Сергій Болтівець про ксеноманію й ритуали в українській науці

Доктор психологічних наук, Сергій Іванович Болтівець, один з десяти кандидатів у ректори Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка (вибори призначені на 25 листопада), в інтерв’ю «Граніту науки» розповів про психогігієну як відкриття київського професора Сікорського, сучасного науковця як виконавця ритуалів, обмеженість кіберпсихології у Штатах та суто український напрям Bribery Psychology – себто, «хабарницької».

-Сергію Івановичу, Ви знаний вчений, автор наукових винаходів, тривалий час були заступником директора Інституту психології Національної академії педнаук України. А наразі працюєте завідувачем відділу розвитку молодіжної політики Державного інституту сімейної та молодіжної політики,  роботами  якого послуговуються Міністерство молоді і спорту та профільний комітет Верховної Ради. Цікавий шлях як для науковця, суто прикладний!

— Потрібна витребуваність результатів  академічних установ. Знаєте, нещодавно я був на нараді Міністерства цифрової трансформації й Інституту кібернетики НАНУ, які досі наводять у приклад, як Глушков робив радянську науку. «Ми впроваджуємо ідеї Глушкова» — на цьому вони стоять. Ну, це гарно, але вже світ пішов далі! Вже Microsoft є, і Apple, багато речей, які по-іншому розв’язуються – потрібно засновувати і прокладати власний шлях наукового  розвитку, а для того треба, власне, побачити саму його можливість… В НАНУ зараз хороше керівництво, яке щиро хоче кращого, але і це краще якраз полягає в індивідуальній неповторності наукової думки, тобто тієї думки, якої ще немає. Велич ідей Віктора Глушкова свого часу не була реалізована сповна, але вже є нескінченність інших розв’язків і потрібно прокладати нові напрями. 

Я постійний рецензент наукового журналу «Кіберпсихологія: поведінка в соціальній мережі», який видається у Сан-Дієго. Через мої руки проходять всі статті, тож я орієнтуюся у цій темі. В Америці, знаєте, вони теж підтримують лише власні 3 мережі: Facebook, Тwitter і YouTube. Я розумію, що в мисленні людства  підсвідомо залишаються прообрази 3 китів, 3 слонів, але ними не обмежується мислення людини!

-Наука, в принципі, для того і призначена, аби знімати обмеження мислення. 

— Наука полягає у подоланні зіткнення відомого з невідомим – тим, чого ще немає, чого ми не знаємо. Але ж людям страшно собі навіть уявити, що ми чогось не знаємо. Це відома у психології з 20-х років так звана «Парфенівська реакція», ґрунтовно досліджена школою Бєхтєрєва: потрапляння людини в ситуацію невизначеності, яка найбільше руйнує нервову систему. Тривожність, страх, напруження, подолання – цього люди не хочуть, вони хочуть жити в комфортних  умовах, і тому вони шукають  собі спосіб створення цієї захищеності від невідомого: наукометрію, взаємоцитування, бази, взаємокланяння, взаємослужіння, — що завгодно придумають корпоративно, аби не торкатись того, чого ще не існує. Державні кошти, не тільки в нас, але і в США та інших країнах фінансують цю впевненість у тому, що невідомого немає. І це вигідно, бо втілюється рефлекс користолюбства. 

Справжній вчений служить істині, яку хоче дізнатися і повідомити іншим, а тут «вивчається» те, скільки публікацій, який рейтинг – себто те, від чого залежить фінансування науки. В обґрунтування бюджетних програм закладаються цифри, скільки статей буде у фахових журналах. Ми розуміємо, що це не наука, а обман. Але ж це фінансовий документ на рівні держави, тобто це обман на рівні державної наукової політики! Це потрібно змінити, бо люди, які це фінансують (ніяких «державних коштів» нема, а є кошти платників податків), очікують, що наука покращить їм життя. Ділюсь цими думками, бо у вас же ж «Граніт», а граніт вічний, тож все карбується назавжди.

Люди з одного обману, комуністичного, плавно перейшли до іншого, глобалістичного, бо «так скрізь».

— Доводилося чути від українських науковців, що насправді, попри всю міждержавну напруженість, наука України продовжує мавпувати Росію у цій галузі. Яке Ваше бачення?

— Так, це правда: можливо, не всі усвідомлюють це, але Україна в науковій сфері просто копіює РФ. Путін підтримав Scopus і Web of Science – вочевидь, маючи власну частку в цих бізнес-проектах, — і Україна запопадливо  побігла слідом. Просто соромно, але це факт, ми «плазуємо» перед Росією, очевидно це звичка, але це факт: ніякої незалежності в науковому мисленні немає. 

Я не збираюся переконувати академіків НАН у необхідності цьому протистояти, бо їх, вочевидь, це влаштовує. Може, вони хороші люди і дбають про Україну своїми… відчуттями – та декларувати своє лакейство аж так, встановлювати нові порядки для власних вчених, просто бо так захотілося Росії… яка, у свою чергу, зорієнтована повністю на науку США, це просто бліда копія неї. Російська наука сильна тим, що вона все копіює – це як луна, «эхо». Вони можуть облаяти закордонне, але все одно вони роблять так само. Ну, це такий спосіб сприймання світу… Тобто, вся наша незалежність полягає у тому, що ми змогли самостійно скопіювати чуже. Патріотизм, видно, в цьому сенсі полягає у копіюванні з перших рук, а звичні способи – це коли щось із десятих рук видається за своє. 

-Тобто, по суті, Україна не обирає між східним і західним напрямами розвитку науки, бо наразі він один і той самий?

— На жаль, це так і є. Я маю право дати оцінку ситуації. Я бачу її як нерозуміння сутності науки. Бо саме ставлення до поняття дуже багато значить. Я бачу, що йде культивування ритуалів в науці, а не самої науки. Якщо є вчений, то перше питання, яке виникає – де він публікується. Конкретніше: «скопус чи не скопус». Вчора хизувались, що  робота опублікована в журналі «Комуніст» в Москві, сьогодні  стаття має бути в журналі бази «Скопус». То в чому різниця?!?

Я нарахував у світі 355 бібліографічних баз. А беруть за обов’язковий атрибут науки включеність до двох. Хочеться таких діячів запитати: ви, взагалі, при чому до цих баз? Навіщо це вам, ви що, щось відкриваєте нове?!

2015 року в Голандії був виголошений Лейденський маніфест, у якому європейські  вчені стримано сказали, що застосування наукометрії, хто кого цитує – такі цифрові показники не відображають якості науки. Я розвинув цю тезу, виступивши минулого року у литовському журналі зі статтею щодо індексу Хірша «Оцінка науки: чим міряти безмежжя?», англійською мовою. У статті поставив питання: чим ви хочете виміряти науку? Бо усі ці спроби скидаються на відому історію про сліпих, які намагалися обмацати  слона: один тримається за ногу і каже, що слон це стовп, а для іншого, який намацує хобот, слон – це шланг.

Не я перший і не я єдиний, до речі, так думаю.  Джонатан Свіфт  показав повний абсурд навколонаукової ситуації, в описі мандрів Гулівера вивівши таку собі академію  острова Лагадо, і сучасники схаменулися хоч трошки, настільки картина вийшла і жахною, і смішною, і гіркою водночас. Кого ми обманюємо, крім самих себе? Називаємо це наукометрією, а насправді це бібліометрія, чи навіть – оскільки ми ж проводимо вимірювання цитатами — цитатометрія. Якщо бути точним, то хтось же є її автором, цієї цитати, і тоді в нас виходить авторометрія. А який стосунок це все має до науки?

Давайте відмовимось взагалі від цитування, давайте викладати думки у формі, яка б відрізнялася від існуючої. Нащо нам, як вождь племені, робити оці безглузді ритуали, ніби розкланюватися перед «попередниками», перед сотнями їхніх цитат, щоби лише потім приступати до ворожіння? 

-Виглядає ніби цілком логічно: якщо це нове знання, то давайте без цитат. 

— Та ніхто за мною не піде. Написаний новий текст, а як же ж не розкланятися? Фактично наука створює не нове знання, а його ілюзію, тобто – створює ритуал. А ритуал це є багатократне повторення відомого! Якщо ми згадуємо людей, які щось писали, то ми ж не йдемо вперед, а ми йдемо назад! Наука, по суті виходить, це крокувати назад! Є не нове знання, а повторення ритуальних дій. От чим займається священник? Запалює кадило, виконує одну й ту саму молитву, ті самі рухи, й віряни одержують від цього задоволення. Так само і наука: є перелік наукових журналів, які читати неможливо, бо для того треба мати таку силу волі, як у Сергія Болтівця. Я маю читати, щоб рецензувати статті, які мене професорка Бренда Відерхольд, поважного віку, попросила, я з поваги до неї читаю – але це письмо зорієнтоване не на те, щоб його читали, а щоб його друкували. Тонни макулатури або електронних даремних вправлянь. 

Взагалі, формувати певний «перелік» фахових журналів – це вже цензура, а в Україні є стаття 15 Конституції, яка має пряму дію: «Цензура заборонена». Цензура – це і є перелік, етимологічно. Навіщо цей перелік? Ми не можемо за формальними показниками оцінювати вченого. У психології є слушна засторога  Льва Виготського (я написав про нього статтю до Енциклопедії НАН): «Цифрові вимірювання можуть бути дуже точні в деталях, але неправильні в цілому». Ми можемо міряти, але це дасть неповний результат, якщо певне співвідношення величин можна прийняти за вичерпну характеристику науки.  Цифри  не вичерпують вмісту наукового знання, а особливо в такій галузі, як психологія.  Science на Заході – це , якщо немає уточнень, лише природничі науки, у нас же ж термін «наука» стосується всього і розуміється як виконання певних ритуалів: обов’язково має бути академік, ступінь, якісь атрибути… Повторюю: відбувається створення ілюзорного уявлення про науку, але науки немає. Наздоганяти те, що вже зроблено кимсь – це не вся наука. 

— Сергію Івановичу, назвіть, будь ласка, які з вчених все ж є для Вас еталонами?

— Це мій вчитель доктор Євген Глива. Він пішов на 92-му році життя, і все, що він заповів мені у науковому сенсі, я виконав. Це Австралійська школа психології в Сіднеї, він автор багатьох книжок з гіпнозу. 

Другий мій вчитель — професор Іван Сікорський, батько знаного винахідника гвинтокрила Ігоря Сікорського. Масово  забули про його батька – наукова велич якого  ще не поцінована сповна. Кілька років тому українці  Санкт-Петербургу провели  науковий семінар пам’яті видатних українців, включаючи Івана Сікорського, і мою статтю про нього опублікували в збірнику матеріалів українською мовою – хоч і війна йде. Іван Сікорський був видатним вченим-психологом, навчався в Університеті святого Володимира в Києві, а за розподілом поїхав працювати до Петербургу. Потім писав: «Пора уже бросать это болото святого Петра. Потому что пряжку в петлицу – боль в поясницу». Так він сформулював своє ставлення  до нездорових погодних умов… Повернувшись до Києва, у 1868 році Іван Сікорський «испрашиваєт» дозвіл збудувати клініку нервових хвороб при Університеті св. Володимира. Нині в цьому приміщенні клініка Ольги Богомолець, та перший український інститут психології  був там, задовго до його заснування Григорієм Костюком, який  втілив ідею цього закладу у нову форму, що стала можливою  у 1945 році з використанням  помешкання Маріїнського притулку для дівчат-сиріт поблизу першого інституту психології Івана Сікорського.  

І оскільки тоді, в останній чверті ХІХ століття, на Заході розпочалось проведення  різних міжнародних конгресів, з’їздів, то Москва проводить і собі у 1887 році Перший з’їзд вітчизняних психіатрів. 11 січня того року Іван Сікорський  виступив на урочистому заключному засіданні з’їзду з промовою  «Задачи нервно-психической гигиены и профілактики» Він вперше в світі визначив психогігієну як  окремий напрямок засобів збереження психічного здоров’я. Це вплинуло  на загальноєвропейський рух психогігієністів.  Цей напрямок увібрав у себе і знання медицини, і психології, і фізіології, і умови ставлення до пацієнтів… Другий і останній  в  Російській імперії  з’їзд вітчизняних психіатрів,  орудником якого був Іван Сікорський з колегами,  було  проведено  в Києві, і на нього у 1905 році з’їхалося майже вдвічі більше учасників, ніж на московський. 

У США американський пацієнт психіатричної лікарні  Кліффорд Бірс одразу після виписки з неї, перебуваючи ще в гіпоманіакальному стані, протягом 3-х днів написав   книгу «Психіка, яка знайшла сама себе», що одразу стала знаменитою. Книга розкрила  усі «принади» режиму психіатричної лікарні. Вихід цієї книги у 1908 році, що відбувся за активної участі видатного американського психіатра Адольфа Майєра, а також заснування ним у 1909 році психогігієнічного товариства у штаті Коннектикут і потім Американського національного комітету психогігієни — поклали початок офіційної історії психогігієни у США. Від 1887 до 1909 року минуло більше двох  десятиліть.

— Що ж, еталони гарні! На жаль, більш розповсюджені в українському дискурсі історії, як вчений поїхав за кордон і щось там вже винайшов, і ми от всі маємо ним пишатися.

— О, Ви торкнулися однієї з найзначущих  тем! Нині стало  модно підраховувати, скільки українців зробили свій внесок у науку інших країн: вони і в Америці, і у Франції, і в Австрії, і в Росії – скрізь: «Нашого цвіту по всьому світу». Українці поїхали і там перемогли, там перемогли… Стів Возняк засновував  «Майкрософт», Ігор Сікорський літаки… Тут тільки нема, а отам скрізь є!

Цілий пошук проводиться в академії, але, чекайте, чи «повертаються» ці імена? Вони належать до тих народів, де вони жили! Вони там себе реалізували, а не в Україні.  Етнічне походження їхнє, хіба? Ну, вони далеко не всі і пам’ятали про це, але їхній внесок належить до тих наук. А ви покажіть цілісність, в чому тут, у нас, наука полягає – якщо вона, звісно, існує! Яким є індекс наукового внеску зарубіжних учених в українську науку? В нас атрофоване оцінювання наукової значущості інших для нашої країни, але  натомість інакше як маніакальним важко назвати нездоланний потяг до оцінювання нас іншими…

— Взагалі-то, Сергію Івановичу, згідно із загальним стереотипним уявленням, як створюється наука, вона не має національності. 

— Дивлячись на загальну ситуацію розвитку, втім, ми бачимо, що «американська наука» є. Ви надсилаєте побажання рецензента, і у відповідь можете отримати запитання: «Але який стосунок це має до американської науки?» Те ж саме в журналах Нової Зеландії. Межі, коли творці науки визначають для себе, що є наукою, а що ні, в цих країнах виразно присутні. Та в нашій суспільній свідомості масово, скрізь, існує негативне ставлення до ксенофобії. Мовляв, «це дуже погано», «треба викорінити ксенофобію й бути толерантним». Та толерантність до шкідливості це смерть! Знищення всього необхідного до життя. 

Ксеноманія – ось чим насправді є цей опір нашої української ксенофобії. Ксеноманія – це психічна дисфункція, коли людина стає маньяком всього чужого. Ніщо своє її не цікавить і навіть дратує.  Ми живемо серед маньяків, які ганяються за всім чужим і абсолютно нехтують своїм; вони його знищують – при тому, що не здатні нічого створити. Світ полягає в обміні прагненнями, думками, зусиллями, а якщо люди нічого не створюють, то вони опиняються за межами цивілізації, це небезпечні люди. Над цим ніхто не задумувався. Люди це не усвідомлюють, бо воно їм боляче, мабуть – дивитися в дзеркало.

Григорій Сковорода описував цей стан людини, яка мучається й інших мучить, бо все їй гарне лише те, що нездійсненне, чого немає, що є тільки за горами — за морями, а все що поряд, вона знецінює. Таке направду самознищення, самоневизнання. Але якщо вчені не цінують самі себе, то як же народ має цінувати сам себе? Вони кажуть: «у нас є Хірш». А народу навіщо це? Бюджет фактично, платить закордонним базам, щоб  збільшувати  індекс цитованості. Це карго-культ наслідування не тільки марних, але й хибних способів оцінки наукових результатів.

— В принципі, причина того, що відбувається, зрозуміла: шанс отримати міжнародні наукові гранти мають науковці з «хіршами»…

— Самознищення психологічне тих, хто позиціонує себе науковцями – ось що відбувається. Цитатомани,  ксеноманьяки, в них манія до запозичення вже створених взірців інших народів. Ми з повагою ставимося до всіх  народів, але питання в тому, чим ми заслужили повагу цих народів?

Тобто, ми, фактично, створюємо  культ ксеноманії. Упевнені, слідом за росіянами, що «нет пророка в своем отечестве» – ми себе, мовляв, покажемо «там». Тут ми не збираємося здійснювати свої таланти – ми готуємо молоде покоління для виїзду за кордон і реалізації там, оскільки  ми шануємо тих, хто був геніями за межами країни. От і все. Ми можемо поважати це, але культивувати – це розгортати  культ ксеноманії як певної  дезорганізації свідомості з орієнтацією на інших замість самих себе. 

— Сергію Івановичу, а дозвольте таке питання, якщо вже ми пристали до Вашої фахової термінології. Куди, в якому напрямі, рухається українська психологічна наука?

— Скажу. Це не моя оцінка, а 93-річного Романа Трача, професора психології, члена Американської психологічної асоціації (АПА) й автора книги, зокрема, «Людинознавча  психологія». Він висловився так: «Вісті про стан психології в Україні сприймаються міжнародною спільнотою як суцільний кримінальний роман». Україна є засновницею «BriberyPsychology» – небаченого явища в світі, заснованого академіком Максименком. 

«Ми слідкуємо за кримінальною справою, відкритою проти директора державного  Інституту психології  в Україні, — каже професор Трач, — а в Америці такий керівник би вже четвертий рік був у в’язниці. Те, що він перебуває на свободі, показує приклад беззаконня країни,  свідомість громадян якої криміналізована. Інакше вони не могли б сприймати кримінальні вчинки тих, хто визначає розвиток психології в Україні».

Ось така в мене відповідь на Ваше питання, в якому напрямку рухається українська  психологія: до фабрикування і продажу кандидатських і докторських дисертацій, тобто наукових ступенів і звань, за доляри США. Десятиліттями інформація про це наявна в Генеральній прокуратурі України, Службі безпеки України, МВС та інших відомствах, але, як бачимо,  працівники цих органів також користуються цими способами придбання наукових ступенів, якщо не особисто собі, то своїм дружинам, дітям, родичам. Кругова порука.

— Та не на одному ж Максименкові, якого спіймали на хабарі, тримається розвиток психологічної думки в Україні! Прошу Вас, Сергію Івановичу, виділити достойників, справді вартих уваги читачів «Граніту».

 — Ви праві. Розвиток психологічної науки в Україні відбувається індивідуальний. «Психологія і суспільство» вже третє десятиліття один з кращих журналів східної Європи, де узагальнено теоретичні й методологічні проблеми науки. Це великий внесок в позвиток української психології, я не бачив аналогів, він не копіює нікого; люди йдуть своїм шляхом, і приємно з ним знайомитись.

Мирослав Савчин з його книгою «Методологеми психології» та ще цілою серією монографій — це ім’я буде шануватися. Валентин Рибалка із зібранням найважливіших світових теорій особистості. Учні Володимира Роменця видали його праці з історії всесвітньої психології – інші народи не мають такого узагальнення, яке створив В.Роменець українською мовою. В нас не перекладена 10-томна «Психологія народів» Вільгельма Вундта – але ми маємо світову історію психології В.Роменця! 

Коли сучасний стан науки виразно відображений у вчинках, у наслідках, тоді про нього легко й говорити. А розвиток поповнюється  різними джерельцями. В центрі ж, де психологія фінансується з держбюджету, квітне хабарництво, на потік поставлений продаж дисертацій – 60% із захищених куплені, за оцінками прокуратури. Це «фабрика Максименка»: 8 тисяч доларів кандидатська, 20-30 тисяч доларів докторська. Розцінки всім відомі. А всі його книжки, що він буцімто сам написав – це п’яна маячня в хорошій палітурці, шматки звідусіль, навіть з аспірантських робіт, зібгані докупи за обіцянку залишити на роботі в Інституті. Сам по собі він нічого не створив, його не визнають навіть вчені, не включили до академічної Енциклопедії.

— Вибачте за неприємне нагадування, та ви ж колись працювали заступником цього самого пана! 

— З мене він також вимагав 20 тисяч доларів за посаду, щоби я залишився заступником директора Інституту психології. Там так заведено: якщо ви хочете працювати, то певний час пройшов – плати. Він не один цим займається. Там чітко розписані функції, тому це називається злочинне кримінальне угрупування.

Максименко – це моя помилка. Свого часу, якби я його не підтримав – він би не був директором. Це моя вина, я її з себе не знімаю. Я просто довірився: людина пережила таке нещастя, я думав, більше він так не поведеться. Я його підняв, коли він, років у 50, був засуджений як морально деградована особа, і от я висунув собі таку гуманістичну перспективу, що він шкодує дуже про свої вчинки, захотілося дати йому другий шанс у житті, вірилося, що віднині психологічний клімат в колективі буде сприятливий. 

Коли я погодився працювати його заступником, в Інституті була велика заборгованість із зарплатні, яку я за 9 місяців погасив повністю, повідкривавши бюджетні програми. Їх було аж 60, і коли директор почав з них одержувати гроші – в нього знову прокинувся «хватальний  рефлекс». До того ж, він аж марив приватизувати старовинний будинок Інституту в центрі міста. Коли почали виділяти гроші на капремонт, він відчув, що таке мільйон мати на рахунку. Ну і пішло-поїхало: відкати, платні дисертації, хабарі…

— Наївне, скажете, питання, та чому в Україні так? Всі все знають і морально засуджують, а людина досі на посаді?

— Важко знайти інше пояснення, крім того, що не лише Максименко зацікавлений в тому, аби судовий процес тривав. Вже смішно, але щоб кілька десятків прокурорів приходили у процес і щоразу брали справу на ознайомлення, затягуючи її на роки – такого ще ніде не було! При  цьому гроші на щоразу нового прокурора він же бере не з власної кишені. Скорочено вже більше сотні працівників в Інституті, притому кращих!.. Мого морального авторитету він боявся, тому вирішив мене позбутися.

Я ж як ставлюся до хабарництва? З огидою. Прийшов був до мене у військовому чині, полковник, здається, протягує 200 доларів за підпис у відгуку. Я йому підписав, бо там геть не маячня була, а гроші не взяв. Кажу: «Витратьте їх на сім’ю. А потім теж у когось не візьмете». Думаю, що він оце моє прохання виконає. І так ми потрошку в Україні – і ні з кого не візьмемо. Дух торгашеський, продаж совісті, моралі припинимо.

— В Університеті Шевченка, який Ви прагнете очолити, чи не така сама ситуація, як в Інституті психології НАПНУ? 

— В тому-то й справа, що та ж сама. Так само моральний занепад. Саме ставлення торгашеське – це дійсно так. Тому мене і бояться ті, хто знають; дехто втратив сон. А студент нещодавно один підходить на зустрічі й питає: «Ви нашо йдете у ректори — теж хочете за 2 мільйони дачу, як у Губерського?» Ні, кажу, я просто підставляю своє плече, бо від першої особи залежить приклад. Тому моя пропозиція бути ректором – це мій  дар, який я присвячую усьому колективові.

Я маю  роботу,  в моєму відділі висококваліфіковані  спеціалісти. В роботі реабілітаційним психологом я маю чудового помічника –  випускника Римського університету; мене дуже цінують в Клініці активної терапії особливих станів,  де  закуплена  і встановлена найкраща апаратура, що є в світі –  апарат «Нексус-10», який за наші гроші коштує близько півмільйона гривень. Він через підключені датчики здійснює психофізіологічний скринінг організму – дає на виході психологічний стан  пацієнта. Тести в основному –  це справа застаріла, вони вже не використовуються. Психологія все ж таки належить до точної галузі медицини. Людина для нас починається зі швидкості реакції. До речі, ви чули про «розумове випередження»? Якщо є розумова відсталість, то є і розумове випередження – це моє відкриття, я його підтвердив на власноруч розроблених  психомоторних апаратах і устроях «Хист», «Рінь», «П’ятра» і «Дужінь». 

— Сергію Івановичу, то Вам же доведеться все це полишити, як станете ректором!

— Нічого я не залишу, чому я повинен залишати? Немає ніякого вченого без лабораторії, без клініки, без практики. Прожити життя як деякі наші сучасні «видатні діячі науки психологія», які просто п’ють все життя біля холодильника, упадають за жінками, крадуть чужі праці й вимагають хабарі, я не хочу!

10 років я вів гурток гіпнозу при НМУ імені О.О.Богомольця і майже 12 років працював на кафедрі медичної психології.  Так от зробив там таке спостереження, що не лише наші дисертації, а й американська література – цієї  прагматичної, начебто, наукової спільноти  — теж інколи переповідає те,  чого немає. Навіщо університети, в яких тебе тільки обберуть, а нічому не навчать? Розкажуть про «емоційний інтелект», якого ніхто ніколи не бачив, як і IQ – так, метафора, — і про право/лівонапівкульне мислення – теж абсолютний міф. Те, що написане в книжці, для мене не існує – існують лише практичні результати. Я бачу чи людина справді досліджувала, чи не бачила предмету дослідження й близько. Якщо я полишу свою практику як вченого, то втрачу авторитет у власних очах і відірвуся від живого життя розвитку  науки. 

-Насамкінець до вас питання: що нового можна в психології відкрити? Що ми, власне, шукаємо?

— Та в психології взагалі ще нічого не відкрито! У 1879 році Вундт відкрив свою дослідницьку лабораторію, з’явилася апаратура точного вимірювання психологічних функцій – і тільки з цього почалася наукова психологія. 

Актуальним є брак ідей. Чи не більшість наукових праць –  компіляція вже існуючих ідей, вже відомих думок.

В нашій країні так довго психологія обслуговувала ідеологію, що наслідки цього досі я бачу щодня, працюючи в інституті сімейної та молодіжної політики. Який загальний підхід, що в Україні сприймається? Поясню на прикладі. Нам ставить завдання Мінмолодьспорту, а також депутати профільних комітетів. У зв’язку з підписанням угоди із ЄС про молодіжну політику, наш відділ підготував величезне дослідження (340 сторінок) європейського законодавства. У людей враження, що є якийсь «стандарт ЄС» , а його немає! Кожна країна індивідуально формує молодіжну політику. Україна не повинна орієнтуватися на щось середнє і казати, що це «європейські стандарти». Ну нема європейських стандартів! Щоправда, перекладаючи законодавство кожної країни, з різних мов, ми побачили, що Румунія копіювала у Франції, ті ще в когось – лише, зазначу, Естонія мала свою неповторність.

То якщо ми будемо орієнтуватись на цю «європейську ідеологію», це буде наш, український, державний плагіат з плагіату! В нас молодь не румунська, не французька ще (хоч багато хто там посудомийниками підробляють)… Ну давайте визначимо пріоритети Петра Франка, «Пласту», «Січі», «Соколу», давайте за своєю традицією жити, давайте візьмемо журнал про молодь, який Олена Пчілка, мати Лесі Українки, редагувала – і виростила ж геніальну доньку! Цей сервілізм, рабство, ксеноманія як непробивна стіна, об яку розбивається найсвітліше майбутнє для України.

От зараз гостро стоїть питання молодіжної інфраструктури: це підвали з наркотиками чи все ж таки бібліотеки? Де молода людина може призначити побачення, відчути себе рівним? Комуністичний підхід «всі» не працює — нема такого, є окрема людина, яка живе не лише в школі, і має свої, власні переживання. Людина реалізує свою індивідуальність і неповторність, а будувати молодіжну політику тільки на активізмі, як це робили в Радянському Союзі і як це досі робить Європа – це підхід, який спричиняє зворотній ефект, подвійні і потрійні стандарти.  Ясно, чому в Європі найвища цінність це активність молоді: суспільства старіють, і виникає страх, що нема кому передати надбання, молодь байдужа, нема ким себе замінити.. Та саме таке «насильницьке» залучення до суспільного життя спричиняє відторгнення від нього! Коли в нас почали вводити у навчальних закладах психологів, їх зробили піонервожатими, впроваджуючи колективізм як принцип молодіжної політики. В школі й так всі завжди мають бути на виду, а людина інша, коли наодинці сама із собою. Людина буде більш соціально прийнятною, якщо давати їй можливість побути собою, усвідомити власне ціложиттєве призначення та проконсультуватися щодо самої себе у фахівця-психолога, а не в «працівника ідеологічного фронту».

Читайте також статтю Оцінка науки: чим міряти безмежжя?