Секюритологія: наука про безпеку

Безпека протягом усього існування людства була у фокусі уваги лише окремих спеціалістів – тоді як право на безпеку є одним з основних прав і свобод людини взагалі. Друкуємо зі згоди автора, польського професора Лєшека Фрідеріка Корженьовського, уривок з його монографії «Підстави наук з безпеки» (Korzeniowski L.F: Podstawy nauk o bezpieczeństwie. Wydanie II. Warszawa: Difin, 2017. ISBN 978-83-8085-172-6). Для відгуку читачів: пан професор виступає з пропозицією зібрати науки про безпеку під загальним терміном «секюритологія» (див. Korzeniowski L.: Securitology. The concept of safety. “Comunikations” 2005, No 3, p. 20-23; Коженевсьскi Л.Ф. Серiков Я.O. Безпека життедiяльностi — секюритологiя. Проблеми. Завдания. Шляхи вирішення. Харкiв: ХНАМГ, 2012. Частина 1, c. 12. ISBN 978-966-695-236-6).

Безпека є об’єктивним станом, пов’язаним з відсутністю загроз, суб’єктивно сприйманим окремими особами або групами.

Права людини є поняттям, яке до цих пір не має чітко визначеного змісту, так само як не існує їх юридичне визначення (тобто визначення, сформульоване в правовій нормі для цілей даного правового акту), але існують правові підстави для захисту прав людини, проголошені політичними деклараціями.

Права людини – це права, які накладають обов’язки на державу та її установи щодо виконання певних дій для їх реалізації. Вони є універсальними, тобто вони випливають з природних прав людини і є приналежними кожній людині незалежно від її особливостей, соціального походження, статі, раси, віросповідання.

В цілому, права людини визначаються як «ті свободи, заходи безпеки й пільги, розгляду яких саме як прав, відповідно до встановлених нині критеріїв, люди повинні вимагати від суспільства, в якому вони живуть» (Encyclopedia of Public International Law. «Human Rights and Individual in International Law, Internationals Economic Relations» vol. 8. Amsterdam, New York, Oxford: 1985, c. 268.)

Право людини на безпеку є особистим правом, хоча одночасно цією проблемою має займатися держава. Вже Еммануїл Кант (1724-1804) — філософ, професор Університету в Кенігсберзі, нині Калінінграді, засновник трансцендентальної філософії — писав, що «право людини повинно вважатись священним, яких би жертв це не коштувало панівній владі» (Zumewigen. /in:/ Werke. Tom V. Leipzig: 1920).

Права людської особистості, що виходять від визначення сутності та природи людини і суспільства, дозволяють також визначити зв’язки між цими об’єктами. Філософ Юзеф М. Бохенський розглядає їх у групах, як право на існування (Буття — основне філософське поняття (онтологія) для окреслення того, що екзистує, існує), тобто до безпечного існування, і право на досягнення цілей людини. Соціолог Євген Ярра згадує право на існування, свободу, рівність, власність, працю і освіту (Jarra E.: Socjologia katolicka. Londyn: 1953, s. 111). Інші джерела подають перелік: особисті, громадянські, політичні, економічні, соціальні
і культурні права.

Вперше право на безпеку було внесене до Декларації прав людини та громадянина у 1789 році (прийнята 26 серпня Національними Зборами – французькою революційною Конституантою), відновленій в преамбулі до Конституції Франції. Декларація, відредагована за проектом маркіза де Лафайєта (французький дворянин, генерал у війні за незалежність США, один з лідерів Французької революції) проголошує, м. ін., що «Метою кожного політичного об’єднання є збереження природних і невід’ємних прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір гніту».

Статут Об’єднаних Націй[1] 1945 р. що проголошує на підставі міжнародної угоди створення Організації Об’єднаних Націй, хоча не містить у собі прерлік основних прав, проте, містить декларацію поважання та збереження людських прав та основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови чи релігії, а також обіцяє допомогу в їх реалізації (ст. 1, 13, 55, 56, 62, 68, 76). Організація Об’єднаних Націй визнала, що всі люди є рівними. Неодмінними умовами захисту прав людини є соціальний прогрес
і поліпшення умов життя.

Загальна декларація прав людини[2], прийнята 10 грудня 1948 р. в Парижі, включає в себе права людини: основні, громадянські, політичні, економічні і соціальні, а серед основних прав згадує право на життя, свободу, безпеку, рівність перед законом, право на приватне життя (м. ін. таємницю листування), заборону рабства, тортур, приниження й право на свободу від довільного арешту, затримання чи вигнання.

Хоча Декларація не мала обов’язкової юридичної сили, вона стала відправною точкою для багатьох ініціатив пов’язаних із правами людини й сприяла прийняттю інших юридично обов’язкових міжнародних угод.

Першим документом міжнародного права в сфері прав людини, що однак стосується тільки країн-членів Ради Європи, є Конвенція про захист прав людини та основних свобод[3] 1950 року, яка включає в себе, м. ін. право на життя (ст. 2), свободу і особисту безпеку (ст. 5), свободу зібрань та об’єднань (ст. 11), заборону тортур (ст. 3), заборону рабства та примусової праці (ст. 4), гарантує право на справедливий судовий розгляд і забороняє ретроактивне застосування кримінального законодавства, підтверджує право на пошанування приватного та сімейного життя з правом вступати в шлюб і творити сім’ю, передбачає свободу думки, совісті і віросповідання, свободу слова, і, нарешті, захищає право на ефективний правовий захист.

Каталог прав поступово поповнюється додатковими протоколами, які вводять нові права, наприклад: захист приватної власності, право на освіту, право на вільні вибори, заборону тюремного ув’язнення за борги, заборону повторного засудження за один і той самий злочин, заборону смертної кари, заборону дискримінації на підставі будь-якої ознаки, напр. статі, раси, кольору шкіри, мови, віросповідання, національного походження і т.д.

З метою забезпечення дотримання зобов’язань, засновано Європейський суд з прав людини і держави – сторони союзу зобов’язалися дотримуватися його остаточних рішень (ст. 46).

Однак, слід зазначити, що сенс конвенції про права людини ослаблює інтерпретація першого речення ст. 6 Конвенції: «Кожна людина має право на справедливий
і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом». Суд вважає, що поняття справедливий[4] не означає звільнення від зобов’язаннь вивчати помилки, допущені національним судом, а це означає, що особі не забезпечено належного захисту від помилкової оцінки доказів і фактів, а також від порушення закону з боку національного суду. Термін справедливий не значить непомильний, але якщо з цієї причини більше 95% скарг, що потрапляють до Суду, вважаються недопустимими й відкидаються без розгляду, це означає, що Суд заперечує саму ідею захисту прав людини.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права[5] схвалений Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 року, є документом міжнародного права, що бере під увагу м. ін. право на життя кожної людини (ст. 6.1), право на свободу та особисту безпеку (ст. 9), заборону тортур або жорстоких, нелюдських чи принизливих дій або покарання (ст. 7), заборону рабства, работоргівлі, гніту і примусової праці (ст. 8).

Засновано регулюючий орган щодо дотримання і приведення у виконання окремих прав — Комітет з прав людини. Країни–союзниці були зобов’язані подавати Комітету звіти «з дотримання прав, визнаних у (…)Пакті та поступів, досягнутих у сфері здійснення цих прав» (ст. 40), а далі Генеральному секретарю ООН та спеціалізованим організаціям. Комітет може переказати країні-учасниці Пакту свої «загальні зауваження, які він вважатиме потрібними», а також може надіслати перестереження країні-учасниці Пакту, яка не виконує своїх зобов’язань. У разі виникнення спору між країнами в цьому відношенні, він може бути врегулюваний Комітетом або призначеною Комітетом Погоджувальною комісією.

Створено також правовий захист прав фізичних осіб, встановлюючи можливість особистого надіслання скарги безпосередньо до Комітету з прав людини, а також надання Комітету ефективних інструментів виконання резолюцій відносно країн-учасниць, які ратифікували документ.

У Європі провідне значення має Європейський Союз, який після створення єдиного ринку зобов’язався забезпечити своїм громадянам свободу і рівний доступ до безпеки (і правосуддя).

Єдиний Європейський Акт[6] від 1986 року обмежився тільки деклараціями. (Єдиний європейський акт — укладена в 1986 році міжнародна угода про Європейське політичне співробітництво, створення Ради Європи, зміцнення ролі Європейського парламенту і утворення внутрішнього ринку (принцип вільного пересування людей, товарів, капіталів і послуг). Договір набув чинності в 1987 році.) Розвиток спільної зовнішньої політики гальмували розбіжності у національних інтересах країн Співдружності. Проект був удруге розглянутий лише у дев’яностих роках, завдяки французько-німецькому тандему. Президент Франції Франсуа Міттеран і канцлер Німеччини Гельмут Коль запропонували повну трансформацію відносин між державами-членами і створення Європейського Союзу.

На підставі Маастрихтського договору про Європейський Союз[7] у 1992 році створено Європейський Союз, заснований на Європейських спільнотах і доповнений новими політичними рішеннями, а саме: економічним і валютним союзом, спільною зовнішньою політикою та безпекою, співпрацею в сфері внутрішньої безпеки та правосуддя.

В структурі Європейського Союзу виділено три основні напрями (стовпи):

Європейське суспільство (глава II, III і IV).
Угода про співпрацю в справах зовнішньої політики й безпеки (глава V).
Постанова про співпрацю поліцейських та судових органів (глава VI).

Структуру Союзу символічно представлено у вигляді грецького храму, дах якого підтримують три стовпи, а фундаментом є правові норми і визначені процеси прийняття рішень.

Перший стовп — це положення, пов’язані з економічною інтеграцією, його головна мета — економічний і соціальний прогрес, високий рівень зайнятості, збалансований і постійний розвиток — мала бути досягнута шляхом створення простору без внутрішніх кордонів, зміцнення економічної і соціальної єдності і створення економічного і валютного союзу. Цей стовп формують три основні міжурядові організації: Європейське об’єднання вугілля і сталі[8], Європейське економічне співтовариство[9], Європейське співтовариство з атомної енергії[10]. Основними свободами країн-союзниць є вільне переміщення товарів, осіб, послуг і капіталу.

Цей стовп Європейського Союзу мав характер федералістський: органи влади ЄС мали чітко визначені і широкі повноваження, а правові норми мали пріоритет над нормами національного права, навіть конституційного характеру. Суверенітет країн-членів підлягав обмеженню на основі взаємності — частину державного суверенітету створено спільними зусиллями всіх країн-членів. Головним органом ухвалення рішень була Рада міністрів, яка затверджувала акти ЄС за пропозицією Комісії на основі консенсусу.

До другого стовпа належали сфери спільної зовнішньої політики та безпеки, із такими цілями:

захист спільних цінностей, основних інтересів, незалежності і цілісності Союзу відповідно до принципів Статуту ООН;
зміцнення безпеки Союзу в усіх відношеннях;
збереження миру і зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту ООН і Гельсінського Заключного акта і цілей Паризької хартії, в тому числі на зовнішніх кордонах;
сприяння міжнародній співпраці;
розвиток і зміцнення демократії і верховенства закону, а також поважання прав людини та основних свобод.

Встановлення таких цілей зовнішньої безпеки Європейського Союзу було результатом досвіду вісімдесятих років XX ст., коли в Західній Європі посилювалося почуття небезпеки. Причиною такого стану були два основних фактора: перший — це небезпека вибуху на європейському континенті обмеженої ядерної війни, яка стала реальністю у зв’язку з підготовкою НАТО до реалізації т. зв. подвійного рішення від 12 грудня 1979 року про додаткове розміщення на території Західної Європи американської ядерної зброї середньої дальності; а другий – це можливість зміни чутливості території США і Західної Європи на можливий напад з боку Радянського Союзу завдяки забезпеченню захисту американської території із космосу в результаті введення в життя висунутої в 1983 році президентом США Рональдом Рейганом Ініціативі стратегічної оборони (відомій також як концепція «зоряних воєн»). Розвиток американських концепцій, посилював у Західній Європі побоювання, що в разі глобального конфлікту, який, ймовірно, розігрався б в Європі, Сполучені Штати не пов’язували б своєї безпеки з долею своїх європейських союзників.

Наприкінці вісімдесятих років виникли також несприятливі події, які були результатом краху системи реального соціалізму в країнах Центральної та Східної Європи. Західна Європа опинилася в безпосередній близькості так сильно дестабілізованих прилеглих регіонів. Тим часом у Сполучених Штатах після закінчення холодної війни наростали ізоляціоністські тенденції. Для американців важливішою від Європи сферою зацікавлень став Тихоокеанський регіон разом із Східної Азією.

Після Римської декларації 1984 р., прийнятої на позачерговому засіданні міністрів закордонних справ і міністрів оборони країн-членів Західноєвропейського союзу (ЗЄС), встановлено напрямки Спільної зовнішньої політики і безпеки (II стовп), відповідно до чотирьох сфер: 1) спільної зовнішньої політики, 2) загальної політики безпеки, 3) спільної оборонної політики, та 4) системи спільної оборонної політики країн-членів.

Цей стовп Європейського Союзу полягав на міжурядовій співпраці, найвищий орган становила Рада Європи, до складу якої увійшли голови держав або урядів країн-членів та голова Комісії. Їм товаришили міністри закордонних справ країн-членів і член Комісії. Європейська Рада збиралася не рідше двох разів на рік під головуванням глави держави чи уряду країни-члена, яка головувала в Раді. Головування полягало на репрезентуванні Союзу з питань спільної зовнішньої політики та безпеки. Рада приймав рішення на основі консенсусу.

Третій стовп, Співпраця в галузі правосуддя та внутрішніх справ, був офіційно заснований 7 лютого 1992 року Маастрихтським договором, а в Амстердамським договорі його назву змінено на: Співпраця поліцейських та судових органів
у кримінальних справах. Метою Союзу було забезпечення громадянам високого рівня особистої безпеки в сфері свободи, безпеки і справедливості. Цю мету Союз мав намір досягти шляхом:

більш тісної співпраці між поліцією, митними органами та іншими компетентними органами країн-членів, веденої як безпосередньо, так і в рамках Європейського поліцейського відомства (Європол),
більш тісної співпраці між судовими та іншими компетентними органами країн-членів, включаючи співпрацю в рамках Європейського підрозділу судової співпраці («Євроюст»),
зближення, якщо це необхідно, норм кримінального права країн-членів.

Особлива увага приділяється профілактиці та боротьбі з організованою злочинністю — зокрема з тероризмом, торгівлею людьми і злочинами проти дітей, незаконним обігом наркотиків і незаконною торгівлею зброєю, корупцією і шахрайством.

Цей стовп Європейського Союзу полягав на міжурядовій співпраці із п’ятьма рівнями прийняття та реалізації рішень:

1. Європейська Рада.

2. Рада міністрів (Рада співпраці поліцейських та судових органів у кримінальних справах), яка складалася з міністрів юстиції та внутрішніх справ країн-членів. Це найважливіший орган прийняття рішень III стовпа. Рада міністрів приймає рішення за принципом одностайності (принцип консенсусу, принцип вето), а в деяких процедурних питаннях рішення приймаються за принципом кваліфікованої більшості або простої більшості голосів Ради.

3. Комітет постійних представників (послів), акредитованих при Європейському Союзі (COREPER).

4. Координаційний комітет в складі старших посадових осіб міністерств внутрішніх справ країн-членів.

5. Робочі групи з питань III стовпа.

Слід підкреслити, що третій стовп (а також увесь Договір про Європейський Союз) не знімав із країн-членів зобов’язань щодо підтримки громадського порядку та охорони внутрішньої безпеки.

Лісабонський договір[11] від 2007 р. реформував Європейський Союз і змінив підхід до економічного розвитку, політичної ідентичності та безпеки громадян. Метою реформи було підвищення ефективності та демократичної легітимності Союзу та узгодженості його дій. Європейський Союз замінив Європейську Спільноту і став її правонаступником. Після ратифікації всіма 27 країнами-членами, Лісабонський договір набув чинності 1 грудня 2009 р., вводячи як юридичні, так і інституційні зміни в ЄС.

Лісабонський договір змінив два найважливіші договори ЄС: Договір про Європейський Союз та Договір про заснування Європейської Спільноти (останній був перейменований в «Договір про функціонування Європейського Союзу»).

Були внесені зміни та створені нові установи Союзу, які названо:

Європейський парламент, що спільно з Радою здійснює законодавчі та бюджетні функції та функції політичного контролю і консультацій. Європейський парламент складається з представників громадян ЄС.
Європейська рада, яка складається з глав держав або урядів країн-членів, а також її президента та голови Комісії. В її роботі приймає участь Верховний представник Союзу з питань зовнішньої політики і політики безпеки. Якщо договори не передбачають інше, Європейська рада приймає рішення на основі консенсусу. Президент Європейської ради, що обирається Радою на строк 2,5 років, забезпечує на своєму рівні та в сфері своїх обов’язків представництво Союзу з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки, без шкоди для повноважень Верховного представника Союзу з питань зовнішньої політики і безпеки.
Рада, яка у склад якої входять по одному з представників на рівні міністрів від кожної країни-члена, уповноважених на прийняття рішень від імені уряду країни-члена, яку він представляє, та до здійснення права голосу. Якщо Договори не передбачають інше, Рада приймає рішення кваліфікованою більшістю. Головування в підрозділах Ради, за винятком Ради закордонних справ, здійснюється на основі рівноправної ротації представників країн-членів.
Європейська комісія, яка сприяє загальним інтересам Союзу і приймає відповідні заходи для досягнення цієї мети, стежить за дотриманням Договорів
та заходів, прийнятих установами відповідно до них, здійснює нагляд за застосуванням законів Союзу під інспекцією Суду Європейського Союзу, виконує бюджет та керує програмами, виконує координаційні, виконавчі та управлінські функції, репрезентує Союз в зовнішніх контактах (за винятком спільної зовнішньої політики і безпеки
та інших випадків, передбачених у Договорах), бере на себе ініціативу в сфері створення річних і багаторічних програм для Союзу з метою досягнення міжорганізаційних угод. До кінця жовтня 2014 року до складу Комісії входять по одному громадянину від кожної країни-члена, а також президент та високий представник Союзу з питань зовнішньої політики і політики безпеки, який є одним з віце-президентів Комісії, а з 1 листопада 2014 року Комісія буде складатися з такого числа членів, включаючи її президента і високого представника Союзу з питань зовнішньої політики і політики безпеки, яке буде рівнятися двом третинам кількості країн-членів.
Суд Європейського Союзу, що складається з одного судді від кожної країни-члена.
Європейський центральний банк,
Рахункова палата.

Створено також два комітети, що реалізують консультаційні функції:

— Соціально-економічний комітет,

— Комітет регіонів.

Усунено поділ на три стовпи, замість цього введено поділ компетенцій у трьох сферах:

— сфера, призначена виключно для Союзу (митний союз, правила конкуренції, грошово-кредитна політики в зоні євро, збереження морських біологічних ресурсів, спільна торгова політика, міжнародні угоди Союзу),

— спільна сфера, в якій законодавство Союзу як і раніше має перевагу над законодавством країн-членів, але сфери нерегульовані законодавством Союзу і сфери, від яких відмовився Союз, напр., шляхом зняття директив, регулюються національним законодавством,

— сфера виключної влади і примату законодавства країн-членів.

Вирішальним для питання особистої безпеки є приєднання Європейського союзу до Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 1950 р. та признання Хартії основних прав юридичної сили рівної Договорам.

Хартія основних прав[12] Європейського Союзу являє собою перелік основних прав людини, її прийнято і підписано в Ніцці 7 грудня 2000 р., але спочатку вона не мала юридичної сили, через те не була прямим джерелом прав особистості. Документ увійшов в силу завдяки підписаному в Лісабоні 13 грудня 2007 р. Договору про реформу з тим, що уряди Великобританії і Польщі обмежили правовий захист своїх громадян встановлений Хартією основних прав. 4 жовтня 2007 р. уряд Ярослава Качиньського прийняв рішення, що права польських громадян не будуть підлягати захисту, гарантованому Хартією основних прав. Аналогічний виняток застосував уряд Великобританії щодо британських громадян.

Хартія складається з двох основних груп положень. Першою з них є перелік прав, принципів та прагнень в області захисту прав людини в Європейському Союзі, які мають різну юридичну цінність.

Друга група – це т. зв. горизонтальні положення (або проміжні), що уточнюють обсяг застосування Хартії.

Хартія групує права, принципи і прагнення наступним чином:

I. Гідність людини (ст. 1-5): захист людської гідності, право на життя (у тому числі заборона засудження до смертної кари та приведення вироку у виконання), право на особисту недоторканність (у тому числі заборона євгенічної практики, заборона розглядати людське тіло і його частини як предмет комерційних операцій, заборона клонування в репродуктивних цілях); заборона тортур та принижуючої гідність поведінки чи покарання; заборона рабства та примусової праці.

II. Свобода (ст. 6-19): право на свободу та особисту безпеку; право на поважання приватного та сімейного життя; захист персональних даних; право на одруження та створення сім’ї; свобода думки, совісті і релігії; свобода інформації та вираження думок; свобода зібрань і асоціацій; свобода мистецтва і наукових досліджень; право на освіту; свобода вибору професії та право на працевлаштування в будь-якій країні ЄС; свобода ведення господарчої діяльності; право власності (в тому числі інтелектуальної власності); право на притулок; захист від вигнання й екстрадиції.

III. Рівність (ст. 20-26): рівність перед законом; заборона будь-якої дискримінації; поважання культурного, релігійного та мовного розмаїття; гендерна рівність, але допускаються «специфічні переваги для недостатньо представленої статі»; права дітей; права літніх людей; інтеграція осіб з обмеженими можливостями.

IV. Солідарність (ст. 27-38): права робітників на інформацію та консультації; право на колективні переговори та колективні дії; право на соціальну та житлову допомогу; право на захист від незаконного звільнення; право на добрі умови праці; заборона дитячої праці та захист працюючої молоді; заборона звільнення з причин вагітності, право на відпустку по вагітності та по догляду за дитиною; право на соціальну допомогу; право на доступ до медичного обслуговування; охорона навколишнього середовища; захист прав споживачів.

V. Громадянські права (ст. 39-46): право голосу та кандидування у виборах до Європейського парламенту; право голосу та кандидування на виборах місцевого самоврядування; право на добре управління; право на доступ до документів ЄС; право звертатися зі скаргами до Уповноваженого з прав людини; право звертатися до Парламенту; право на свободупересування і вільний вибір місця проживання; право на дипломатичний та консульський захист.

VI. Правосуддя (ст. 47-50): право на справедливий судовий розгляд; презумпція невинуватості та право на захист; принцип законності та пропорційності
в кримінальному процесі; ne bis in idem procedatur (ніхто не може бути притягнутий до відповідальності чи засуджений за фактами, на підставі яких був вже раз виправданий або засуджений; не може бути повторно засуджений за той самий злочин).

VII. Загальні положення (ст. 51-54): обсяг застосування Хартії (під час імплементації законодавства Спільноти установами ЄС); обсяг гарантованих прав (можуть бути обмежені тільки, якщо це є необхідним для захисту суспільних інтересів чи інших прав, беручи до уваги принцип пропорційності); заборона інтерпретації Хартії таким чином, щоб обмежити права людини, гарантовані іншими інструментами міжнародного права; заборона зловживання правами (не можуть бути інтерпретовані як дозвіл на видачу правового акта, що заперечує будь-якім правам і свободам).

Обсяг прав, що захищаються Хартією основних прав є дуже широким, а вони самі — дуже різноманітні. Хартія компілює права, що містяться в Договорах, на яких засновано Європейський Союз, в інших міжнародних документах (напр.Європейській конвенції з прав людини, Пактах про права людини, Європейській соціальній хартії, Конвенції про права дитини) та основних законах країн-членів.

Обмеження правового захисту Хартією основних прав, введені урядами Сполученого Королівства та Польщі, означають, що на цій підставі польські та британські громадяни піддаються дискримінації і не мають гарантованих основних прав в такій мірі, як інші європейці.

В Європейському Союзі право на безпеку реалізується на практиці завдяки численним програмам, у тому числі Програмі громадської охорони здоров’я від 1999 р., яка згодом стала основою для подальших дій. Європейська комісія в своєму комюніке
у 2006 р.[13] закликала країни-члени до співпраці з метою зменшення травматизму[14]
в суспільстві.

План дій Комісії передбачає підтримку дій країн-членів у семи пріоритетних питаннях:

Безпека дітей і підлітків.
Безпека літніх людей.
Безпека незахищених учасників дорожнього руху.
Профілактика спортивних травм.
Запобігання виникненню травм, викликаних продуктами та послугами.
Запобігання самокаліченню.
Запобігання міжособистісному насильству.

Among people over 65 years old, too, accidents and injuries are a major cause of death and disability and are often the trigger for a fatal deterioration in their health.Основною причиною смерті серед населення Європи є тілесні травми. Ризик смерті та серйозних тілесних травм є особливо високим в різноманітних сферах діяльності, таких як: домашній відпочинок, туристична та спортивна діяльність, автомобільний транспорт, праця, споживання товарів і послуг. За оцінками експертів, ненавмисні та навмисні травми є основною причиною хронічної інвалідності серед молоді, що позбавляє її шансів на довге життя у доброму здоров’ї.

Право на безпеку, проголошене світовим та європейським суспільством,
є відображене в джерелах міжнародного права, яке виконує національна правова система. У польській правовій системі відсутнє юридичне визначення безпеки фізичної особи.

Право на безпеку в Польщі виводиться з Конституції, в якій гарантовано,
м. ін. забезпечення свобод і прав людини і громадянина та безпеку громадян (ст. 5), охорону життя (ст. 38), недоторканність та особисту свободу (ст. 41), право на безпечні та здорові умови праці (ст. 66), соціальне забезпечення (ст. 67) та охорону здоров’я
(ст. 68), а також заборону тортур і жорстокої, нелюдської або такої, що принижує гідність, поведінки чи покарання, включаючи тілесні покарання (ст. 40). Детальні регуляції права на безпеку містяться в положеннях цивільного, кримінального
та адміністративного кодексу, а також в законах, що входять до складу системи безпеки та регулюють предмет і обсяг охорони (напр., протипожежна, будівельна, енергетична, транспортна, авіатранспортна і т. д.).

Автор: Лєшек Фрідерік Корженьовскі (17.01.1951), доктор наук, професор Педагогічного університету у Кракові (Польща). Засновник та президент Європейської асоціації наук з безпеки EUROPEAN ASSOCIATION for SECURITY (з 2000 року), голова Вченої ради EAS (з 2012 року, досі).

Пан Корженьовскі проходив, серед іншого, науково-педагогічне стажування в Київському університеті ім. Т.Г. Шевченка (1988-1989). Габілітація з економічних наук за спеціальністю «громадська безпека» в Університеті Жиліна (Республіка Словаччина, 2008). Закордонний академік Національної академії педагогічних наук України (2009). Почесний доктор Національного інституту сімейної та молодіжної політики Міністерства молоді та спорту України (2014). Почесний доктор Переяслав—Хмельницького державного педагогічного університету
ім. Григорія Сковороди (2015). e-mail: [email protected]

[1] Статут Об’єднаних Націй (Charter of the United Nations), підписаний 26 червня 1945 р. в Сан-Франциско, набув чинності 24 жовтня 1945 р.

[2] Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 р. в Парижі.

[3] Конвенція про захист прав людини та основних свобод прийнята 10 листопада 1950 р. в Римi.

[4] Справедливий — той, хто діє згідно з етичними принципам, має об’єктивний підхід, поважає права інших осіб. Słownik współczesnego języka polskiego. Warszawa: Reader`s Digest Przegląd 2001, том 2, c. 344.

[5] Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, схвалений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 2200А (XXI) 16 грудня 1966 року, вступив в силу 23 березня 1976 року.

[6] Єдиний європейський акт — укладена в 1986 році міжнародна угода про Європейське політичне співробітництво, створення Ради Європи, зміцнення ролі Європейського парламенту і утворення внутрішнього ринку (принцип вільного пересування людей, товарів, капіталів і послуг.

[7] Маастрихтський договор про Європейський Союз — міжнародна угода, підписана в Маастрихт в Голландії 7 лютого 1992 р. Договір набув чинності 1 листопада 1993 р.

[8] Європейське об’єднання вугілля і сталі, міжнародна організація Бельгії, Франції, Голландії, Люксембурга, Німеччини, Італії, утворена на підставі Паризького договору від 18 квітня 1951 р. Договір про заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі підписано на строк 50 років (ст. 97), закінчився 23 липня 2002 року).

[9] Європейське економічне співтовариство[9], союз держав, утворений на підставі Римського договору від 25 березня 1957 р., на підставі Маастрихтського договору від 7 лютого 1992 р. отримав назву Європейський Союз (англ. European Union (EU).

[10] Європейське співтовариство з атомної енергії[10] (Євратом), міжнародна організація, утворений на підставі Римського договору від 25 березня 1957 року (ЄОВС).

[11] Лісабонський договір про внесення змін до Договору про Європейський Союз та Договору про заснування Європейського співтовариства, міжнародна угода, підписана в Лісабоні в Португалії 13 грудня 2007 р. „Офіційний журнал” Європейських Співтовариств 2007/С306/01.)

[12] Хартія основних прав Європейського Союзу, підписана в Ніцці 7 грудня 2000 р. Документ увійшов
в силу завдяки підписаному в Лісабоні 13 грудня 2007 р. Договору про реформу, який вступив у чинність
1 грудня 2009 р. Уряди Великобританії та Польщі обмежили своїм громадянам правовий захист основних прав, записаних в Хартії основних прав, шляхом прийняття додаткового протоколу, який є частиною Лісабонського договору, тобто для польських та британських громадян обмежено можливості правового захисту у випадках порушення деяких основних прав урядами цих країн.

[13] Communication from the Commission to the European Parliament and the Council on Actions for a Safer Europe. Brussels: Commission of the European Communities, 2006-06-23. COM(2006) 32COM (2006) 328.COM(2006) COM(2006)

[14] Травма — це тілесне ушкодження в результаті гострого зіткнення з енергією (механічною, термічною, електричною, хімічною або радіоактивною), або через відсутність життєво важливого фактора (утоплення, удушення або замерзання). Час між виникненням загрози та виникненням травми є дуже коротким. Травми часто класифікуються як ненавмисні (в результаті нещасних випадків) і навмисні
(в результаті самокалічення або міжособистісного насильства). Communication from the Commission to the European Parliament and the Council on Actions for a Safer Europe. Brussels: Commission of the European Communities, 2006-06-23. COM(2006) 32COM (2006) 328.COM(2006) COM(2006)