Найбільш деструктивні ідеї родом із совку

Стаття на конкурс.

Автор: Доктор наук з фізики Ягелонського університету (Краків), Олександр Рундель

На жаль, інтелектуальна сміливість — річ, яку попередня держава, що існувала на теренах сучасної України, винахідливо викорінювала різними методами, в тому числі несиловими. І досягла вона таких успіхів, що навіть сьогодні людям значно комфортніше вивергати з себе необґрунтовано узагальнену критику всього навколо, аніж висловлювати власні пропозиції, як краще вчинити в тій чи інший ситуації. Я, натомість, ризикну поставити себе в некомфортне становище, “детермінізувавши” свою позицію, і наведу перелік найважливіших з моєї точки зору деструктивних ідей, що походять з радянщини.

Багато десятиліть нам підміняли справжні гуманітарні дисципліни їхніми сурогатами: замість філософії, історії, соціології, антропології, релігієзнавства тощо — одна ідеологія, марксизм-ленінізм, так званий “науковий атеїзм” та інше псевдознання. Радянська так звана “дубова мова” навіть виробила цілий інструментарій для побудови закінчених за формою, але цілковито вихолощених висловлювань. Зараз вони навіть є предметом досліджень. Володіння цією „мовою” підміняло собою справжнє знання, а багато ідей, що виникли у філософії двадцятого сторіччя, пройшли повз радянське суспільство не засвоєними. Зараз це створює для пострадянських країн певні проблеми при контакті з ідеями теперішнього часу, які або залишаються не прийнятими більшістю, або збоченими, як це сталося з постмодернізмом . Навіть зараз руйнівні шаблони мислення відтворюються в головах людей разом з повторенням “дубових” конструкцій у мовленні.

Історицизм. Це віра, що розвиток суспільства начебто відбувається згідно з якимось “генеральним планом”, та окремі індивіди не мають змоги відчутно впливати на нього. У пострадянському просторі ці погляди напевно походять з марксизму, одним з вагомих постулатів якого був начебто визначений наперед розвиток суспільств: рабовласництво — феодалізм — капіталізм — комунізм. Дуже переконливо небезпеку цієї ідеї описує філософ Карл Поппер.

На перший погляд, таке твердження здається далеким від нашого сьогоднішнього життя, однак насправді його поширеність здатна сильно вплинути на розвиток подій у країні. Віра в таку “історичну приреченість” сприяє виникненню уявлення про “маленьку людину” та ідентифікації себе та довколишніх з цим образом. Це спонукає скласти з себе та з ближнього оточення відповідальність за те, що відбувається довкола — “а що ми можемо вдіяти?”

Також, ця ідея має інший побічний ефект — звинувачення якихось абстрактних груп людей у власному поганому становищі. Найчастіше це “країна”, “влада” або “система”, хоча бувають також інші конспірологічні версії. Що розмитіше окреслено коло “винних”, то переконливіше звучать такі розмірковування. Звісно, адже те, що не піддається перевірці, неможливо спростувати. Правда, і користі від нього нема.

“Культ видатної особистості”. Це мій власний термін, отже треба пояснити, що я маю на увазі. Йдеться про схильність людей надавати більшого значення окремим “видатним” членам колективу, аніж узгодженості дій всієї команди.

Уявіть собі театр, де є один “зірковий” актор, якому завжди дістаються головні ролі, бо він — видатний. Навіть якщо в трупі потім і з’явиться хтось не менш, а може й більш талановитий, він все одно залишатиметься в тіні цієї зірки, яка вже зарекомендувала себе як видатна. За таких умов годі довести, що ти теж вартий уваги, навіть якщо це об’єктивно так. Навіть попри те, що для всіх в такому театрі може бути досить жорстка дисципліна, колектив цілком толеруватиме свавільність поведінки свого “зіркового” члена, навіть коли його забаганки завдають руйнівних наслідків для всіх.

На прикладі театру це може виглядати не так серйозно. І носії деструктивних поглядів найчастіше не мають руйнівних цілей, а просто не надають значення. Однак якщо подібне ставлення до однієї особи чи певної групи з’явиться в бізнесі, то це створить дуже сприятливий ґрунт, на якому виростуть корупція та прийняття неефективних рішень. Ще страшнішими будуть наслідки, якщо електорат толеруватиме свавільні рішення харизматичного політика.

Проникливий читач запитає, нащо я вигадав свій “авторський термін”, бо можна було б назвати це просто толерантністю до свавілля. По-перше, я хотів підкреслити, що ця ідея часто може виглядати як щось піднесене та позитивне (захоплюватися видатними людьми — це, начебто, добре). По-друге, хотілося підкреслити, що має місце толерантність не до будь-якого свавілля: “видатним” — можна, а “маленьким людям” (з першого розділу) — зась.

Цинізм. Бродському приписують, що він назвав поширення цинізму в СРСР антропологічною катастрофою — важко не погодитися. Причин для такого поширення було багато, та на мою думку найістотнішим є поєднання двох речей (са́ме поєднання). З одного боку це ідеологічна брехня, яка була очевидною багатьом, а з другого система освіти, що розвивала навичку відтворення почутого (розуміння фактично було другорядним) та пригнічувала критичне мислення. Завдяки цьому люди розуміли, що їм брешуть, але не мали дієвих інструментів для пошуку правди. Цілком природно за таких умов відновити власний комфорт припустивши, що правди немає взагалі, ну або принаймні, що вона неістотна. Слідом за правдою заперечується мораль та можливість людських чеснот. В Україні, на мою думку, найістотнішим проявом пострадянського цинізму є те, що люди нікому не вірять.

Але зовсім без правди жити некомфортно, тому все ж таки знаходиться одне “авторитетне джерело” — власні почуття (найчастіше, саме вони, а не розум). Часто доводиться в розмовах чути від людей “в кожного своя правда”, або “кожен сам вирішує, в що вірити” — це є свідоцтва, що зневіра досі має міцні позиції. Серед її найбільш відчутних проявів є зневага до будь-яких правил, що панує в нас. Власні почуття вказують кожному, що він в тисячу разів розумніший за всіх, а правила пишуть або йолопи, або нелюди, щоб заярмити “простих людей” (знову ж таки, тих самих — з першого розділу). Тому в нашій країні ситуація з безпекою така сумна — люди самі на неї не зважають.

В культурі пізнього соціалізму відзначають  таке явище, як перформативний зсув свідомості — це коли щось говориться не через переконання, а лише для досягнення особистої вигоди. Так цинік поводиться за умов існування “вимушеного авторитету” (думаю, репресивний апарат ним був). Коли останній зникає, то лишається тільки оце “всі дурні, лиш я — розумний”, такий собі рудимент радянського світогляду.

Ще одним важливим проявом цинізму є правовий нігілізм, переконання, що закони не працюють. Може й не варто цілком покладатися на наші недореформовані суди, однак цілковите заперечення цих механізмів призводить до того, що єдиним визнаним методом розв’язання суперечок між людьми стає насилля. Здається, це крок зовсім не в той бік.

Ідея = носій ідеї. Ототожнення ідеї та її носія теж є реліктом радянської системи, я його згадую насамкінець, вишенькою на торті, щоб було легше усвідомити, чому за умов домінування описаних вище поглядів так легко статі мішенню для критики просто маючи іншу думку. Якщо ви живете інакше, то вас можуть сприйняти як загрозу власному способу життя лише через те, що ви просто існуєте. Не зважайте на це, але й самі не вдавайтеся до подібного ставлення у відповідь.

Що ж тепер робити?

Думаю, починати треба з себе: провести ревізію власних переконань та відкинути ті, що породжені описаними в цій статті ідеями. Зараз багато говорять про інформаційну агресію та шкідливий контент. Вони дійсно існують, і звертати увагу варто не стільки на походження, скільки на наявність цих складових. Найлегше вони засвоюються у вигляді жартів.

Наступним кроком могло би бути “переконати інших”. Це чудова мета, але зустріч з чужим цинізмом болюча в першу чергу через його стійкість до таких спроб. А найбільш імовірний ваш опонент буде саме циніком. Наукою підтверджено, що справді компетентні люди більше схильні до сумнівів, саме тому цинічний невіглас ніколи не соромиться озвучувати свою “дорогоцінну” думку. І дуже рідко йому хтось щось відповідає, тому він має досить комфортні умови для зміцнення своєї позиції. Ба більше, оскільки довкола найліпше чути голоси його побратимів, не обтяжених зайвими думками, він вважатиме, що належить до більшості, хоча це й не так. Переконати такого — мета занадто амбітна. Але перспектива зробити так, щоб він звик і змирився з присутністю інших поглядів навколо нього, цілком реалістична.

Тільки пам’ятайте, що ви теж не повинні ототожнювати озвучені ідеї з носієм, що їх озвучив. Він може взагалі вважати так не тому, що він обдумував питання роками, а просто, бо найчастіше чув точку зору тих, хто не має сумнівів. Отже відповідати краще спокійно та ввічливо, без образ, але даючи чітку оцінку тому, що ви від нього почули. Чого вам це вартуватиме? Нічого, окрім додаткового напруження голосових м’язів. Часи, коли за висловлювання власної позиції арештовували чи знищували людей, вже давно минули, а звичка мовчати поки що лишається.

Саме тому я вважаю за необхідне принаймні висловлювати свої погляди завжди, коли це доречно. З часом ви побачите, що хами та невігласи становлять далеко не більшість нашого суспільства. Насправді багато людей замислюються над тим, що відбувається, дещо глибше, ніж треба для вирішення побутових питань. Просто в нас “прийнято” мовчати, і люди вкрай рідко починають розмову першими (може деякі сумніви заважають). Однак я давно помітив, що приєднуються до бесіди наші люди дуже охоче. Таких вже можна переконувати, або навіть і самому набиратися ідей. Розмова з незнайомцем — нормальне явище в багатьох культурах, які не знали тоталітарного досвіду.

Важливе уточнення: обговорювати з іншими варто не тільки те, що викликає занепокоєння чи дратує. Треба також відзначати позитивні моменти. В цинічному суспільстві хвалити інших людей не прийнято, бо “зарозуміються, розлінуються, знахабніють”. Однак баланс оцінок — це важлива річ для формування світогляду. Люди повинні не тільки знати, чого робити не треба, але і також мати уявлення про те, на що в суспільства є запит. Тому хвалити варто, особливо молодь (хоча вчені вже знають, що мозок пластичний і в дорослому віці). Ну а ще, від цього настрій поліпшується не тільки в того, кого хвалять, але і в того, хто хвалить.

На завершення додам, що альтруїзм в людей сформувався так само, як і інші риси — шляхом природного відбору. Хоча виявлення та покарання порушників завжди було важливим, однак в суворих природних умовах ті групи первісних людей, в яких особини гідним чином ставилися одне до одного, краще пристосовувалися до змін і виживали. Натомість цинізм “без берегів” є лише захисною реакцією на неприродні умови існування в тоталітарній державі, хоча і стійкою. Його можна подолати! Як писав класик: “борітеся — поборете”.