Не піддаватись емоціям

Не піддаватись емоціям 1

Справжній шквал емоцій викликало опубліковане “Гранітом науки” інтерв’ю академіка НАН України і кандидата в президенти академії В.В. Гончарука. Дійсно є чому дивуватись: вчений-хімік, якого обрали членом академії, визнавши тим самим виконані ним дослідження в галузі каталітичних методів очищення води, раптом заявляє, що бог йому особисто пояснив, як створено всесвіт і нашу планету зокрема. Ще рік-два тому він у бога не вірив, аж раптом той виявив до нього таку особливу прихильність…

Хоча вірить він у бога чи ні — це його особиста справа: у нас же свобода совісті. І незважаючи на те, що вся історія науки — це фактично була її боротьба з церквою, серед вчених також траплялись віруючі. Хочу звернути увагу на те, що найбільш агресивною в цій боротьбі була саме церква: її ієрархи розуміли, що наукове знання підриває самі основи релігії. Але вчені визнавали і визнають належними до їх спільноти колег не за вірування, а за отримані результати, за нове знання, достовірність якого належним чином доведена експериментом або математично незаперечною теорією.

Тож цілком логічною видається оцінка сказаного В.В. Гончаруком, яку зробили у своєму відкритому листі члени відділення хімії:

 “Не відкидаючи його великий внесок в розвиток хімічної науки, зокрема хімії, фізики, біології води, а також численні розробки, спрямовані на забезпечення населення якісною питною водою, та науково-організаційну діяльність, ми засуджуємо некоректні та далеко «неакадемічні» висловлювання академіка НАН України В.В. Гончарука щодо всесвітньо відомих вчених, своїх колег по Президії та всього наукового співтовариства. Інтерв’ю містить низку нечітких, часто помилкових та безпідставних тверджень в галузі хімії, фізики, астрономії, біології і інших природничих наук, неоднозначне трактування яких шкодить сучасній науці”.  Так само, як зроблений ними висновок: “Вважаємо, що це інтерв’ю завдало великої шкоди авторитету Національної академії наук України і вітчизняної науки в цілому.”

Дещо інакшою була реакція групи членів відділення фізики і астрономії. Мені, як фізику за своїм первісним фахом, молодість якого була віддана експерименту в галузі фізики плазми, легко зрозуміти їх шок від читання абсолютно безвідповідальних і бездоказових тверджень, якими щедро ділився академік, що до того ж претендував на те, аби очолити всю академію наук. Це було настільки не схоже на те, що може вважатися наукою або навіть мати будь-яке відношення до науки, що емоції фахівців просто “зашкалювали”.

У своєму зверненні вони заявили: “Розглядаємо її (публікацію) як певний набір його виключно персональних уявлень, котрі, як ми хотіли би сподіватися, з’явились у нього в останні роки і яких ми ніколи раніше від нього не чули” і далі: “Цим зверненням твердо заявляємо, що належимо до переважної більшості наукової спільноти України, представники якої не поділяють і жодним чином не можуть поділяти псевдонаукових уявлень В.В.Гончарука, які в частині їхніх так званих фізичних обґрунтувань інакше, ніж пустопорожні фантазії, розглядатися не можуть”.

Це жорстка, але, на мій погляд, цілком адекватна оцінка. Та авторам звернення цього здалося замало, і в заключному абзаці вони дали вихід своїм емоціям, звинувативши журнал та його головного редактора Дар’ю Тарусову, яка брала інтерв’ю, в некомпетентності, “бажанні розпалити скандальчик і нашкодити тим, хто і в умовах скрути все ще намагається осягнути істину”, а також  порадили їй “відповідально ставитися до своїх обов’язків, бо не все у світі зводиться до жовтої преси чи до бажання”.

Це вже, як кажуть, — з хворої голови на здорову! Журналістка чесно і професійно виконала свої обов’язки. Я знаю її як щиру, віддану своїй справі людину. Ми з задоволенням читали її інтерв’ю з академіками НАН України С.В. Комісаренком, А.Г. Загороднім, Я.С. Яцківом — вони дозволили нам придивитися більш уважно до людей, яких ми ніби й добре знали, але побачили більш виразно і повно. І в жодній з цих публікацій не було й натяку на те, щоб “розпалити скандальчик” — лише  бажання зрозуміти людину. Інтерв’ю ж з В.В.Гончаруком, як би ми не ставились до нього, також збагатило нас новим знанням про цю людину, і, можливо, члени академії ще будуть дякувати за це, не помилившись у своєму виборі нового президента НАН України.

Прикро, звичайно, що Дар’я Тарусова  також не стримала емоцій і в своїй відповіді на ці звинувачення “насипалася” навіть не безпосередньо на авторів звернення, а вже на НАН України в цілому, тим самим довершивши переведення дискусії на рівень, близький до дискусій між Паніковським і Балагановим, які, як писали Ільф і Петров, будь-яку суперечку завершували багато разів повторюваними агресивними запитаннями: “А ти хто такий?!”

Прикро також, що публікація та її обговорення були використані недоброзичливими любителями “гострого слівця” як зручний привід для того, аби вилити відро бруду й всіляко принизити Національну академію наук України та її багатотисячний колектив.

Думаю, що все це має залишитись позаду. Нам всім слід, наслідуючи оптимізму, який ми могли побачити в останньому інтерв’ю Б.Є. Патона (до речі на нього також позитивно зреагував “Граніт науки”) думати про те, як дійсно допомогти Національній академії наук України відновити свої сили і подолати кризові явища, що душать сьогодні всю науку України. І журналісти тут теж можуть допомогти.

В НАН України чимало недоліків, в її колективах працюють не ангели, а люди, серед яких можна зустріти практично весь спектр людських достоїнств, а також недоліків і вад – так само, як і у всьому нашому суспільстві. При тому, що, за моїми багаторічними спостереженнями, все ж відсоток достоїнств дещо вищий, ніж у середньому по країні. Тому що служіння науці все ж облагороджує людину — це, як кажуть фізики, експериментальний факт. А щоб там не говорили недоброзичливці, академія продовжує це служіння навіть у нинішніх вкрай несприятливих умовах, продовжує працювати і видавати результати. Це дивно, але статистика підтверджує: у нас навіть в тих умовах, коли вчений будь-якої розвиненої країни просто не зміг би працювати, все ж отримуються результати світового рівня.

Треба боротися з недоліками, викривати тих, хто лише примазався до науки, зловживає своїм службовим становищем і т.д. Але ще більш важливо сьогодні роз’яснювати людям, як потрібна нашій країні наука, наскільки залежить майбутнє всіх нас з вами від неї, показувати, що нею вже зроблено і що вона може зробити.  

Олександр Попович

д.е.н., Заслужений діяч науки і техніки України

Добавить комментарий