(666(6): апокаліптичні загадки формули «Третього Риму». Як та навіщо її вивели московські книжники.

Автор: Олесь Кульчинський , докторант Стамбульського університету з історії, Ph.D. з філології. 

Спекуляції

Сказати, що історію Москви огорнено загадками – порожні слова.  Проте деякі загадки кануть у мороці. Одна з таких зачіпає ідею «Третього Риму». 

Наші сусіди розвивали її століттями. Московський патріархат, донбаські терористи сповідують цю ідею й нині. Мовляв, та передбачає православну наддержаву. Далі решта міфів: імперія – покровителька християнства. Тому вона стоятиме аж до Страшного Суду. 

Однак навряд чи кожному відомо: далеко не всі дослідники ідеї сприймають її як християнську, радше — навпаки.  

Підґрунтя 

Московська одержимість месіянством має вкрай глибоке коріння. Отож хибно уявляти терени ще її князівства XV-XVI століть як відірвані від релігійних надбань решти світу. Радше навпаки. З одного боку, монголо-азійське насліддя, з другого – грецька мудрість та католицькі «єретики» торували шляхи на Північ у боротьбі за тамтешні голови.  

Астрологія, окультизм та навіть кабала також унесли свою лепту в кругозір північних чорноризців. «Жидовствующі», – отак прозвали ще в Новгороді єресь кінця XV ст., яка заперечувала православні постулати. У Московському князівстві ця секта також набула чималого розмаху, діставшись і самих палат Кремля. Сам тодішній князь Іван ІІІ поблажливо ставиться до єресі, позаяк її активно підтримують одні з найближчих осіб в його оточенні: думний дяк Федір Куріцин із давнього боярського роду та Олена Волошанка. Остання – княжа невістка, донька молдавського господаря Стефана ІІІ-го, виховувала свого сина Димитрія як спадкоємця московського престолу, що його він так і не посів.

Власне, послідовники єресі, впевнені, що «Христос іще не народився», знайомили Північ і зі зразками східної мудрости, і західного раціоналізму водночас. Самі вони, заперечуючи чернецтво та опонуючи Церкві, закликаючи позбавити її землеволодінь, тим самим формували на теренах Московського князівства ідею нероздільної влади монарха. 

Згодом ця ідея крізь століття змагатиметься з іншою – провідної ролі насамперед Церкви. Дві думки не раз переплетуться, поступово зливаючись у ще одну ідеологічну тріаду Російської Імперії: «Бог, Царь, Отечество». 

Отож на теренах Московського князівства в боротьбу з «жидовствующими»  відразу вступили й поборники обмеження монаршої влади через авторитет Церкви та боярські вольності. Вони-таки стали на захист монастирських землеволодінь. А очолила партію при княжому дворі – сама Софія Палеолог. Небіжка останнього загиблого в боях з Османами Візантійського імператора Костянтина ХІ, вона 1472 року виходить заміж за овдовілого Івана ІІІ-го через посередництва Римського Папи.

 От тільки плани понтифіка прихилити Московське князівство через Софію до церковної унії з католиками не лише зазнають поразки, але й обертаються зовсім протилежним результатом. Софія стає новим символом Москви, що тлумачить її появу в себе як право на спадкоємство Візантійської імперії, отже – і покровительства всій Православній Церкві.

За таких обставин на початку XVІ-го ст. Софія і її син Василій, що претендує на княжий трон, природно перемагають їхніх конкурентів: Волошанку, онука Івана ІІІ Дмитрія, що от-от мав заступити на престолі діда, і – «жидовствующих».

За таких історичних обставин, з одного боку – появи Софії, з другого –протиборство «єретикам», і бере початок доктрина «Третього Риму». Найімовірніше, вона стає сплавом поглядів двох московських партій, котрі ведуть боротьбу за владу в князівстві.   

Ідея Зосими

Навіть Московський митрополит кінця XV ст. Зосима Брадатий, по суті, перший засновник концепції «Третього Риму», на чию появу впливає й постать Палеолог, поповнює лави суперників князівни – «жидовствующих». 

«Скверный и злобесный волк», «великий поборник дьявола», «главня содомского огня», – викривав його сучасник, богослов Йосип Волоцький. Хоча з самого Волоцького в російській історії візьме початок інша важлива релігійна течія – іосифлян. Вони-таки, відстоюючи землеволодіння та вплив Церкви, згодом стануть провідними прихильниками третьоримської концепції, хай би її й висунув ворожий їм Зосима. 

Дивовижно, але давній московський список анафемствуваних «жидовствующих», розпочинає саме Зосима. Членів секти остаточно осудив Церковний Собор у Москві 1504 року. Частину з них спали, деяких – навіть у клітці, комусь – відтяли язика, решту – розіслали відбувати заточення в монастирях. 

Відомий історик Російської Церкви Макарій Булгаков у ХІХ столітті писав про Зосиму: «Зосима был самый недостойный из всех Русских первосвятителей и единственный между ними не только еретик, но и вероотступник». Сучасник Булгакова, інший церковний історик Євген Голубінський висловлювався про митрополита ще різкіше: «Зосима был человек вовсе не святительской частной жизни: он предан был пьянству и содомитизму».

Тільки всі суперечності життєвого шляху, нітрохи не завадили Зосимі оголосити Москву «Новим Константинополем», тобто – «Третім Римом». 1492 року митрополит складає „Изложение пасхалии на осьмую тысящу лет… в ней же чаем всемирного пришествия Христова». Ця книжка подавала дати святкування Пасхи на двадцять років уперед, узгоджуючись з апокаліптичними уявленнями, що панували в монастирях Московського князівства.  

Акурат за візантійським літочисленням «від сотворення світу» добіг кінця 7 000 рік (1492 за сучасним календарем), який чернецтво пов’язувало з апокаліпсисом, якого не сталося. Тому Зосима відсував пришестя Христа, подане в назві, на «восьму тисячу». 

Однак у передмові до «Изложения пасхалии» митрополит писав: «И ныне же, в последниа сиа лета, яко же и в перваа, прослави Бог… Князя Ивана Васильевича, государя и самодержца всея Руси, нового царя Констянтина новому граду Костянтину – Москве…». 

Тим самим митрополит оголошував Москву «новим Константинополем», «Третім Римом» «в последниа сиа лета», отже – напередодні пришестя Христа. Апокаліптичний мотив Зосими – очевидний. Та тільки  чиє царство передує пришестю в популярній християнській есхатології ? І невже митрополит Зосима не знав на це запитання відповіді? 

Північ

Ще за Візантії сучасний Стамбул, давній Константинополь, і називали «Новим Римом». Назву передбачено навіть церковними канонами Вселенських Соборів ще єдиної колись Церкви. Заледве ж Османи підкорили це древнє місто всередині XVстоліття, Москва й починає посягати на величне ім’я. 

Проте пишна назва «Рим» лунає аж ніяк не в столиці Московського князівства. Загадковий Зосима лише наблизився до ідеї вслід за своїми попередниками. Адже й до нього в московському книжництві проскакують ще невиразні намагання для початку порівняти то Дмитрія Донського, то князя Василія ІІ-го з  візантійським імператором Костянтином. 

Загалом історики знаходять у розвитку московської ідеї різні джерела. Справді, і в Болгарському царстві XIV століття зринають намагання присвоїти назву «Новий Константинополь» місту Тирново. Доти ще Карл Великий уважав свою столицю Аахен також Новим Римом, а Оттон І проголосив Третім – Магдебург. Турецькі історики вбачають навіть у політиці завойовника Константинополя османського султана Мегмеда Фатіха втілення власного наміру звести «Третій Рим». 

Як філософське уявлення назва-бо набуває універсального середньовічного та новочасного змісту translatio imperii – переносу імперії. Ще з візантійських часів це означало й збереження наявного світопорядку, отже – відсутність апокаліптичних потрясінь. Проте лише в Московському царстві концепція отримує непритаманні решті держав переповнені кривавими свідченнями риси. Понад те – лише в Росії можна простежити її тяглість аж донині. 

Повноцінно ж назва «Рим» щодо Москви набирає обертів у тих широтах Росії, що відомі «білими ночами». Люта холодна Північ: там узимку панують чорні дні, а влітку – свинцеві ночі; безплідні ґрунти; безкраї крижані озера; блакитні ріки та непрохідні грузькі болота; горбаті й покручені карликові берези, мохи, осики, і ще – непокірні «погани», фіно-угорські племена, які донині скресають у Росії. Без цього всього годі збагнути північну релігійність. Вона ніби ще в зародку вимагала суворости, як немовля – молока.   

На холодній півночі постають і фанатичні релігійні фортеці майбутнього Московського царства: Ферапонтів, Кирило-Білозерський, Соловецький і Псково-Печерський монастирі, решта. Сама третьоримська формула кується в тісному Єлеазарівському монастирі, що на Псковщині, відразу біля кордону войовничого Лівонського оренду, отже – на виснаженому та знедоленому порубіжжі Московського князівства. 

До слова, тамтешню, уже псковську релігійність вирізняє ще одна риса. Церква постійно гартується в боротьбі з язичництвом, відгомін якого в тамтешніх краях лунає аж донині. Тільки в XVI ст., за втручання Іоанна Грозного, Московській митрополії вдається хрестити фіно-угорські племена, передусім чудь, іжори та води, що заселяють Новгородщину з Псковщиною.  

Там-таки на Псковщині секті «жидровствующих» передує в XIV-XV століттях і ще древніша та загадковіша – стригольників, названих так начебто за ремеслом їхнього очільника Карпа. Той належав до звичайних перукарів, яких тоді й кликали на Півночі – «стригольниками».

Секта радикально заперечувала не лише сутність церковних обрядів, але й, згідно з їхніми опонентами – саме потойбічне «воскресіння мертвих», за християнським ученням.  Як і жидовствующі, вона закликала і духовенство, і своїх послідовників до аскетизму та вбогого життя. 

Як і потім – жидовствующих, стригольців також страчували та заточували до смерті. Православ’я московського зразка придушувало будь-яку опозицію його новим основам: надмірній обрядовості та всевладдю духовенства, які акурат зароджувалися. Такі нововведення дедалі витісняли в самопроголошеній у ХV столітті Московській митрополії геть інакші давні християнські устої, принесені колись греками на терени Русі. 

«Два убо Рима падоша…»

Утім, про наступного, вже виразного автора третьоримської концепції мало-що відомо. Невилазний із келії старець Єлеазарового монастиря Філотей, — отаким його знає історія. На початок XVI століття, коли чернець виведе третьоримську формулу, йому було близько шістдесяти. У його пам’яти міцно сиділа ще недавня ліквідація Москвою волелюбного Псковського князівства, яким управляло віче. Досі доволі скромні землі Московського князя на очах Філофея оберталися на жорстоке царство.  

У кожному разі до наших днів дійшли два основні твори монаха, де він сформулював ідею «Третього Риму». Це послання великому князю Василю ІІІ та псковському великокнязівському дякові Михайлові Мисюрю Мунехіну. Донині збереглися різні списки цих текстів. Отож науковці досі дискутують щодо змісту послання, навіть – їхнього царського адресата. Чи це-таки син Софії Палеолог – Василій ІІІ, приналежний до роду візантійських імператорів? Чи вже його син – Іоанн Грозний, за якого концепція «Третього Риму» набуде остаточних рис? 

Донині мало-хто наголошує на тому, що послання Філофея до Московського князя, котрі до нас дійшли, датовані вже після смерті самого старця, тобто – переписані з оригіналу. Оскільки ж Філофей помер орієнтовно 1542 року, то й спадок його – ідеологічний інструмент саме епохи Іоанна Грозного. 

А втім, і назва послання старця до царя в основному списку, яким послуговуються науковців лунає як: «Послание к великому князю Василию, в нем же о исправлении крестаного знамения и о содомском блуде». Понад те, деякі списки XVII століття й поготів конкретизують її: «Послание к великому князю Василию о содомском блуде».

Тут нічому дивуватися. Боротьба з содомією – досі недосліджений аспект минулого Московського царства, який цнотливо огинають історики. Хоча якраз за появи ідеї «Третього Риму», Церковний Стоглавий собор 1551 року, що має місце в Москві за наказом Грозного, ухвалює щодо содомії окремий 33-ий розділ своїх рішень, відомих під назвою «Стоглав». Книга надовго стає основним церковно-правовим документом Московського царства. 

Із розділу «Стоглава» очевидно, що содомія чи не насамперед набуває розмаху в церковних колах царства. «И о тех о всех отреченных и скверных и зазорных дел скаредных отцем духовным священным протопопом и священником детей своих духовных накрепко испытовати и запрещати с великим истязанием духовным, чтобы таких скверных и морских дел не творили», – застерігали автори «Стоглава». 

Зрештою, ще Даниїл Принц із Бухова, посол Священної Римської Імперії до Москви за часів Івана Грозного, писав: «К сладострастию Москвитяне очень склонны; не редко оскверняют себя прелюбодеянием, блудом и проклятым Содомским грехом».

Водночас найвиразніше формула «Третього Риму» звучить не в посланні Філофея до царя, а – до Місюрина-Мунєхіна, приставленого з Москви у завойований Псков як дяк тамтешнього намісника. Місюрин, освічена людина того часу, захоплювався астрологією, що природно не подобалося Філофею. Отож послання старця отримує назву: «Сие послание старца Филофея зело полезно о планитах и о зодеях и  о прочих звездах, и о часех злых….»

У ньому-таки чернець і проголошує ідеологічну фундаменту дальшої епохи в історії Московського царства: «Да вѣси, христолюбче и боголюбче, яко вся христианская царства приидоша в конець и снидошася во едино царьство нашего государя, по пророчьскимь книгамь то есть Ромеиское царство. Два убо Рима падоша, а третии стоит, а четвертому не быти».

Звір

Як зрозуміло з цитати, оперта на есхатологію ідея Філофея відсилає до таких речей як судний день, завершення історії людства тощо. У творі ж об «Обидах Церкви», приналежність якого Філофею до кінця не з’ясовано, уже повноцінно лунають звернення до Апокаліпсису Іоанна Богослова. В одному з його списків легко навіть натрапити на ту-таки дату, до якої прив’язував «третьоримську ідею» і її першотворець – анафемствуваний Московський митрополит Зосима. 

«…Аггел Господень повеле римскому папе послати клобукъ в новыи Римъ, еже и принесен бысть в великии Новград лета 7000 при архиепископе Василии», – недаремно оповідає список. Адже ще одне московське нововведення в православ’ї – білий клобук митрополита – стане за Іоанна Грозного одним з основних символів «Третього Риму». Далі він увінчає голови й Московських патріархів. 

Отож, виводячи ідею «Третього Риму», Філотей вдався до біблійних пророцтв.  Хоча досі незрозуміло: він застеріг від появи деспотичного царства чи прославляв його? 

Дослідники концепції одностайні в одному: безсумнівно, що Філотей, виводячи формулу, звернувся до Книги Даниїла, яка належить Старому Заповітові. Посилання на неї, зокрема, відверто лунають в «Обидах церкви». 

У Книзі Даниїла однойменний юдейський пророк VI ст. до н.е. тлумачить Набукаднассару – наймогутнішому з вавилонських володарів – сон, де той бачить страшного ідола: «Ти, царю, бачив, аж ось один великий бовван, бовван цей величезний, а блиск його дуже сильний; він стояв перед тобою, а вигляд його був страшний. Цей бовван такий: голова його з чистого золота, груди його та рамена його зо срібла, нутро його та стегно його з міді, голінки його з заліза, ноги його частинно з заліза, а частинно з глини».

Згідно з пізніми тлумаченнями сну, залізно-глиняні ноги боввана і є символом Римської імперії. Проте книга доповнює цей образ. Далі сам Даниїл, уже за християнськими уявленнями, бачить уві сні останню зі світових імперій, очевидячки — Римську. Тут потрібно наголосити: на відміну від «Нового Риму» його попередника «Давній Рим», найпаче за часів Нерона, християни природно здавна ототожнювали з царством «Звіра», Антихриста, який повсюдно винищує їх. Такі уявлення успадковано й у візантійську епоху. 

Тому в Даниїла прообраз Римської імперії, за християнськими тлумаченнями, постає перед ним як моторошний десятирогий звір, що виходить з моря.  Це – четверта з жахливих імперій людства, і четвертий звір – уві сні пророка (Даниїл 7:2-28):  

«І чотири великі звірі піднялися з моря, різні один від одного… Аж ось четвертий звір, страшний і грізний, та надмірно міцний, і в нього великі залізні зуби. Він жер та торощив, а решту ногами своїми топтав, і він різнився від усіх звірів, що були перед ним, і мав десять рогів… Четвертий звір четверте царство буде на землі, яке буде різнитися від усіх царств, і пожере всю землю, і вимолотить її та розторощить її…»

Апокаліпсис

Чому ж Філотей свідомо обіграв страшний образ, хай би до нього й зверталися ще візантійські богослови? Рим у посланнях старця збирає під свій покров усі християнські народи. Та чи не для того, аби мордувати їх? Природне запитання, передусім якщо прослідковувати російську історію. 

До слова, моторошний образ із видіння Даниїла потрапить і в «Апокаліпсис» Іонна Богослова. Цей улюблений учень Христа бачитиме звіра з тими ж десятьма рогами. Перші християни природно уособлювали Рим із таким лютим звіром, котрий постає з морського дна.

Що дивніше. Формула Філотея в ще глибшій сутності веде й поготів до таємничих одкровень. Окрім Даниїла, чернець, найімовірніше, черпає своє пророцтво й з такого містичного писання як Третя книги Ездри. Її авторство приписують старозавітному пророкові Ездрі. Але книга не потрапила до Біблії, позаяк відома лише латиною. 

Історики дискутують, чи-таки монах удавався до цієї книги. Однак цілий її пасаж неприховано проступає в одному зі списків вже іншого послання Філофея до Місюрина-Мунєхіна. На це-таки вказують і свідчення близької епохи, приналежні хорватському просвітникові Юрія Крижаничу. Той також пов’язував «третьоримську форму» насамперед із Ездрою.

Власне, ще коли Філотей був молодим чернцем, Третя книга Ездри потрапляє з Європи до Московського царства через полеміки з жидовствующими. Відтоді, як згаданого 7000 року (1492-го) не настав кінець світу, жидовствующі звинувачують християнські пророцтва в недостовірності. Як наслідок, ще в Новгороді має місце нова кодифікація Біблії, відтак деякі її частини перекладено з Вульгати – давнього латинського варіанту Старого та Нового Завітів. З Вульгати Третя Книга Ездри й потрапляє на терени майбутнього Московського царства. 

У ній Ездра уточнює вже пророцтва Даниїла, розкриває тамтешні образи «звіря з моря» у власній формі. Йому уві сні: «піднявся з моря орел, у якого – дванадцять крил пернатих і три голови».  Тоді Бог тлумачить його сон: 

«Три голови, що покояться, це означає, що в останні дні царства Всевишній створить три царства і підкорить їм багато інших, і вони будуть правити над землею і жителями її з більшим гнітом, ніж всі попередні; тому вони і названі головами орла, бо вони і довершать беззаконня його і покладуть край йому…»

Отже, й Ездрі Рим – це апокаліптичний звір, триголовий орел, лиховісна імперія, яка тричі переродиться на землі. Римське царство – це кожна з голів, тому остання, третя – Московський «Рим» услід за першим та Константинополем. По суті, й останній-бо – приналежний історично ще до кривавого першого. І на теренах «Другого» до прийняття християнства імператором Костянтином колись також пролито чимало крові християнських мучеників та святих. Отож символіка набуває неабиякої суперечності.

Невже міг добре ознайомлений з теологією книжник отак просто вдатися до моторошних образів і Старого й Нового Завітів та раптом переінакшити їх? Причому в самому посланні Філофея раптом лунають і зовсім неприйнятні з погляду церковних догматів речі: «Многажды и апостол Павел поминает Рима в посланиих, в толкованиих глаголет: «Рим – весь мир»…»  

Такі слова, що на перший погляд, здаються сильним аргументом концепції, ніби вивертають її назовні, якщо тільки звернутися до послань апостола Павла. У них і близько не відшукати цієї цитати. Знову запитання: для чого Філофей, або ж ті, хто обробляли його твір, свідомо фальсифікували Священне Письмо? 

Зрозуміло лише те, що якась незбагнена фундамента лягає в основу ідеології Московського царства, хай і зовсім несвідомо чи то – геть навпаки. Рим – як апокаліптична наддержава, що завдає тортур своїм підданцями. Отак розуміли його й старозавітні юдеї, й християни ранньої доби. Отакими «Три Рими» ввійшли до Священного Писання.

На тлі ж ранніх завоювань ще Московського князівства в самому Пскові апокаліптичні закиди в його бік лунають неприховано. Скажімо, один із псковських літописів, складений у тому ж монастирі, де жив Філофей, удаючись до біблійних пророцтв, іменує Московську державу «багатокрилим орлом із левовими кігтями».  

Другий, пізніший псковський літопис не тільки має Москву за «шостого царя Апокаліпсису», але й виводить її ім’я від легендарного Мосоха – Ноєвого онука, чиї потомки гратимуть одну з провідних ролей народу Ґоґ із краю Маґоґ, згідно зі старозавітним пророком Ієзекілею. Саме Ґоґ замахне наприкінці світу на Ізраїль. А, згідно з Іоанном Богословом, Ґоґ і Маґоґ – це вже два народи, яких диявол збиратиме на війну супроти християн. 

Отаке ще давнє ототожнення приналежного Ґоґу Мосоха з Москвою червоною ниткою пробігатиме в новочасній літературі: від Речі Посполитої до – самого Московського царства. Причому складно пояснити, як самі московські автори узгоджували «всеправославність» свого царства зі злою роллю, відведеною Мосохові в біблійних пророцтвах. Хай що, книжник царя Федора 1682 року писав: «Довод от святаго писания и от розных языков и историков, что от Мосоха Москва имя свое получила». Йому-таки вторив заголовок одного з тодішніх рукописів: «Повесть известная, со свидетельством многих историков, о многословутном Граде Мосхве, яко таковое звание прия от Мосоха»

6666

Апокаліптичні загадки «третьоримської концепції» спантеличують і поготів, якщо звернутися до решти пов’язаної з нею тогочасної літератури. Ось, як описує «Повість про заснування Москви», складена в XVI-XVII століттях, початок «Третього Риму»: «Улітку 6666 (1158 р. за християнським літочисленням) великому князю Юрію Володимировичу, грядущу з Києва до граду Володимира до сина свого князя Андрія Юрійовича, і прийде на місце, де ж нині град Москва, що царствує…»

Найімовірніше, літописець свідомо виводить початок Москви з моторошної дати. Спочатку це ще можна б пояснити похибкою. Аж ні. Анонімний автор, повторюючи ідею Філотея, пише: 

 «Також і другому Риму, тобто Костянтина полю зведення зачало бути не без крові ж, але по закланні та по пролиттю крові багатьох. Отже ж і нашому сему третьому Риму, Московському державництву, зачало бути не без крові ж, але по пролиттю ж і по закланню крові багатьох».

Очевидно, що автор недаремно закладав апокаліптичну дату, пояснюючи, чому імперію варто звести на крові. У такому ж стилі він огуджує сусідні народи: мовляв не розуміють «Божих одкровень», навіщо проливати море крови, аби звести царство Христа. 

Збереглися різні повісті про початок Москви. Отак раптом в іншій повісті читач дізнається, як майбутній московський князь приїде з мудрим греком Василієм на «болото велике і топке». Там вони застануть «звіра превеликого та предивного триголового». 

Далі грецький мудрець, певно, опираючись на апокаліптичні пророцтва, розтлумачить: «На цьому місці постане град превеликий і пошириться царство трикутне». Причому в царстві множитимуться люди «різноманітних орд», які будуть прообразом триголового звіра. 

Із чим загравала московська книжність? 

Ще одна з повістей оповідає, як раніше на місці Москви стояли села боярина Стефана Кучки. Усе б гаразд, та тільки той мав двох напрочуд уродливих синів, красенів на цілий світ. Окрім вроди, ті більше не славилися анічим. Коли ж про них дізнається князь Даниїл Суздальський, то починає вимагати в Кучки прислати вродливців до нього на службу, інакше – знищить і боярина, і його володіння. 

Пристрасть князя до юнаків уже сама по собі дивує. Коли ж боярин присилає дітей, літописець і поготів розповідає дещо дивне з погляду фрейдизму: «І ті два брата князю Даниїлу полюбилися, і почав їх князь Даниїл любити і жалувати… Ті ж два брата полюбилися й князя Даниїла жінці його княгині Улиті Юріївні, і вразив її ворог на тих юнаків блудною хіттю, залюбилася бо в красу обличчя їх, і диявольським запалом змішалася з ними полюбовно…»

Історія трагічна. Далі за допомогою дружини Даниїла сини боярина вбивають князя. За нього мститься його брат – князь Андрій –  убиваючи й Кучку, і його синів, і дружину Даниїла. Отак п’ятеро осіб падають мертвими, мов на закланні, в підмурках «Третього Риму».  

Патріаршество

Мине ще трохи часу, і «Третьоримську» формулу вдосконалять за жорстокої епохи Іоанна Грозного. Він першим і приміряє на себе титул царя, тим самим видаючи себе за спадкоємця римських імператорів-кесарів. Кривавий цар перевершує римлян і катуваннями. З його волі людей зашивали у ведмежі шкури, аби їх роздирали пси, живцем варили в олії та вині, вирізали з їхньої шкіри паски тощо. Одна з німецьких ілюстрацій дальшого століття й зображатиме його саме як звіря Апокаліпсису серед замордованих жертв. 

На цьому тлі книжники не покладали рук, творячи міти про імперський спадок Москви. Заразом 1589 року її претензії на «Рим» узаконено в релігійному вимірі. Константинопольський патріярх Єремія після піврічного примусового перебування в царстві та погроз утопити його, висвятив Московського патріярха Іова. 

Отак самочинно, отже, поза церковними канонами, проголошена 1448 року Московська митрополія раптом відразу перестрибнула до незалежного патріархату. Окрім того, тоді-таки Москва посіла п’яте почесне місце в диптиху православних церков. Хоча найдавніші з них, включно з Римською, утворюють ніби священну матрицю християнської Церкви, здавна званою Пентархією (грец. п’ятивладдя).

 І навіть після поділу Церкви на католицьку та православну, Рим, згідно з богословами, немов незримо зберігав своє місце серед перших патріархатів, що далі слідували в такій послідовності: Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський. 

Отже, Московська патріархія ніби й символічно заповнила в церковній пентархії місце Риму після того, як той обрав католицизм. Первинно ж її претензії за Єремії навіть були посісти третє місце в переліку давніх церков відразу після Олександрійського патріархату, отже – що не є духовно вторгнутися прямо в осердя давнього християнства. 

У грамоті Московського собору 1589 року про утвердження патріаршества царська влада навіть вклала у вуста Єремії формулу Філотея: «…Твое же, о благочестивый царю, Великое Росийское царствие, Третей Рим, благочестием всех превзыде, и вся благочестивая царствие в твое во едино собрася, и ты един под небесем христьянский царь именуешись во всей вселенней, во всех христианех».

Згодом, удругій половині XVII століття Юрій Крижанич, згадуючи страшні одкровення Книги Ездри та, імовірно, не знаючи про заточення Єремії в Москві, отак відгукнеться про цитовані вгорі слова: «Я не вим камо jест мислил Jеремия патриярх, когда jест Москву третшм Римом назвал». Адже, як висновує Крижанич, у такому разі  «Московско царство имило быти jедна из тих трих орлових» голів – що не є Антихристиянського царства.

Від Грозного до Сталіна

Та надалі ідея «Третього Риму» не згасне ні в Смутний Час, коли Москву окупують війська Корони Польської, ні за Петра І-го та Катерини ІІ-ої, як і в – ХІХ столітті. Вона лише зазнаватиме трансформацій. Чого вартий тільки «грецький проект» Катерини ІІ, що вже в надії на реставрацію Візантії під крилом Російської імперії виховувала свого онука для константинопольського трону грецькою мовою. 

Власне, ідея покровительства Москви як «Риму» над православними народами ідеологічно визначатиме експансію Кремля на Південь, насамперед – її боротьбу з Османами. Стамбул нестиме для Москви сакральне навантаження. З одного боку завоювати його означало остаточно утвердити свою ідеологію – реставрувати Другий Рим як підконтрольний їй та взяти під опіку православні народи і Балкан, і Близького Сходу. З другого боку, через Осман для Москви пролягав шлях до Єрусалима – міста, за яке одвічно змагалися з початку середньовіччя ті цивілізації, чиї релігійні джерела простежуються зі Старого Завіту. 

Звідси-таки через третьоримську доктрину віддавна зароджувалося й протистояння Константинопольського патріархату з – Московським, що з якогось часу вже відверто претендував на його почесне місце в православному світі. Такі претензії геть відвертих рис набули в сімнадцятому столі. З них-таки починалося й вторгнення Москви на сакральну територію – Константинопольського. Передусім окуповано приналежну йому Київську митрополію, що її, як нині вже стало відомо, аніхто ніколи «патріархії країв північних» не передавав; відтак у XVIII столітті захоплено – Кафо-Готську, що охоплювала Кримський півострів. 

У ХХ столітті ж постулати «Третього Риму» спочатку зринуть напередодні І світової війни та під час неї. І «Святейший Правительствующий Синод», і МЗС Російської імперії планували повну реорганізацію Константинопольського патріархату в разі, якщо царські війська захоплять Стамбул. 

По суті, його митрополії мали обернути на єпархії РПЦ, у кращому разі Фанар лише зберігав би формальне верховенство на власних територіях. Коли ж 1915 року імперія отримала згоду від Британії та Франції на анексію Стамбула в разі перемоги у війні, плани окупації Константинопольського Патріархату загрожували цілковито стати реальністю.  

Мине час, і ще дужче третьоримська ідея привабить Йосифа Сталіна. Під його орудою відразу після Другої Світової Війни РПЦ з її обраним під контролем НКВД патріархом Алексієм Сіманським проповідує формулу як таку, що об’єднає православні народи в боротьбі з католицизмом. 

Концепція зринає на шпальтах «Журналу Московської Патріархії». А сам Сталін вимагає від РПЦ створити в Москві Всесвітній православний релігійний центр. За його особистим наказом ще під час ІІ Світової Війни режисер Сергій Ейзенштен знімає свій останній фільм «Іван Грозний», де з вуст молодого царя лунає прокламація ідей Філофея. Сталін особисто затвердив цей сценарій. 

Звісно, задум Сталіна передусім отримав підтримку з країн-сателітів СССР. Тому іще 1945 року болгарський митрополит Стефан доповідав у Москву: «По нашему разумению, настало время исполниться пророчеству инока Филофея о Москве — Третьем Риме. 

По суті, за Сталіна Москва нагадала світові, як вона застосовує ідею від її початків. «Покровительк»а християнських народів мала б об’єднати їх усі, для цього зруйнувавши й Европу, й Османську державу. Ідея міцніла в такт розвитку Російської Імперії. 

Замість Епілогу

Таким чином московський проект «Третього Риму» набирає обертів аж донині. Досі він розширився до наміру звільнити чи то підкорити всі християнські народи. Причому на антихристиянські шлях та постулати московського месіянізму у світі звернуло увагу чимало філософів, уключно з – російськими. 

Микола Бердяєв, трактуючи третьоримську концепцію, як тоталітарну, писав щодо неї: «Империалистический соблазн входит в мессианское сознание». Російський академік Дмитро  Лихачов також невесело висновував, що концепція містить: «историческое обоснование прав Москвы на первенствующее положение в мире». 

Заразом відомий історик Арнольд Тойнбі, дослідивши ідеї Філофея, в середині минулого століття застерігав: «І під Розп’яттям, і під серпом і молотом Росія — досі «Свята Русь», а Москва — досі «Третій Рим». Tamen usque recurret [Naturam expellas furca, tamen usque recurret (лат.) — Жени природу вилами, а втім, вона повернеться — приказка, запозичена з «Послань» Горація (I, 10, 24)] (все одно повернеться)». Історик був переконаний, що «серйозні історичні наслідки» концепції Третього Риму і «в середині XX в., можливо, ще не розгорнулися вповні». 

Зрештою, думка про антихристиянську природу російського церковно-царського месіанізму з’явилася навіть в самій РПЦ. «Наш народ може і має стати знаряддям генія з геніїв (Антихриста), котрий нарешті втілить ідею про всесвітню монархію», – мовив навіть світило російської богословської думки і що не є прославлений святий ХІХ століття Ігнатій Брянчанинов.  

Ліберальні церковні кола Росії донині цитують ці слова Брянчанинова. Водночас – маячня ХХІ століття – але релігійні фанатики, заполонивши РПЦ, у такт ідеї «Третього Риму» негласно закликають висвячувати Царя… Важко повірити, а втім, і нині в ХХІ столітті Москва, озброюючись ідеями далекого минулого, ніби на підсвідомому, «природному» рівні, на який звертав увагу Тойнбі, прагне утілити важкі біблійні пророцтва, котрі лягли в основу її ідеологічних надбань.  

Автор: докторант Стамбульського університету з історії, Ph.D. з філології. Студіював османські літописи в Інституті сходознавства ім. А. Кримського НАНУ, з 2013 р. — досліджував анексію Київської митрополії за османськими джерелами в Стамбулі. Кілька років пізнавав Орієнт на практиці в Туреччині. За тематикою дослідження завершив книжку для стамбульського видавництва «Doğu Kütüphanesi»: «Османи, Церква та невідома війна України» (готується до друку). Коментатор сучасних подій на Близькому та Середньому Сході. Перекладач низки турецьких письменників українською мовою, зокрема – найпопулярніших романів Нобелівського лавреата Органа Памука та добірки фрагментів османського літопису Мустафи Наїми, що стосуються України.