній природний потенціал самоорганізації, щоб адекватно реагувати на зміни в її соціально-економічній затребуваності, пріоритетності в державній політиці та в суспільному визнанні її значимості». 

Відзначаючи, що реальна політика української держави по відношенню до науки й до  переведення економіки на інноваційни шлях розвитку виявилась зовсім не такою, як було декларовано владою на початку дев’яностих років і зафіксовано в українському законодавстві, Борис Євгенович зауважжив:“Дійсно часи були нелегкі, було багато проблем, які потребували вирішення, потребували коштів, але, на мій погляд, вкрай негативну роль тут відіграло те, що право визначення пріоритетів при розподілі цих коштів перебрали на себе люди, не здатні до стратегічного мислення. Всупереч Конституції, в якій чітко розподілені між органами влади функції формування державної політики та її виконання, виконавчі органи влади поступово перебирали на себе також і функції формування державної політики. Наприклад, на сайті Міністерства освіти і науки України так і проголошено: “Найголовнішою функцією МОН є формування та реалізація державної політики у сфері освіти і науки”, тобто навіть не участь, не підготовка пропозицій, а безпосередньо формування і реалізація державної політики. Отже, керівництво Міністерства щиро переконане, що має змогу на свій розсуд визначати і напрями цієї політики, і рівень державної відповідальності за розвиток науки, хоча не має для цього ані конституційних повноважень, ані належної компетентності. Так само Міністе́рство фіна́нсів Украї́ни гордо проголошує, що воно являє собою “центральний орган виконавчої влади України, який формує та реалізує державну фінансову та бюджетну політику, а також визначає політику у митній та податковій сфері. І так воно насправді й є, а апарат цього міністерства традиційно, ще з радянських часів ніколи не відзначався помітною інноваційною культурою, багато з його працівників щиро вважали, що саме на науці можна найбільш безболісно економити”.

Окремо зупинився Б.Є.Патон на еволюції закону, що регулює науково-технічну діяльність: “з розробленого фахівцями проекту закону було “в процесі узгоджження” вилучено майже все, що могло б вказувати на політичну відповідальність органів державної влади за виконання передбачених в ньому законодавчих нормативів й за розвиток наукової та науково-технологічної сфери”.

Він переконаний: ні сільське господарство, ні металургія самі по собі не спроможні  забезпечити значне зростання ВВП, необхідні темпи економічного розвитку країни. — “… всі базові галузі, і видобувні, і переробні, необхідно перевести на виробництво інноваційної продукції з високим рівнем доданої вартості, а також організувати на інноваційній основі економічне та суспільне життя в країні. І  для того, щоб це відбулося, потрібен цілеспрямований вплив держави. Керівники передових держав світу давно відмовились від неоліберальних ілюзій ринкових фундаменталістів і активно стимулюють інноваційні процеси в економіці, спрямовують їх, спираючись на результати наукових досліджень”.

Вражає, шо, глибоко усвідомлючи складність ситуації,майже 102-літній вчений лишався оптимістом: “… втрати справді великі й надолужувати їх буде непросто. Але я переконаний — Україна сьогодні ще володіє певним потенціалом, передусім людським капіталом, включаючи науку та розвинену систему освіти, для здійснення переходу на сучасну інноваційну модель розвитку”.

І він окреслив, що, на його переконання, для цього потрібно зробити: “Україні потрібна зміна концептуальних засад, які по новому визначатимуть роль і функції держави у створенні більш ефективної інноваційно орієнтованої економіки. Україна, як держава, має стати ефективним капіталістом не тільки для тієї частини власності, що формально визначається як державна, а й стосовно раціонального використання всіх без винятку ресурсів і всього національного багатства, в тому числі людського капіталу. Ключову роль тут має відігравати сучасна, орієнтована на європейські стандарти державна політика у сфері науки, технологій та інновацій, а також створення ефективної системи її реалізації. Ці державні функції, за стандартами розвинених країн, мають у 3–4 рази перевищувати ті державні функції, що переважають сьогодні в Україні”.

Для здійснення цього він пропонує:

1. Привести у відповідність до Конституції України законодавчі нормативні акти щодо завдань і обов’язків органів виконавчої влади в сфері їх галузевої чи відомчої відповідальності.

2. Розробити і прийняти Закон України “Про засади державної політики в сфері наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності», який чітко визначив би стратегію держави щодо забезпечення саме інноваційного розвитку економіки, відповідальність усіх органів державної влади за її реалізацію, роль і місце науки, в тому числі Національної академії наук України, у здійсненні такого курсу. Подібно до того, як це робиться в передових державах світу, необхідно також передбачити широкий спектр механізмів стимулювання бізнесу до інноваційної діяльності та конструктивної взаємодії з наукою.

3. Здійснити формування урядових програм на основі стратегічного державного завдання – забезпечення ефективних засобів державного впливу на відродження України як високотехнологічної, космічної країни.

4. Забезпечити реальну участь Президента та Верховної Ради України в формуванні державної політики в сфері науки і технологій, зокрема запровадивши посаду радника президента з питань науки та технологій, який очолював би Раду, до складу якої увійшли б авторитетні вчені та представники високотехнологічних, наукоємних галузей. Очолювану ж Прем’єр-міністром України Національну Раду з питань розвитку науки і технологій, логічно переформатувати у координаційний орган Кабінету Міністрів України з питань інноваційного розвитку. 

5. Створити очолюваний віце-прем’єр-міністром надгалузевий орган виконавчої влади, наприклад, Комітет промислових досліджень, технологій та інноваційного розвитку, та потужний фонд перспективних досліджень, розробок високотехнологічної продукції, товарів воєнного, спеціального та подвійного призначення.

6. Необхідна зміна концептуальних засад у сфері формування і реалізації державної науково-технологічної та інноваційної політики, нарощування тих функцій органів державної влади, які безпосередньо стосуються стратегічного планування розвитку країни на інноваційній високотехнологічній основі. Це необхідна умова подолання системної кризи, яка виникла внаслідок проведення в країні реформ без їх належного наукового обґрунтування

На зауваження щодо того, що в цих пропозиціях майже не йдеться про підтримку науки, він відповів: “Підтримувати, звичайно, треба — хоча б настільки, як це передбачено законом. Але хочу звернути увагу на те, що сучасна наука, навіть фундаментальна, в основному не розвивається сама по собі – вона зростає і змінюється під впливом потреб економіки і суспільного розвитку. Будучи найважливішим і найефективнішим джерелом економічного і соціального поступу, вона одночасно отримує потужний імпульс з боку економіки для власного розвитку, тематично, якісно та кількісно адаптується до зовнішніх викликів”.

І додав: “Що стосується Національної академії наук України, якій вдалося більшою мірою, ніж іншим секторам науки, зберегти свій науковий потенціал, то вона в умовах нової державної політики, спрямованої на інноваційний розвиток держави, може і готова стати, як і в кращі свої роки, надійною опорою для забезпечення науково-технологічного оновлення вітчизняної промисловості та економіки в цілому … Науці потрібна не реформа заради реформи, як воліють деякі державні бюрократи, а докорінна зміна умов щодо її підтримки та повноцінного використання в суспільстві у її сучасному призначенні як найважливішого ресурсу зростання економіки, забезпечення державного суверенітету та національної безпеки”.

Коротко зупинився Б.Є. Патон і на проблемах Загальних зборів НАН України, на яких має бути обрано нового президента та нову президію академії.  Ще раз підтвердивши, що вирішив вже піти з посади президента, він сказав: “Кого оберуть Загальні збори, я не знаю, але я особисто голосуватиму за академіка Анатолія Глібовича Загороднього, в особі якого, на мою думку, найбільш вдало, порівняно з іншими кандидатами, поєднано професійні й людські якості. Він авторитетний вчений, добре знає нашу Академію, має чималий досвід організаційної та управлінської роботи. Вміє працювати з людьми — слухати і чути їх.   Для нього академічна доброчесність і доброчесність в етичному сенсі — не порожні слова. Він не з тих, хто з більшою приємністю дивляться на себе в науці, ніж на науку в собі. Я знаю його як людину  працьовиту, делікатну, скромну і порядну. І що дуже важливо, він має непохитну та принципову позицію у захисті інтересів Академії”.

З повним текстом інтерв’ю можна ознайомитись на сайті журналу “Наука та наукознавство”. Хто схоче зберегти його собі, ось версія у pdf-форматі.

ОЛЕКСАНДР ПОПОВИЧ

 д.е.н., заслужений діяч науки і техніки України

Добавить комментарий