Чому варто довіряти науці

Стаття на конкурс

Автор: Доктор наук з фізики Ягелонського університету (Краків), Олександр Рундель

Стаття за матеріалами лекцій, прочитаних в Києві на Наукових пікніках 28 вересня та на Днях науки 9 листопада 2019 р.

Думаю, не я один помітив, що в нашому суспільстві наразі немає масового прагнення, приймаючи рішення, враховувати наукові дослідження або принаймні перевіряти факти. А між іншим, такі помилки здатні наробити нам великої шкоди.

Причини того, що авторитет науки в українському суспільству є безпрецедентно низький, можуть бути чудовим предметом досліджень для соціологів та антропологів. В цій статті, натомість, ітиметься про критичне мислення і про те, чому науковий світогляд є кращим за наявні альтернативи. До вашої уваги будуть представлені найважливіші аргументи на його користь.

Авторитет

Перш ніж говорити про критичне мислення, яке лягло в основу науки, треба усвідомити один дуже важливий факт. Починаючи з тих часів, коли закінчилася кам’яна доба і люди почали жити в суспільстві, більшу частину того, що ми знаємо про світ, ми не дізнає́мося самостійно, а нам ці знання переповідають інші. Наприклад, я ніколи не був на інших континентах, однак знаю про їхнє існування та навіть маю певні уявлення про те, як на них живеться. Я ніколи не літав у космос, але знаю про будову сонячної системи. Я не занурювався в океанські глибини, але знаю дещо про геологію океанського дна та організмів, що там живуть.

Постає питання: як люди відрізняють правдиві свідчення від контраверсійних вигадок? Це є поняття довіри чи авторитету. Довіра буває “безумовною” — на підставі відомого імені, приналежності автора до “своєї” етнічної чи соціальної групи тощо. Щоб уникнути емоційного забарвлення, зазначу, що також буває “безумовний” авторитет учителя, вихователя чи батьків. На противагу можна поставити довіру “заслужену”, коли автор суджень переконує у своїй правоті. Основним фактором переконання є зрозумілість того, яким чином він дійшов своєї думки. Якщо цей спосіб є прийнятним для нас, тоді ми довіряємо.

Коли хтось повідомляє нам багато разів якісь переконливі речі, ми можемо записати його в “безумовні авторитети” на підставі нашого минулого досвіду. Це є репутація.

Науковий метод

Наука в її сучасному вигляді почалася з того, що люди збагнули: навіть видатні та визнані суспільством особистості можуть помилятися. Замість того аби вірити давнім вигадкам про будову світу від тогочасних авторитетів (головним чином — релігійних), науковці покладалися на перевірку тверджень про світ спостереженнями та дослідами.

Працює ця перевірка таким чином: робимо багато дослідів, що відбуваються за різних умов. Якщо те, що ми спостерігаємо, суперечить закону, який ми перевіряємо, значить він неправдивий — ми його відкидаємо і конструюємо інший, кращий. Наступний закон, який ми запропонуємо на заміну, має не суперечити всім дослідам, зробленим раніше. Далі він підлягає перевірці на нових дослідах. Так у науці працює механізм виправлення власних помилок і самовдосконалення.

Важливим критерієм науковості досліду є відтворюваність. Це значить, що його опис повинен містити всі важливі деталі, і будь-який інший науковець (чи команда), урахувавши їх та повторивши дослідження, отримає той самий результат. Якщо вам хтось розповідає про якісь “унікальні методики”, якими ніхто, окрім нього, не володіє, то можете сміливо ставити під сумнів науковість цих “методів”, бо тут ні про яку відтворюваність не йдеться. Узагалі наука і секретність суть речі, що погано поєднуються.

Історично так склалося, що першими досягли успіху науки про неживу та “нерозумну” природу: фізика, хімія, геологія, біологія. Використання цих досягнень на практиці призвело до того, що мости та будинки стали рідше падати, кораблі рідше тонути, хвороби краще виліковуватися. В багатьох людей, навіть не пов’язаних з наукою, виникла віра, що світ є саме таким, яким його описують закони, установлені наукою.

Натомість, брак методів експериментального вивчення розуму та суспільних процесів до початку XX століття призводив до сильної залежності теорій у цих царинах від авторського світогляду. Відставання наук про людину спонукало багатьох сумніватися, чи наука взагалі здатна описати розум. Окрім того, піддавати сумніву авторитети (як це робить наука) можна, не тільки шукаючи істину про світ, а також відкидаючи старі моральні авторитети. І певна частина суспільства зустріла таку можливість, м’яко кажучи, з острахом.

Тому деякі мислителі почали критикувати віру суспільства в наукові закони. І справді, яка завгодно велика кількість експериментів, що їх підтверджує, не гарантує того, що в майбутньому ми не відкриємо якогось нового явища, що змусить нас переглянути наші теперішні уявлення про світ. Через неможливість логічного доведення істинності законів природи виник агностичний світогляд. Це коли стверджується неможливість пізнати істину. Він апелює до того, що всі наші знання є лише “поки що неспростованими”, а не істинними, і відмовляється вірити в них.

Звісно, ніхто не зобов’язаний сліпо вірити в наукові закони, якими вони встановлені на сьогодні. Довіра до науки це радше віра в метод пізнання, що містить у собі механізми виправлення власних помилок. У цьому відношенні можна сказати, що хоча науковий метод і не ідеальний, він є найкращим способом пізнання серед тих, які є в людства. І досить обґрунтовано, що довіра до законів, які поки що добре описують дійсність, є більшою, ніж до тверджень, що вже були спростовані. А ті, хто сьогодні найчастіше апелює до “не доведенності” наукових законів, як правило пропонують нашій увазі твердження, що вже давно спростовані наукою (астрологія, “народні прикмети”, забобони, тощо), або з самої появи є нахабними вигадками (“біоенергетика”, “торсіонні поля” та інша науковидна маячня).

Межі застосування

Коли нові відкриття змушують нас переглядати закони, що узгоджуються з великим обсягом дослідів, то не обов’язково від них цілком відмовлятися. Відтворюваність тих дослідів, які закон описує, дозволяє встановити за яких саме умов він все ще діє, а коли — вже ні. Як фізик, я тут наведу приклад зі своєї галузі. Механіка, побудована на законах Ньютона, чудово описує рух тіл зі швидкостями, які ми можемо отримати в земних умовах. На швидкостях настільки великих, що стають порівнювані зі швидкістю світла, доводиться користуватися іншими законами — теорією відносності. Вона є складнішою й описує рух тіл як з великими швидкостями, так і з малими (тобто узгоджується з даними всіх попередніх дослідів). Натомість наші автівки, підйомні крани та інша “земна” техніка чудово працює попри те, що її конструюють на основі “старої” механіки. Головне чітко розуміти, коли ми виходимо за межі її придатності. Наприклад, у GPS для досягнення метрової точності таки довелося враховувати ефекти, які описує теорія відносності. Оскільки супутники, з якими GPS-приймач установлює зв’язок, рухаються навколо Землі досить швидко, потрібно було враховувати різницю між механікою “ньютонівською” та “ейнштейнівською”.

Навіть якщо сьогоднішні наукові закони будуть спростовані якимись новими відкриттями, вони здебільшого не “кануть у літу”, а продовжать своє життя з обмеженим використанням. Це свідчить про їхню цінність значно більшу, ніж думають агностики.

У наукових дослідженнях навіть давно встановлені закони, які чудово описують те, що вже спостерігалося, постійно випробовуються на міцність. Їх треба перевіряти повторно за будь-яких нових умов, як тільки вони стають доступні. У людей, що далекі від науки, це може викликати подив: “Навіщо витрачати гроші, досліджувати те, що вже і так відомо?”. Нагадаю, що, наприклад, та сама теорія відносності виникла з нової відповіді на дуже старе запитання про те, якими є час та простір. І відповідь виявилася такою, що важко відразу повірити…. однак GPS усе ж таки працює!

Придатність законів для перевірки

Наукові твердження перевіряють дослідами, отже, вони повинні бути такими, що підлягають цій перевірці. Це означає, що можна уявити собі такі результати досвіду, що можуть їх спростувати. Знову наведу приклад з фізики: візьмемо закон усесвітнього тяжіння. Якби ми скинули камінь з вежі, заміряли час його падіння, а він би впав швидше чи повільніше, ніж це передбачають механічні рівняння, останні довелося б спростувати. Можна також уявити собі, що камінь не впаде, а злетить — це би зовсім перевернуло наші уявлення про світ. Просто так не відбувається, принаймні за відомих нам умов.

Натомість ненаукові діячі, навіть якщо вони мімікрують під науковців, часто свої вчення формулюють таким чином, ніби це фортеця, яка мусить встояти перед навалою фактів. Їхні “теорії” містять купу обмовок, або — ще краще — сформульовані настільки неточно, що їх можна “натягнути” на будь-яку реальність.

Особливо ця риса притаманна різноманітним світоглядам, що полягають у вірі в надприродне. Воно зазвичай подається як щось таке, що “неможливо ніяк зареєструвати”, але воно існує. Філософ Бертран Рассел, обмірковуючи такі вірування, наводив жартівливу аналогію: якщо стверджувати, що десь між орбітами планет у космосі літає маленький чайник — настільки малий, що жоден телескоп не може його побачити — то попри безглуздість цієї “теорії” ніхто не зможе її спростувати. Але чи заслуговує вона в такому разі на увагу? Навряд чи, і Рассел стверджував, що обов’язок переконати лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто має сумніви. Це правило, до речі, корисне також і проти фейків, що в принципі можна перевірити. Інтелектуальних зусиль, щоб генерувати їх, треба значно менше, ніж для того, щоб аргументовано спростовувати. Якщо в суспільстві буде заведено навпаки, то воно просто потоне в потоках брехні та маячні, і правди зовсім не буде чутно.

Друга характерна особливість містичних вірувань полягає в тому, що “потойбічні речі”, хоч і невидимі, однак можуть впливати на хід подій. І, що головне, вони це роблять свавільно. Відповідно, що б не відбувалося, таке вчення може все “пояснити” який би не був перебіг подій. Чи підлягає така “теорія” відтворюваному практичному застосуванню? В жодному разі! Відомий вчений та популяризатор науки Річард Докінз влучно порівнює такого роду “пояснення буття” зі шкільним “не знаю”, оповитим ореолом духовності та ритуалів.

Подібного роду “неспростовні” твердження містяться не тільки в містичних віруваннях. Наразі рівень підготовки з психології чи суспільних наук, що забезпечує наша система освіти, не дає широкій аудиторії уявлення про можливості сучасних методів досліджень і найважливіші факти, установлені цими науками за останні десятиліття. Саме тому навіть люди, грамотні в інших областях, можуть піддаватися впливу різних необґрунтованих стереотипів, що квітнуть у нашому суспільстві попри прогрес у технологіях. Спектр таких забобонів дуже широкий, але найчастіше серед них виступають різні форми упередженості за другорядними ознаками. Наприклад, на підставі статі, віку, етнічної приналежності, мови судять про професійні навички людини, або навпаки — за професійним досвідом судять про характер людини. Зазвичай такі забобони є такими самими “твердженнями-фортецями”, що вперто “протистоять дійсності”. Навіть якщо вам бракує знань, якими можна замістити такого роду судження, це не є приводом включати їх до свого світогляду. Єдине, що вони можуть, — лише виконати роль непотрібного фону, що заважатиме вам приймати зважені рішення.

Щодо наук про розум та суспільство варто зазначити, що тепер науковці мають можливість аналізувати величезні обсяги статистичних даних про суспільство з одного боку, а з іншого — вимірювати кількісні показники активності мозку людини за допомогою електроенцефалографії чи різних видів томографії. Це призводить до того, що ці науки стають більш точними в тому сенсі, що спростування хибних тверджень у цих галузях тепер можна проводити на кількісних засадах. А це дає незалежність інтерпретації даних від світогляду дослідника і поліпшує відтворюваність результатів. Та, на жаль, стереотипи в суспільстві живуть значно довше, ніж зберігають свою актуальність.

Наука та етика

Після того, як ми дізналися про те, як працює науковий метод, доречно обговорити вплив науки на мораль. Спочатку треба усвідомити ключову різницю між судженнями про світ, яким він є, та цінностями. Судження першого типу бувають або істинними, або хибними. Наукові твердження належать саме до них — вони описують світ і є об’єктивними (не залежать від прагнень людини). А цінності завжди належать комусь і описують те, як повинно бути (на його думку). Вони виражають прагнення людини. Набір цінностей, з якого складається картина уявлень, як треба жити, — це є етика. Будь-яка людина, живучи у світі, свідомо чи ні послуговується якоюсь етикою і має власні цінності. Саме вони є тим, що спонукає її до дії.

Наукове знання, натомість, вільне від будь-яких прагнень чи оцінних суджень. Наука не дає конкретних указівок щодо вибору моралі та етики. Тому будь-які стереотипи про якийсь “моральний портрет науковця” є безпідставними.

Доводиться також чути закиди, що досягнення науки використовують також для різних недобрих цілей. Погоджуючись з позицією філософа Карла Поппера, скажу, що цей аргумент не заслуговує уваги, оскільки те саме можна сказати про будь-що. Історія знає багато прикладів, як любов до “своїх” перетворювали на ненависть до “чужих”, як пацифістські погляди ставали мотивацією для агресії, або — приклад з нашої історії минулого століття — коли в багатонаціональній державі під гаслами “інтернаціоналізму” фактично встановили панування однієї культури.

Те, що людина обирає етику довільним чином, не означає, що її не можна чи не варто вивчати. І наука напевно може дати для вибору етики дуже важливі речі: достовірні знання про погляди та досвід минулих поколінь і багатий інструментарій для передбачення наслідків дій.

Оскільки наукове знання постійно вдосконалюється, то і вплив його на етику з часом теж може змінюватися. Дуже яскравим прикладом є те, як із розвитком психології розвитку змінюються уявлення суспільства про виховання дітей. Тому не слід вважати поняття доброго та поганого чимось усталеним раз і назавжди. Думаю, краще розуміти етику не як щось, що наказує людині, як жити, а як щось, що вступає з нею в діалог, задає питання. А відповіді на них із приростом знання про світ можуть змінюватися.

Цинізм та зневіра

У пострадянських суспільствах безпрецедентно розповсюдженими є цинічні погляди. Повна зневіра людей з такими поглядами, мовляв “усі брешуть”, часто поширюється і на уявлення про науку. Таких людей важко переконати адже їхній світогляд винятково стійкий до таких спроб. Будь-які аргументи підлягають нещадній критиці. Розчарую вас: я тут нічого не запропоную. Натомість, маю застереження для тих, хто ще не став циніком, але вважає образ сноба, який не вірить геть нікому, привабливим. Цинізм може спонукати лише до одного — бездіяльності. Я особисто, за аналогією з уже наведеною думкою Докінза щодо віри в надприродне, готовий стверджувати, що цинічний світогляд — це по суті небажання приймати рішення та брати на себе відповідальність, оповите псевдоінтелектуальними роздумами про безсенсовність буття.

Якщо ви прагнете вирішити хоча б одну проблему, навіть у масштабах лише власного життя, вам слід шукати орієнтири, яким можна було б довіряти. Думаю, наука мусить бути одним з них, щоб ваші рішення були дієвими.