Плагіат як антропологічний і соціальний феномен

Упродовж кількох останніх років в українських соціальних мережах, електронних та друкованих ЗМІ сформувався  потужний дискурс навколо проблеми плагіату в наукових дослідженнях: дисертаціях, монографіях, посібниках, підручниках, статтях. Разом із тим, цей доволі інтенсивний дискурс, як правило, не переходив в площину наукової рефлексії, а поодинокі спроби зробити феномен плагіату її предметом страждали на описовість і поверховість. Зокрема, й через те, що  їхнім теоретико-методологічним підґрунтям інколи виступали некоректні з історичної і лінгвістичної точок зору положення. Це не дозволяло зрозуміти сутність плагіату, виявити його онтологічні підвалини.

Між тим, у зв’язку  з поширенням плагіату не тільки в Україні, але й в світі [12], визначення його не лише в юридичних термінах (як правопорушення), але й як соціального і антропологічного феномену набуває усе більшої актуальності.

В українському законодавстві термін «плагіат» та його визначення присутні в Законі України «Про авторське право і суміжні права», законах «Про освіту» і «Про вищу освіту». У статті 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права» плагіат визначається як «оприлюднення  (опублікування),  повністю   або частково,  чужого  твору під іменем особи,  яка не є автором цього твору» [6]. 

 У двох «освітянських» законах термін «плагіат» використано із додаванням «академічний» і визначено у наступний спосіб: «академічний плагіат — оприлюднення (частково або повністю) наукових (творчих) результатів, отриманих іншими особами, як результатів власного дослідження (творчості) та/або відтворення опублікованих текстів (оприлюднених творів мистецтва) інших авторів без зазначення авторства» (абзац другий ч.4 ст.42 Закону «Про освіту»,  ч.6 ст.69 Закону «Про вищу освіту») [7;8].

Перша частина визначення академічного плагіату поширюється на наукові результати, які не були опубліковані, тобто або існували у вигляді авторського рукопису, або були сформульовані  в усній формі. Ставши відомими людині, яка оприлюднила їх вже під своїм іменем, вони виявились об’єктом плагіату як порушення авторського права. Людина, що здійснила цей різновид плагіату, є плагіатором, так само, як і людина, котра відтворила опубліковані тексти «інших авторів без зазначення» їхнього «авторства». 

Про те, що обидва види плагіату існували давно і паралельно і що це явище мало місце ще за часів античності спочатку грецької, а з невеликим (в історичному плані) відставанням – римської – свідчать історичні, історико-філософські і літературні джерела.

Першим плагіатором у Європі, чиє ім`я дійшло до наших часів, був давньогрецький філософ Емпедокл. Про це повідомляє Діоген Лаертський (кінець ІІ- п.п. ІІІ ст.н.е.) у «Vitae philosophorum», посилаючись на значно більш раннє джерело: багатотомну «Історія» Тімея. Сицилійський історик др. пол. ІV ст. – п. пол. ІІІ ст. до н.е. Тімей із Тавроменія розповів про цей факт біографії Емпедокла у дев`ятій книзі своєї «Історії». 

Крім Тімея, Лаерцій цитує Неанфа Кізікського, грецького історика ІІІ ст. до н.е., який також повідомляв про цей вчинок Емпедокла.

Академічні переклади російською (українською відсутні) «Vitae philosophorum» Діогена Лаертського, здійснені М.Л.Гаспаровим і А.В.Лебедєвим, щодо фрагменту 54 книги VІІІ, в якому йдеться про плагіат Емпедокла, суттєво різняться. Так, указаний фрагмент, який є переказом слів Тімея,  М.Гаспаров перекладає як «присвоение учения»: «О том, что он (Эмпедокл – Т.П.) был слушателем Пифагора, говорит Тимей в ІХ книге, добавляя, что при этом он был, подобно Платону, уличен в присвоении учения и отстранен от занятий» [3, с.347]. 

        А.Лебедєв, перекладаючи цей же фрагмент, вживає слово «плагиат»: «О том, что он  (Эмпедокл – Т.П.) слушал Пифагора, сообщает в девятой книге …Тимей…, говоря, что его изобличили тогда в плагиате, и, как и Платону…, запретили посещать лекции» [10, с.331].

        Коректність використання у перекладі А.Лебедєва  терміну «плагіат» викликає сумніви, оскільки давньогрецький історик Тімей, описуючи вчинок Емпедокла, навряд чи користувався латиною. 

        Звернення до першоджерела підтверджує: в грецькому оригіналі Лаерцій, повторюючи Тімеєво описання історії з плагіатом Емпедокла, використовує слово λογοκλόπία (logoklopia), що дослівно означає «крадіжка вчення» або «крадіжка ідеї» [14, 217]. 

Цей же термін, щоправда, у написанні «λογοκλόπεία», присутній і в грецьких текстах Тімея, опублікованих у підготовленому Карлом і Томасом Мюллерами  томі першому і Карлом Мюллером томі третьому «Фрагменти давньогрецьких істориків» паризького видання 1841 р. і 1849 р.  [18, р.212; 17, р.6].

        Отже,  першим  значенням  того, що сьогодні визначається як плагіат, ще у ІV ст. до н.е. було «крадіжка вчення, ідеї».

        Втім, склалось так, що в історичній перспективі грецький термін λογοκλόπία поступився місцем латинському  plagium, первинне значення якого – «викрадення людини». У переносному сенсі, якому судилося стати основним і виключним, похідний від plagium термін plagiario використав римський поет Марк Валерій Марціал (І ст.н.е.), порівнявши  привласнення («викрадення») його віршів людиною на ім`я Фідентін (а не Фіденцій, як це некоректно повторюється із підручника в підручник)  із викраденням раба.

        У кількох епіграмах на адресу Фідентіна, що  складають т.зв. плагіаторський цикл (Книга І епіграми 29, 38, 52, 53,72), лише в 52-ій зустрічається термін plagiario, при цьому не напряму на адресу Фідентіна, адже його ім`я у цій епіграмі не згадується, а  імпліцитно.

«Оmmendo tibi, Quintiane, nostros 
nostros dicere si tamen libellos 
possum – quos recitat tuus poeta. 
Si de servitio gravi queruntur 
5adsertor venias satisque praestes, 
et, cum se dominum vocabit ille, 
dicas esse meos manuque missos. 
Hoc si terque quaterque clamitaris – 
inpones plagiario pudorem» [15] (тут і надалі виділено мною – Т.П.). 

Це – єдина епіграма згаданого циклу, в якій Марціал використовує слово plagiarius – «викрадач людей» (plagiario — casus dativus від plagiarius). Там же, де ім`я Фідентіна фігурує, термін plagiariusвідносно нього Марціалом не вживається.

Автори  російськомовних перекладів (українською зазначені епіграми крім 29-ої відсутні) підбирають різні синоніми, але в жодному разі не термін «плагіатор».

Так Ф.Петровський перекладає епіграму 52 зі словом «присвоитель»:

«Я тебе, Квинтиан, вверяю наши –
наши если мне можно так назвать их –
книжки, те что поэт твой вслух читает;
коль на рабство свое они заропщут –
заступись ты за них как поручитель,
и коль тот о правах на них заявит –
объяви, что я вольную им выдал.
Раза три иль четыре так воскликнув,
присвоителя их ты опозоришь» [5, с.42].

Г.Север при перекладі цієї ж епіграми вживає слово «вор».

«Я тебе, Квинтиан, вверяю наши
(наши – если сказать могу, конечно)
книжки, те что поэт твой всем читает.
Если будут роптать на злое рабство –
к ним на помощь приди и стань защитой;
будь себя господином он заявит –
скажешь были мои, теперь на воле.
Раза три так четыре если кликнешь –
устыдишь и покроешь срамом вора» [4].

Втім, латиною «вор» (крадій) – «fur»(від  furta  – крадіжка).

Сам Марціал прямо називає Фідентіна крадієм (але не плагіатором) не у 52-й, а у в 53-й епіграмі:

 

«Una est in nostris tua, Fidentine, libellis

Pagina, sed certa domini signata figura,

Quae tua traducit manifesto carmina furto.

Indice non opus est nostris nec iudice libris,

Stat contra dicitque tibi tua pagina ‘Fur es’» [15].

 

У перекладі цієї епіграми  і Ф.Петровський, і Г.Север використовують слово «вор». 

        Переклад Ф.Петровського:

«Есть страница одна, Фидентин, твоего сочиненья

В книжках моих, но печать господина ее несомненна:

Каждая строчка на ней выдает твой подлог с головою!

Нет в заголовке нужды и в судье ни одной нашей книжечке:

Против тебя страница твоя, и кричит она : «Вор ты!» [5, с.43]. 

У перекладі Г.Севера:

 «Есть, Фидентин, твоего страница одна сочиненья

в наших книжонках, печать ее господина бесспорна,

каждая строчка на ней — улика в подлоге с поличным.

Книжкам моим не нужны ни подпись, ни суд в оправданье — против тебя же страница твоя, заявляет: «Ворюга!»[9].

(Епіграма 53 свідчить, що Фідентін, крім плагіату, ще й фальсифікував вкрадене, вставляючи в текст Марціала вірші власного «виробництва»). 

Різниця між fur і plagiarius  у тому, що за часів Марціала об’єктом plagium була людина. Подібні  викрадення  здійснювались з метою продажу вільної людини або перепродажу раба, тобто мали виключно комерційні цілі. (Не зважаючи на жорстоке покарання за plagium, подібна практика в Римській імперії була доволі поширеною).

        Об`єктом же furta  – крадіжки – була не людина, а річ. 

Тому в 53-й епіграмі йдеться про Фідентіна як звичайного крадія.  Натяк (задля уникнення обвинувачення у наклепі, як би Марціал на адресу Фідентіна прямо використав слово рlagiarius) на Фідентіна як викрадача  (плагіатора) має місце у 52-й епіграмі. Але тут Марціал порівнює свої книжки, «поручителем» яких стає Квінтіан, з людьми: рабами, які отримали вільну, – тобто рlagiariusвикористано у переносному значенні. Що ж до позначення викрадення літературного твору (на відміну від  Емпедокла  тут вже йдеться про привласнення авторства на текст, а не на ідеї чи вчення) і прямого обвинувачення Фідентіна, то Марціалом  використовується термін, похідний від furta (крадіжка), що є семантично близьким, хоча й не тотожним, λογοκλόπία. 

 Це свідчить, що у І ст. н. е. термін plagium не використовувався у сучасному значенні.

 Більше того, plagium не зустрічається і в латинських перекладах текстів Тімея і Діогена Лаертського, тобто не вживається  у ІІІ ст. н.е. й пізніше.

 Так, у латинському перекладі фрагменту 54 книги VІІІ «Vitae philosophorum» Діогена Лаертського ані термін  plagium, ані термін  plagiarius не використано. Це тим більш важливо, що латинських перекладів «Vitae philosophorum» було декілька.

 Ось як виглядає латиною цей фрагмент книги Лаерція у білінгвальному паризькому виданні Дідо (Didot) 1862 року, тексти для якого було підготовлено М.Габріелем Кoбе (Cobet) : «Audisse autemPythagoram Timaeus auctor est in nono Historiarum, dicens improbatum, quod doctrinam evulgasset, consortio exclusum fuisse, quemadmodum etiam Platonem…» [14, р.217].

  Сьогодні  doctrinam evulgasset можна було б перекласти як «оприлюднення доктрини» (вчення). У культурних реаліях часу, коли робився цей переклад, він мав інше смислове навантаження: «вульгаризація доктрини» (вчення), в сенсі «доступності натовпу, черні».

  Даний латинський переклад стоїть далеко від λογοκλόπία грецького оригінала, оскільки інтерпретується автором перекладу згідно із семантикою його не стільки лінгвістичних, скільки культурних реалій. Що ж до «plagium», то, не зважаючи на те, що термін  вже давно існує, він, очевидно, не розглядався як такий, що семантично кореспондує λογοκλόπία. 

  Цей же фрагмент «Історія» Тімея у передачі Лаерція, надрукований у першому томі шеститомного білінгвального видання «Фрагменти давньогрецьких істориків», паризького видавництва Дідо  1841 р. латиною перекладено інакше: «Empedoclem auscultasse Pythagoram  auctorest Timaeus, qui pluribus locis libri noni eum dicit accusatum, quod doctrinam furatus esset (sicuti etiamPlato), a sermonibus tunc esse exclusum…» [18, р.212].

Використання  у цьому перекладі doctrinam furatus esset – «викрадення доктрини» – семантично є найбільш адекватним λογοκλόπία (викрадення вчення) давньогрецького оригіналу.

Втім, у томі третьому цього ж білінгвального видання, там де зібрані фрагменти творів Неанфа Кізікського, переклад латиною цього ж 54 фрагмента в цілому (з невеликою зміною початку речення) є тотожним латинському перекладу у виданні книги Лаерція в редакції Кобе: «Empedoclem andiisse  Pythagoram Timaeus auctor est in nono Historiarum, dicens improbatum, quod doctrinam evulgasset, consortio exclusum fuisse, quemadmodum etiam Platonem…» (орфографія оригіналу – Т.П.) [17, р.6].

   Отже, можемо стверджувати, що існувало щонайменше два відмінних латинських переклади одного й того ж фрагменту 54 з давньогрецького оригіналу. В одному для перекладу λογοκλόπίαвикористовувалось doctrinam furatus, в іншому – doctrinam evulgasset. Причому щодо першої частини  – λογο – переклади збігались: в якості еквіваленту використовувалось слово doctrina. А ось — κλόπίαперекладалась і як furatus (від furta – крадіжка), і як evulgasset (від vulgas – натовп, чернь).

  Про складність роботи з латинськими перекладами, порівнюючи деякі з них із авгієвими стайнями, у листі до Амбруаза Дідо (M.Ambroise-Firmin Didot) писав Кoбе, який, готуючи  білінгвальне видання Діогена Лаертського, провів титанічну роботу в бібліотеках Ватикану, Флоренції, Венеції і Неаполя з рукописами і списками грецькою і латиною: «Cette traduction latine est l`etabled`Augias» [13, рр.ij-iij].

 У будь-якому разі, можна стверджувати, що до Нового часу термін plagium не використовувався для позначення крадіжки інтелектуальної власності ані у вигляді об’єкту λογοκλόπία Емпедокла, ані у вигляді об’єкту plagium Фідентіна.

 Об’єктом λογοκλόπεία було вчення піфагорійців, котре, як, посилаючись на Неанфа, свідчить Лаерцій, «Эмпедокл обнародовал… в своей поэме», через що піфагорейцями,  які його виключили з числа слухачів, «было положено никакого стихотворца к ним не допускать» [3,с.347-348]. Себто Емпедоклом було вкрадено ідеї як наукові результати  —  вчення піфагорейців можна вважати результатом тривалих роздумів, — але не текст (запис вчення). Текстуально вчення було об`єктивовано Емпедоклом у формі віршів, складених ним самим.

Об`єктом plagium Фідентіна були тексти Марціала, які у вигляді рукописів Фідентін цілком законно придбавав у лавках, до яких їх приносив сам Марціал (такою була на той час технологія поширення літературних творів). Переписавши ж  своєї рукою, або найнявши для цього іншу людину, Фідентін поширював: публічно декламував або подавав для продажу до тих же крамниць – текст вже від свого імені [див.: 9].

  На відміну від різних об’єктів  λογοκλόπία Емпедокла і plagium Фідентіна мотиви, якими керувались і майбутній філософ, і псевдопоет, були однаковими – марнославство, бажання виглядати в очах інших більш значимими: Емпедокл – розумним (філософом), – тим, ким на момент навчання у піфагорійців  він ще не був, Фідентін – талановитим (поетом) – тим, ким і не став.

Особливість цього мотиву у тому, що він зумовлює специфіку плагіату: на відміну від звичайної крадіжки, плагіат  передбачає пред’явлення вкраденого публіці, але вже під іменем крадія. У цьому відношенні поведінка і Емпедокла,  і Фідентіна є однаковою: публічна демонстрація вкраденого об`єкту інтелектуальної власності. Текст (ідею, вчення, твір), автором якого є інша людина, привласнюють для того, аби пред’явити його (їх) світові від свого імені. Без публічної демонстрації вкраденого плагіат втрачає сенс. Тому феномен плагіату за своєю природою є амбівалентним, адже плагіатор таємно привласнює чуже (краде), але для того, аби вкрадене публічно продемонструвати.

Сучасні плагіатори у цьому не відрізняються від Емпедокла чи Фідентіна: їм необхідно явити світові вкрадену інтелектуальну власність задля підвищення своєї оцінки в очах суспільства або його окремої спільноти.

Водночас прагнення плагіатора приєднатись  (реально або віртуально) до кола «обраних» — філософів або поетів —  свідчить про соціальну престижність певного виду діяльності, яка наділяє винятковим статусом тих осіб, котрі до неї долучені. Так Емпедокла вабив ореол мудреців, що оточував піфагорейців, а відомість у вищих колах римського суспільства Марціала, яку він зажив завдячуючи своїм епіграмам, вабила Фідентіна. Якби заняття філософією і поезією втратили престижність, то миттєво втратили б і свою атрактивність  для плагіаторів. З цього слідує, що марнославство плагіатора соціально зумовлено. 

Марнославство є проявом потреби людини в соціальному визнанні, або, за термінологією А.Маслоу,  «еsteem needs» – потреби у вшановуванні, повазі [16]. Однак, зазвичай, марнославство не забезпечується реальним набуттям особистих якостей: знань, умінь, навичок. Це може бути пов’язано як із обмеженістю певних здібностей, так і з моральними якостями людини. 

Втім, плагіат є лише одним з феноменів, що мотивуються марнославством. З поміж інших він відрізняється амбівалентністю, про яку сказано вище. 

Особливості плагіату зумовлені і характером його об’єктів: вони є творами, тобто результатами інтелектуальної (наукової) або художньої (мистецької, літературної) діяльності – того, що Аристотель  визначав  як theoria – пізнання істини – і poiesis – художня творчість, мистецтво у тій його частині, що породжує нове, раніше відсутнє [1;2]. Твір – це об’єктивація якісно нового результату креативного акту, те, чого не існувало ані в природі, ані в житті людей. 

Неспроможність до породження нового в науці або в мистецтві, тобто нездатність до інтелектуальної або художньої діяльності креативного характеру (творчості), може підштовхнути марнославну людину до вирішення суперечності між власними бажаннями і власними можливостями засобом плагіату.

Тому  плагіат пов’язаний не тільки з марнославством, яке соціально зумовлене, але й з антропологічними особливостями  плагіатора:  обмеженістю (тимчасовою  або константною) здібностей до творчої (інтелектуальної або художньої) діяльності.

Втім, чи лише брак творчих здібностей (інтелектуальних і художніх) зумовлює схильність до плагіату? Інакше кажучи: плагіат є епіфеноменом, що відбувся ситуативно, чи він пов’язаний із  константною характеристикою людини?

Спробуємо відповісти на це питання, повернувшись до головних дієвих осіб сюжету цієї статті.

Свідчення Неанфа Кізікського і Фаворіна, які наводить Діоген Лаертський, дозволяють припустити, що плагіат був лише одним з епіфеноменів марнославства Емпедокла. Марнославство філософа проявлялось й у зовнішньому вигляді: Емпедокл носив підперезану золотим паском багряницю – одяг з дорогої тканини пурпурного кольору, взувався у мідні сандалі, голову прикрашав Дельфійським вінком, – таким, який вдягався Дельфійським оракулом і яким також нагороджували переможців Дельфійських ігор. Навіть своєю поставою  Емпедокл демонстрував претензію на те, аби йому вклонялися майже як богові.

Посилаючись на Тімея, Лаерцій переповідає наступну історію: «Однажды его (Эмпедокла —  Т.П.) пригласил один из архонтов; ужин длился и длился, а вина не несли; все терпеливо ждали, но Эмпедокл рассердился и потребовал вина, а хозяин ему ответил, что ожидается чиновник из совета. Тот явился и тотчас стал главою пира – явным старанием хозяина, который тайно добивался тираннической власти; и гость всем повелел пить вино, или выливать себе на головы. Эмпедокл смолчал, но на следующий день призвал обоих к суду, и хозяина, и распорядителя, и добился их осуждения и казни. Таково было начало его государственных дел» [3, с.350].

За допомогою яких умовиводів  Емпедокл зміг переконати суддів прийняти рішення про страту  осіб, що необачно запросили його на вечерю, невідомо. А от щодо рис його особистості, то цей епізод дозволяє припустити, що λογοκλόπία була лише ювенільним проявом моральних якостей Емпедокла.

Щодо Фідентіна, то, на додачу до системного плагіату, «викрадач» віршів Марціала задовольняв своє марнославство, займаючись фальсифікацією вкрадених творів. 

З цього витікає наступна характеристика плагіату: зазвичай він вчиняється людиною з низькими моральними якостями. Плагіат свідчить про принципову готовність особи до крадіжки – інтенцію, що породжується нечесністю як інтегральною моральною якістю індивіда. Оскільки інтегральна якість здатна проявлятись у різних модусах соціального буття людини, плагіат можна вважати одним з виявів константних характеристик особистості. 

З плином часу  до мотиву марнославства, який спонукає  до плагіату, додався мотив фінансового характеру, що врешті решт призвело до інституалізації авторського права.

Прийнято вважати, що авторське право було породжено винаходом друкарського верстату в 40-х рр. ХV ст. Технічні можливості тиражування  копій  літературного оригіналу поставили руба питання про захист прав автора, передусім матеріальних. Втім, якщо бути точним, то проблема захисту авторства при тиражуванні виникла ще до винаходу Гутенберга: при відтворенні зображень у вигляді офортів з гравюр на дереві – техніці, що поширилась в Європі наприкінці ХІV- початку ХV ст. 

До ранньомодерної доби проблема авторства в образотворчому мистецтві не стояла: художники Середньовіччя не підписували свої твори, оскільки це відповідало концепції божественного натхнення мистця, а претензія останнього на авторство розцінювалась як вияв гордині – одного з головних гріхів у християнстві. Через цю анонімність існує проблема атрибуцій багатьох творів середньовічного мистецтва.

Авторство мистця почало фіксуватись його власним підписом за часів Ренесансу, коли мистецтво набуло світського характеру. Художники швидко знайшли засіб зберегти авторство і на офортах: у самому оригіналі, з якого робилися відтиски, вирізався підпис художника або його монограма. 

Цього принципово не можна було зробити при наборі тексту з окремих літер. З точки зору авторства найбільш незахищеними виявились письмові (літературні) твори. Швидкість набору і потенційна необмеженість тиражу загострила проблему захисту матеріальних прав авторівадже останні дохід від продажу своїх книг ділили з книговидавцями і розповсюджувачами (торговцями). Основні збитки наносило поширення контрафактної книжкової продукції. Внаслідок боротьби з ним в Європі й з`явились перші законодавчі акти авторського права [11]

 Тепер, на відміну від Емпедокла, між яким і піфагорейцями не було жодних посередників, на відміну від Фідентіна, який власноруч переписував епіграми Марціала і вже  переписані сувої видавав за свої, між автором і плагіатором крім торговця з`явилася ще й особа друкаря, книговидавця. Однак, якщо останні учасники цього ланцюжка видавали і поширювали контрафактну книжкову продукцію, то вони привласнювали собі лише фінансовий зиск, не претендуючи на авторство (крадіжка винагороди у такий спосіб стала називатись піратством).  За крадіями же авторства (нематеріального авторського права) – закріпилась назва плагіаторів. 

Так термін plagium змінив своє значення: колись вжите Марціалом у переносному сенсі воно стало основним і виключним.

Проведений аналіз дозволяє сформулювати наступні висновки:

Плагіат як практика і плагіат як термін тривалий час існували нарізно. Семантичні зміни номінатеми «плагіат» з plagium — «викрадення людини» на позначення одного з видів порушення авторського права відбувались протягом тривалого часу. З номінатем, якими позначалась остання практика, plagium мав своїми попередниками грецьку  λογοκλόπία і латинську  Furta, з яких лише  λογοκλόπία семантично є найбільш близькою до сучасного значення терміну «плагіат». Втім і λογοκλόπία, і Furta виявились відкинутими у процесі генезису модерної семантики терміну «плагіат», що відбувався як процес зміни номінативних значень через ускладнення семантичної структури слова і переінтеграції.

       Аналіз історико-філософських і літературних джерел з «кейсу Емпедокла» і «кейсу Фідентіна» дозволив реконструювати антропологічні характеристики названих осіб як плагіаторів. Обом були притаманні схожі особистісні риси  і мотиви: обох спонукало до вчинення плагіату марнославство у поєднанні з або тимчасовою обмеженістю здібностей до інтелектуальної  творчості (Емпедокл у статусі учня) або константною — до літературної творчості (Фідентін).  

      Вчинення плагіату було зумовлено низькими моральними якостями обох історичних осіб. Плагіат виявися  лише епіфеномен інтегральної якості індивіда — нечесністю, яка може проявлятись у різних модусах його соціального буття і мати різні негативні наслідки для інших людей: страта за ініціативи Емпедокла осіб, що ґрунтувалась лише на приписаних їм Емпедоклом мотивів, та фальсифікація Фідентіном віршів Марціала поряд із системним характером плагіату. 

       Плагіат є амбівалентним феноменом через те, що попри антропологічні особливості суб’єктів плагіату, його онтологічні підвалини  вкорінені в соціальній природі людини – там, де марнославство поєднується із низькими моральними якостями. 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аристотель Никомахова этика; пер. с древнегреч. Н.В.Брагинской  / Аристотель. Сочинения в четырех томах, т.4 – М.: Мысль, 1983. — с.53-293

2. Аристотель. Большая этика; пер. пер. с древнегреч. Т.А.Миллер / Аристотель. Сочинения в четырех томах, т.4. – М.: Мысль, 1983.- с.295-374.

3. Диоген Лаерский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов/пер.М.Гаспарова. – М.: Мысль, 1979. – 620 с.

4. Марк Валерий Марциал. Переводы и материалы / Марциал; пер. с лат. Г.М.Севера. Режим доступу:    http://www.martialis.ru/index.xps?3.1 http://www.martialis.ru/index.xps

5.Марциал. Эпиграммы / Марк Валерий Марциал; пер.с лат. Ф.Петровского.- М.: Художественная литература, 1968, — 486 с. 

6.Про авторське право і суміжні права. Закон України. – Режим доступу:  http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3792-12

7.Про вищу освіту. Закон України – Режим доступу:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1556-18

8.Про освіту. Закон України – Режим доступу:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2145-19

9.Север Г.М. М.Валерий Марциал, очерк / Север Г.М. – 2006. – Режим доступу: http://www.martialis.ru/index.xps?4.1

10.Фрагменты ранних греческих философов; пер. А.В.Лебедева.Часть І- М.: Наука,1989.-576 с.

11. Balazs, Bodo. Coda: A short history of  book piracy / Bodo Balazs // Media Piracy in Emerging Economies. Edited by Joe Karaganis — Social Science Research  Council. – 2011. – p. 399-413

12.Bergadaà, Michelle. Une brève histoire de la lutte contre le plagiat dans le monde académique-Questions de communication. — 27 (2015) – р.171-188.

13.Didot, M.Ambroise-Firmin. Avis de Editeurs / M.Ambroise-Firmin Didot // Diogenis Laertii. Vitae philosophorum. — Parisiis, Editore Ambrosio Firmin Didot, Instituti. Franciae typographo.  M  DCCC  LXII.  — рр.j-iij.

14.Diogenis Laertii. Vitae philosophorum. (Diogenis Laertii de clarorum philosophorum vitis, dogmatibus et apophthegmatibus libri decem) / Diogenis Laertii. — Parisiis, Editore Ambrosio Firmin  Didot, Instituti. Franciae typographo.  M  DCCC  LXII. – iijp.+ 319 p.+182 p.

15.Martialis. Epigrammata. Liber I / Martialis. Ed.W.Heraeus.– Borovskij, Leipzig, 1976/82. – Режим доступу: https://www.hs-augsburg.de/~harsch/Chronologia/Lspost01/Martialis/mar_ep01.html

16.Maslow, A.H. A Theory of Human Motivation/ A.H.Maslow. — Psychological Review, 50, — 1943.- p.370-396. – Режим доступу:http://psychclassics.yorku.ca/Maslow/motivation.htm

17.Neanthes Cyzicenus. Fragmenta / Neanthes Cyzicenus // Fragmenta Historicorum Graecorum. Volumen tertium. – Parisiis, Editore Ambrosio Firmin Didot, Instituti Regii. Franciae typographo.  M  DCCC  XLIX.  –  729 p.

18.Timeae. Historia. Fragmenta / Timeae // Fragmenta Historicorum Graecorum. [Vol. I]. – Parisiis, Editore Ambrosio Firmin Didot, Instituti Regii. Franciae typographo.  M  DCCC  XLI.  –  XCI p. + 590 p. + VIIIp.+6 p.+ 44 p.

       Т.С.ПАРХОМЕНКО

доктор філософських наук. професор

Читайте також статті цього автора: «Полная история Диссергейта»,

«Министерство свиты плагиаторов»«Нарушение авторского права – или академической доброчестности»?


Больше на Granite of science

Подпишитесь, чтобы получать последние записи по электронной почте.

Добавить комментарий

Больше на Granite of science

Оформите подписку, чтобы продолжить чтение и получить доступ к полному архиву.

Читать дальше