Про хворобу, владу і життя. Філософсько-антропологічні нотатки

Доцент Київського університету Шевченка Володимир Приходько, автор чудової статті про філософа Мерло-Понті , сформулював для «Граніту науки» власне бачення COVID-19, відштовхуючись від біополітики Мішеля Фуко…

І. Феномен.

Людині завжди хвороба видається неуникним «злом», що руйнує звичайний хід життя, створюючи проблеми зі здоров’ям як тією повнотою, без якої ти приречений на страждання, знедоленість і нещастя. Отже, хвороба позначає неповноцінне існування, позбавлене в той чи інший спосіб рис людського. Проте, якщо запитати пересічну людину, що таке хвороба, то ми отримаємо відповідь, яка має чітку історичну обумовленість тим провідним дискурсом, який диктує розуміння природи людського, оскільки саме від її визначення ми можемо накинути в негативний спосіб обриси хвороби як нелюдського, що загрожує людській сутнісній ідентичності, простіше кажучи, перешкоджає людині бути людиною. Таким чином, питання про сутність хвороби стає питанням про сутність людського існування. Мишель Фуко це влучно показав у своїй роботі «Історія безуму в класичну епоху…». Безум як медичний феномен не існував до другої половини ХІХ століття. До цього ми можемо спостерігати безум в полі теологічного дискурсу, далі, в Новий час, – в правовому полі. Тобто для середньовічної людини хвороба феномен інфернального, для новочасної – злочинного (хоча завжди був наявний перелік (як виключення) благодатних хвороб, що тільки підтверджує роль хвороби у формуванні людської ідентичності). Отже, сучасне розуміння хвороби знаходиться в полі медичного дискурсу. Прив’язаного до функціонування біологічного тіла. Для пересічного українця хвороба – це тілесний розлад, який не дозволяє достатньо його контролювати. Здатність контролювати тіло і є для нас здоров’ям.

ІІ. Влада.

Те, що здоров’я для нас поступово стає результатом біологічної боротьби з хворобою, яка загрожує втратою контролю над тілом, є результатом складних змін в історії розуміння сутності людського, що дуже добре показав Фуко в «Історії сексуальності» та лекціях з біополітики. Уже сам термін «біополітика» говорить про парадоксальність нового етапу людської історії, який стає а-історичним в тому сенсі, що держави з експресивного способу ведення політики переходять на інтенсивний.

Звичайне для історичного способу існування боротьба за людську ідентичність через ідейні війни – чи за цивілізацію, чи за релігійні догми тощо – звільняє місце піклуванню про життя населення, про просте подовження його біологічного життя, яке стає від тепер головним ресурсом і завданням, «місією» держави. Ця держава, хоча і носить подекуди голосно назву «королівство», більше немає «небесної» сутності. Поставши як національна, секуляризувавшись, вона дає обіцянку піклуватись про народ «земними» засобами.

Політична влада більше не може ризикувати собою перед міццю іншої політичної влади, що їй чинить опір. Франція має піклуватись про французів, Британія про британців, Німеччина про німців. Нація плекається як рослина! Націоналізм – це доктрина життя! Зовнішня політика стає внутрішньою. В економічній сфері держава знаходить поле для свого справжнього безсмертя, екзистенційно прив’язавши себе до простого нескінченного відтворення біологічного життя. Перша буржуазна країна – Нідерланди -, де народ і народна армія виступили проти іспанської «небесної» Імперії, опанувала стоїцизм, що побудований на лікуванні душевних хвороб філософськими методами, перетворивши його на засіб створення народного добробуту, розробивши право під потреби звичайного народу. Але при цьому показовим є також віднайдення аналога так званому сперматичному логосу в доктрині античного стоїцизму, логосу, який є вічним і пронизує увесь живий космос в його постійних ритмах походження і загибелі. Для цього потрібно лише перетворити народ на ресурс для нового економічного за своєю сутністю державного функціонування, ідентичного з «рослинними» функціями організму (на чому акцентує увагу сучасний італійський філософ Джорджо Агамбен). Тому національні держави боряться за виживання. Усе інше є зайвим.

Отже, влада може вже не спиратися на ідейну ідентичність, яка вимагає героїзму самопожертви від індивідів, а на біологічне життя, яке є ресурсом для постійного відтворення, що уможливлює домінування економіки в суспільному житті. Карл Маркс називає це історичне явище капіталізмом, де зникає самостійність політики, і вона повністю розчиняється в економіці. Індивід в державі, яка про нього піклується як про джерело життя, починає контролюватися збоку функцій продовження роду через сексуальні приписи і заборони. Демографічні фактори стають визначальними. Індивід перетворюється на біологічне тіло, яке і є тим владним державним ресурсом. Саме біологічність нашого тіла набуває найбільшої цінності в сучасних реаліях, а не ідейна ідентичність, пов’язана зі свідомим життям. Саме тому і пересічна людина зараз розглядає хворобу як замах на найцінніше – власне біологічне тіло. І зрозуміло, що в глобальних умовах оголошення епідемії ми отримуємо щось на кшталт священної війни, проте не за ідеї, які б змінили ставлення до світу звичайної людини, а за владу над ресурсами, якими наділені тіла індивідів. Владні центри притягують людей не стільки ідеями, скільки здатністю гарантувати безпеку для біологічного існування, нагнітаючи для ефективності час від часу паніку і страх, лють і ненависть, або інші грубі пристрасті.

ІІІ. Життя.

Агамбен по-філософськи радикалізує біополітику Фуко в своїй праці «Відкрите. Людина і тварина». Італійській філософ розповідає про постійний розрив в самій людині між людським і не-людським, тому антропологічне питання стає найважливішим за усі інші: чим людина відрізняється від тварини? Політика ним взагалі розглядається як опанування тваринного, нелюдського, людиною в історії. Навіть онтологію він розкриває як філософську дисципліну, що міркує над цим визначальним питанням. Проте дуже тонко для Агамбена вся суть написаного ним сконцентрована у випадку з кліщем Якоба фон Ікскюля (Юкскюля)(1864-1944). Цей кліщ ожив після 18 років перебування в лабораторній банці. Зоолінгвістика, засновником якої і був якраз Ікскюль, тут виявилася безсилою, оскільки кліщ тривалий час перебував поза комунікацією. Тому Агамбен слушно запитує, а що робив кліщ протягом 18 років, як він жив, що тримало його єство? Зрозуміти всю фундаментальність цих запитань про «долю» кліща можна, лише збагнувши, що людина – це хвороба, це – жива істота вражена смертю. Смерть тварини – це народження людини. Такий стан справ стає зрозумілим після Агамбенового тлумачення Гайдеґерової «непотаємності» і античного розуміння істини як алетейї. Переживання власної скінченності, буття-до-смерті, дозволяє людині перебувати в світовій відкритості до потаємного, чого позбавлені тварини. Проте потаємне ніколи людині не відкриється, оскільки воно є засадою відкритості. До чого тут кліщ? До того, що він протягом 18 років перебував в потаємності, в таємниці, яку Агамбен називає чистим, чи голим життям. Таке чисте життя знаходиться на межі між людським і нелюдським. Воно не належить ані людині, ані тварині. Воно – таємниця, на якій тримається світ, проте яка відкривається людині, на жаль чи на щастя, через Хворобу і Смерть. Нам всім слід розуміти, що хвороба найкращій привід поміркувати над життям, а не піддаватись паніці!