Культуроцентровані, соціоцентровані, тілесноцентровані психологічні парадигми та інтерпретація психіки та психічного

Анотація

Статтю присвячено проблемі визначення засад розуміння психіки та психічного в інтегрованій теорії «культура–соціум–психіка–тіло». У статті визначено засади інтер­претації психіки та психічного в авторській теорії в контексті її співвідношення з куль­туроцентрованими, соціоцентрованими і тілесноцентрованими парадигмами та теоріями українських й іноземних дослідників. Зокрема, виявлено особливості інтерпретації психіки та психічного в окремих культуроцентрованих, соціоцентрованих та тілесноцентрованих теоріях психіки та викладено засади розуміння психіки та психічного в інтегрованій теорії «культура–соціум–психіка–тіло». Наголошено на тому, що культура утворює автономний світ ціннісної реальності, яка проникає у психіку в процесах інкультурації, які є водночас і психоформуючими, і культуроформуючими, і тілесноформуючими. Відзначено, що пси­хіка, перебуваючи під інкультураційним впливом культури та її суб’єктів-носіїв, вибірково інтерналізує ті чи інші культурні складники або їх фрагменти, і водночас стає як їх «мо­нітором», так і заломлювально-перетворювальною системою. Зазначено, що суспільство взаємодіє із психікою через процеси соціалізації та комунікації, результатом яких стає формування особи як інтегрованого складника соціально-рольової свідомості та поведінки індивіда. Визначено, що психіка, володіючи автономністю та суб’єктністю, вибірково інтерналізує культурні сенси, а також соціопсихічні впливи (переконання, навіювання, емоційні зараження, наслідування взірців тощо) і створює, як результат цієї інтерналізації, структури ціннісного, теоретичного та емпіричного інтелекту, з одного боку, та блоки похідних від них психічних функцій, які забезпечують репродуктивно-перцептуальну та емоційно-чуттєву переробку досвіду, вироблення волюнтативно-поведінкових реперту­арів та скриптів – з іншого. Визначено і наголошено, що тіло можна визначити водночас як фундамент культурної, соціальної та психічної суб’єктності, «монітор» культурних, соціальних та психічних особливостей осіб та соціальних груп.

Ключові слова: культуроцентричні концепції розуміння психіки, соціоцентричні концепції розуміння психіки, психоцентричні концепції розуміння психіки, соматоцентричні кон­цепції розуміння психіки, культура, соціум, психіка, тіло.

Постановка проблеми

Психіка як особлива система є співіснуючою, співзалеж­ною і взаємодіючою щонайменше з трьома складниками людської реальності, якими є, з одного боку, культура, з іншого – суспільство та тіло / тілесність. Культура утворює автономний світ ціннісної реальності, яка проникає в психіку в процесах інкультурації, які є водночас і психоформуючими, і культуроформуючими і тілесноформуючими. Адже наскрізність культури та її впливу щодо реальності людини і суспільства давно вже є доведеним постулатом для гуманітарних студій різного змісту та спрямованості. Психіка, перебуваючи під інкультураційним впливом культури та її суб’єктів-носіїв, вибірково інтерналізує ті чи інші культурні складники або їх фрагменти і водночас стає як їх «монітором», так і заломлювально-перетворювальною системою.

Взаємозв’язки психіки із культурою, соціумом та тілом були предметом фрагмен­тованої рефлексії групи вчених у розроблених ними концепціях. Водночас за наявності концептуальних здобутків у рефлексії наскрізних категорійно-поняттєвих взаємозв’язків у структурно-функційній єдності культури, соціуму, психіки та тіла є певні прогалини. Зазначені прогалини є дотичними як до відносної міжнаукової ізольованості культуро­логічних, соціологічних та психологічних студій в осмисленні інтегральних взаємодій у кластері «культура–соціум–психіка–тіло», так і до парадигмального плюралізму низки психологічних теорій, кожна з яких пропонує свої постулати розуміння психіки. Зазначене вище зумовлює актуальність теми статті.

Метою статті є визначення засад інтерпретації психіки та психічного в авторській теорії в контексті її співвідношення із культуроцентрованими, соціоцентрованими та тілесноцентрованими парадигмами та теоріями.

Виклад основних положень

Культуроцентричні, соціоцентричні, психоцен­тричні та соматоцентричні концепції розуміння психіки представлені в працях як 48 українських, так і закордонних вчених, які займаються проблематикою загальної психології та історії психології.

Серед українських вчених культуроцентричні теорії розуміння психіки досліджу­вали В. Роменець, І. Маноха, В. Татенко, Т. Титаренко. Так, В. Роменець обґрунтовує культурологічний підхід у тлумаченні історії психології, пов’язуючи його з принципом вчинкової активності [7, c. 39–86]. Автор презентує його в схемі «ситуація–мотивація– дія–післядія–вчинок», яка дозволяє відрефлексувати розуміння психіки як такої, що проходить різні культурно зумовлені стадії розвитку (психогенезу), який відповідає стадіям розвитку культури (культурогенезу). Отже, В. Роменець впроваджує культурно-історичну періодизацію, згідно з якою ситуаційній зумовленості психіки відповідає міфологічна та релігійна свідомість, якій відповідає пасивно-споглядальний статус психіки.

Психіка щодо різних ситуацій (конфліктних, колізійних) на ситуаційній стадії розвитку є приреченою на переживання певних трансформацій, в яких найголовнішою є потреба збереження душевної неподільності. Цій стадії відповідає міфологічно-синкретична стадія розвитку духовної культури – міфологія, складники азійських етико-релігійних та етико-філософських доктрин (конфуціанство, даосизм, брахманізм, буддизм) та європейська середньовічна патристика.

З Відродження і Нового часу розпочинається мотиваційний етап в розумінні психі­ки, оскільки з’являються соціокультурні передумови для виникнення суб’єктності і са­мопокладання як її атрибута. Ідеалізовано- етизованому розумінню психіки приходить на зміну викривально-підозріле, «макіавелістське» і раціоналістично-волюнтаристське (таке розуміння представляють Б. Спіноза, А. Шопенгауер, Ш. Лабрюйер, Ф. Ларошфуко), яке є орієнтованим на виявлення як егоїстично-егоцентричних виявів мотивації, так і протовідкриття безсвідомого регістру психіки (до таких протовідкриттів В. Роменець зараховує, зокрема, відкриття Г. Ляйбніцем «малих перцепцій»). Ідея дії та післядії, яка постає для В. Роменця в 19 ст., відповідає двом психологіям і двом парадигмам розуміння психіки – раціоналістично-сцієнтистській (Дж. Дьюї, І. Павлов, В. Бєхтєрєв, Е. Толмен та ін.) та гуманістично-екзистенційній (адапатаціоністській та креативіст­ській – Е. Фром, Л. Виготський, К. Юнг).

В. Татенко презентує психоцентричний підхід на межі з культуроцентричним у розумінні психіки, вважаючи соціоцентричну (марксистско-діяльнісну) парадигму її розуміння такою, «що виконала свою історичну місію і сьогодні вже гальмує по­дальший розвиток психологічної науки» [6, c. 27]. Як зауважує дослідник, головним моментом у соціоцентричному підході є «традиційне ставлення до психіки лише як до засобу, носія соціальних якостей людини». Акцентуючи на важливості психо­центричного розуміння психіки, В. Татенко чіткіше наголошує на її егоцентрації, «яка є вихідним і кінцевим пунктом шляху людської душі, яка підноситься до рівня Духу» [6, c. 37], чим автор обґрунтовує вже спіритуалістичне (культуроцентричне) розуміння психіки.

Г. Балл та В. Мєдінцев вважають, що «кожна особа володіє унікальним культурним простором, який складається з двох сфер – інтракультурної (внутрішньої) і екстра­культурної (зовнішньої). В уявленнях авторів «інтракультурну сферу (інтракультуру) особи утворює багаторівневий «внутрішній соціум», що має унікальну для кожної особи структуру» [1, с. 7–14]. Автори статті наголошують на тому, що «агентами вну­трішнього соціуму особи є, зокрема, значущі для неї люди, разом із їхніми творами (точніше, відповідні моделі у психіці вказаної особи)» [1, с. 9].

Ноель В. Сміт аналізує психіку в концептуальних фреймах розуміння локусу причинності, поділяючи парадигми розуміння психічного на органоцентричні, в яких джерелом психіки (джерелом спричинення психічного) є організм; енвайроцентричні, в яких джерелом спричинення психічного є навколишнє середовище, під яким Сміт розуміє як природне, так і соціокультурне середовище; соціоцентричні, в яких дже­релом спричинення психічного є соціальна група; нецентричні, або контекстуально-інтеракційні, в яких єдине джерело причинності психічного не є представленим, натомість фігурує множина ситуаційних джерел [16, c. 23].

Таким чином, Сміт веде мову про чотири парадигми розуміння психічного, за­раховуючи до органоцентричних систем когнітивну та гуманістичну психологію із психоаналізом; до енвайроцентричних систем автор включив оперантний біхевіоризм Б. Скіннера та екобіхевіоризм Р. Баркера; до соціоцентричних систем – соціальний кон­струкціонізм К. Гергена; до децентричних систем – діалектичну психологію К. Рігеля, інтербіхевіоральну психологію Дж. Р. Кантора, оперантний суб’єктивізм У. Стефенсона та феноменологічну психологію М. Мерло-Понті [16, c. 350–355].

Запропонована Смітом класифікація є доволі проблемною і викликає низку запи­тань щодо критеріїв парадигмального поділу. Так, доволі проблематичним є визначення когнітивної психології як концептуального складника органоцентричної парадигми. Сама аналогія між когнітивною (пізнавальною) діяльністю людини та «комп’ютерною обробкою інформації», так що її, як вважає автор, «…можна було ефективно вивчати, користуючись комп’ютерними аналогіями…», виглядає доволі спірною. Хоча мозок і є нейробіологічним субстратом, проте пізнавальні конструкти, створювані на цьому субстраті, не є органічними (органоцентричними) продуктами.

Когнітивістська концептуалізація психіки виявляє сумнівність органоцентрич­ності і в тому, що «роль середовища в процесі пізнавальної діяльності зводиться до забезпечення сенсорних вхідних сигналів, на основі яких мозок створює власний світ». Так само підлягати дебатуванню можуть і інші складники цієї класифікації, включаючи самі критерії. Так, діалектична психологія К. Рігеля, яка наголошує на ситуаціоністській пантрансформаційності, у світоглядно-ціннісному аспекті є похідною від діалектичного розуміння реальності як низки неперервних змін [16, c. 350–355].

Д. П. Шульц та С. Е. Шульц у своїй «Історії сучасної психології» [15, c. 37–66, 67–86] обґрунтовано вказують на два джерела спричинення психічного і дві групи концепцій інтерпретації психічного, які відповідають цим двом джерелам. Ідеться про психологічні концепції, похідні від фізіології та психологічні концепції, похідні від філософії, отже, від ціннісно-світоглядного та емпірично-експериментального знання. Такий розподіл детермінацій, звісно, може бути прийнятий за основу, але з певними доповненнями. З перерахованих авторами концепцій (структуралізм, функціоналізм, біхевіоризм, психоаналіз, гештальт-психологія, гуманістична психологія, гендерна та расова психологія) всі тою чи іншою мірою містять світоглядно-ціннісну компоненту. Філософія як форма духовної культури є наскрізною щодо всієї системи психологіч­ного знання і розуміння психічного, оскільки ціннісно-кристалізуючий інтелект є представленим в психіці людини і груп людей, які інтерналізують культурні сенси. Водночас фізіологія як джерело психологічних концепцій та досвідно-емпіричної парадигми розуміння психічного досліджує тіло та прояви тілесної поведінки і може вважатися тілоцентричною (органоцентричною).

Д. Мацумото [7, c. 14–26] послідовно обґрунтовує культуроцентристську пара­дигму розуміння психічного, акцентуючи на чотирьох галузевих теоріях психічного: крос-культурній психології (Cross-Cultural Psychology), культурній психології (Cultural Psychology), психологічній антропології (Рsychological Аnthropology) та етнокуль­турній психології (Ethnocultural Рsychology). Позначені галузі фіксують зв’язки між психічною та культурною системою в різних аспектах. Так, крос-культурна психологія має предметом дослідження подібності та розбіжності у функціонуванні психіки в різних культурах та етнічних групах. [7, c. 14–16]. Предметне поле психологічної антропології Мацумото визначає як «дослідження взаємозв’язку між особистістю та соціальним оточенням», яке припускає міждисциплінарне інтегрування психо­логічних та соціальних студій. Етнокультурна психологія має предметом дослід­ження «вивчення особистості в конкретному культурному контексті вченими, які [перебувають] у рамках цього контексту для забезпечення потреб людей у даному контексті» [7, c. 16–18; 24–26].

Авторська модель психіки є побудованою на основі урахування її оточення та взаємодій із культурою, соціумом та тілом. Культура проникає в соціум, психіку та тіло, створюючи в них процесопороджувальні структури. Своєю чергою та сама при­сутність з боку соціуму, психіки та тіла має місце і щодо культури. Культура культурує соціум, психіку та тіло. Соціум, психіка та тіло соціалізують, психізують та корпорують культуру й одне одного, що забезпечує їх міжрівневе відтворення і стійкі реплікативні відповідності між їх структурами та функціями (структурно-функціональну ізоморф­ність / ізофункціональність).

Утворення таких ізоморфізмів / ізофункціоналів є процесом рекурсії. Концептом рекурсії послуговуються як у математиці, природознавстві / технознавстві, так і в соці­огуманітарних студіях. У загальній теорії систем біоцентричної спрямованості Ф. Ва­рели та У. Матурани та в теорії соціальних систем Н. Лумана рекурсія є механізмом витворення системою конституюючих взаємокоординованих / субординованих копій у просторах свого відтворення [10–15]. Культура, соціум, психіка і тіло як взаємно координовані простори (в авторській концепції – ще і субординовані простори) через взаємні інтеракції витворюють одне в одному свої конституюючі копії, інтеракції між якими відбуваються через продукування знаків-значень культурного, соціального, психічного та тілесного змісту. Таке продукування культурних, соціальних, психічних та тілесних знаків-значень може бути визначеним, відповідно, як культуро-, соціо-, психо- та корпосеміозис.

В авторській концепції розуміння психічного психічна система субординована з культурою та соціумом «вгорі» та з тілом / тілесністю – «внизу». Рекурсія є між­дисциплінарним концептом, змістом якого є витворення системою ізоморфних та ізофункціональних елементів, себто копій самої себе шляхом мімезису. Рекурсія дозволяє не просто створювати міметичні копії, але й підтримувати механізми са­мозвернення і самовідсилання (самореференції) при поєднанні різнорідних систем. Оскільки людина всередині себе є кластером таких різнорівневих систем і поєднує культуру, суспільство, психіку і тіло, то культура, суспільство, психіка і тіло утворю­ють рекурсивний аутопоетичний тетракластер. У цьому тетракластері (інтегрованій системі, яка складається з чотирьох блоків) відбувається аутопоезис блоків у самих собі та в інших блоках через рекурсії. Культура, соціум, психіка та тіло / тілесність аутопоетично відтворюються в людині та групах людей у самих собі та в інших бло­ках. Результатом рекурсії стає витворення ізоморфів / ізофункціоналів культурного, соціального, психічного та тілесного змісту.

Отже, в авторській логіці дослідження [4, c. 66–73] є пов’язаними через рекурсію і є рекурсіями одне одного одне в одному. Наскрізне (рекурсійне) взаємопроникнення блоків культури, соціуму, психіки та тіла / тілесності та їх перехресна структурація відбувається через підтримання чотирьох наскрізних функцій-процесів: а) функцій-процесів центрування, себто задавання ціннісних структур, ціннісної орієнтації; б) функцій-процесів вертикалізації, які дозволяють побудувати культурні та соціальні ієрархії між особами / соціальними групами, субординувати продуковані цінності-смисли з суспільством, психікою та тілом / тілесністю; в) функцій-процесів ординалізації (упорядкування), які дозволяють вибудовувати горизонтальні відносини (інтерак­ції, комунікації) між різними суб’єктами психіки (індивідуальної та групової) через цінності-смисли при опосередкуванні суспільства; г) функцій-процесів інкорпорації, або ж утілеснення / уречевлення, змістом яких є оприявлення структур та функцій процесів у людському тілі та тілесному оточенні людини.

Регістр культури представлений у структурно-змістовному відношенні інтерна­лізованими надособистісними та особистісними образами-аксіостазами, основними функціями яких є центрування, вертикалізація та ординалізація (габітуалізація) соціаль­ної, психічної та тілесної систем. На тілесному рівні реалізується функція інкорпо­рації, яка є кінцевим пунктом формування кожного з регістрів системи, оскільки за відсутності продуктів інкорпорації функціонування всіх інших регістрів виявилося б безпредметним [4, c. 74].

Смислопродукування в широкому сенсі є культурацією як процес продукування сенсів, який може здійснюватися необмеженим колом індивідуальних та колективних суб’єктів. Водночас лише певна частина спродукованих сенсів стає історичною, по­трапляючи до фондів ціннісної та теоретичної свідомості, якими є релігія, філософія, ідеологія, мораль, право, мистецтво, наука. Історично зафіксовані сенси перерахованих фондів ціннісної свідомості утворюють так звані аксіостазиси. В теоретичній свідо­мості, до якої належить наука, сенсоутворювальними кристалізатами теоретичного знання стають парадигми, метатеорії, теорії (концепції), емпіричні моделі та технічні винаходи і под.

Регістр соціуму представлений формами редукції культурних смислів: ідео­логією, стратегією аутопоезису, соцієтальною психікою та соціальним габітусом (нормативним соціотипом). Соціум стосовно культури можна розглядати не просто як простір редукції культурних смислів соціальними смислами, але як ієрархічну вертикаль соціальної системи як цілого, соціальних інститутів, соціальних страт та їх мікрорекурсії – нормативного соціотипу [4, c. 75]. Стосовно психіки особи соціум може виступати як опосередкована реальність, яка перервно або неперервно впливає на неї (психіку). Соціум є медіумом комунікацій різного змісту, в якому соціальні суб’єкти стихійно / безсвідомо або свідомо / цілеспрямовано послуговуються різно­манітними засобами (прийомами, технологіями, техніками) психологічного впливу: інформування, переконання, сугестії, емоційного зараження, формування взірців для наслідування тощо.

Регістр психіки охоплює формоутворення, починаючи від «культури в психі­ці» (ціннісної свідомості), які перебувають у рекурсивному гомофункціональному зв’язку з «психікою в культурі», і закінчуючи «тілом у психіці» у вигляді психотипу, який перебуває в рекурсивному гетерофункціональному зв’язку з субординуючим нормативним соціотипом (соціальним габітусом за Бурд’є) та етноантропотипом, та несвідомим (як індивідуальним, так і колективним). Регістр несвідомого функціонально стикається як із тілом, так і з культурою і соціумом, оскільки в регістрі несвідомого не просто відбувається «визрівання» культурних смислів, а й здійснюється автомати­зована регуляція соціальної поведінки [4, c. 76–78].

Оскільки індивідуальна психіка-душа контактує з культурою частково при опо­середкуванні соціуму, частково автономно, то, залежно від переважання тієї чи іншої форми контакту (безпосередньої чи опосередкованої), відбувається формування пси­хотипів еліт, середніх верств, нижчих соціальних груп як результат імплементування соціального характеру та співвідносних щодо них скриптів та норм в індивідуальну психіку. Результат цього імплементування залежить від домінуючих семіотичних функцій етноантропотипу (культуротипу), які є для культурної системи провідними та від розвитку яких залежить соціальна стратифікація і психічні профілі представників соціальних груп, заточені на ті чи інші просторово-часові ніші з іманентними для них видами діяльності [4, c.76–78].

Варто зауважити, що будь-яка культурна система, незважаючи на універсаліст­ські домагання у розвитку особистості, детермінує ту чи іншу форму соціальної та психічної однобічності, тому частина психічних функцій неминуче архаїзується (дистрофується) і тінізується. Такі тінізовані психічні функції формують ті нереалі­зовані потенціали, які К. Г. Юнг в низці праць (зокрема, в «Aion») називає «тінню» [4, c. 76; 5, c. 26].

Відразу візьмемо до уваги, що культурне пріоритування окремих психічних функцій (мислення, уяви, інтуїції, волі, пам’яті тощо) безпосередньо залежить від еталонного (етно)антропотипу – культурного ідеалу людини, яка завжди виявляє ту чи іншу однобічність. Ця однобічність, що прагне наближення до багатовекторної універсальності, зрозуміло, не дає переважній більшості людей того самого відчуття й усвідомлення завершеності життєвої програми, оскільки така завершеність і закін­ченість може вважатися здобутком мізерної частини людства. Таким чином, значна частина психічного потенціалу людини та соціальної групи в контексті тієї чи іншої культурної системи та соціального габітусу втрачає сенс, а отже стає тінізованою та невитребуваною разом з відповідними психічними функціями. Невитребувані в культурній та соціальній системі психічні функції та відповідні їм потенціали з високою ймовірністю втрачають життєбудівні інтенції, набуваючи руйнації та деструктивності.

Регістр тіла включає не лише перелічені складники, а й широкий спектр об’єктів тілесності, натурофактів та артефактів, якими наповнено життєвий простір людини та соціуму. Тіло і тілесність стають «кінцевою інстанцією» та уречевленням усіх су­бординуючих регістрів, у т. ч. на нижчих біологічних рівнях, що здаються недоступ­ними для впливу культури та суспільства (включаючи базові перинатальні матриці за С. Грофом). Інкорпорування культурних смислів у вигляді еталонного морфотипу, що виражає хтонічний складник етнічної ідентичності, відбувається через схему тіла та різні складники тілесності, що є своєрідними «моніторами» культури та соціуму. Саме тому архітектоніку тілесності можна вважати своєрідним проєктивним полем реалізації культурних смислів [4, c. 78–79].

Висновки

Інтегрована теорія «культура–соціум–психіка–тіло», фундована на неофункціоналістському розумінні взаємодій між психічним, соціальним, тілесним та культурним дозволяє зрозуміти структурування культурної, соціальної, психічної та тілесної реальності індивідуальних та групових суб’єктів як низку наскрізних рекурсій, підтримуваних через співналаштовані семіозиси. Отже, у всіх чотирьох регістрах реалізується 4 форми семіозису (діяльності з виробництва знаків-значень) – культуросеміозис, соціосеміозис, психосеміозис та корпосеміозис (семіозис на рівні тіла та тілесності). Оскільки в кожному з регістрів є чотири субреєстри, то очевидно, що вони відповідатимуть виробництву знаків-значень, необхідних для центрування, вертикалізації–інтеграції, ординалізації–габітуалізації та інкорпорації.


Автори статті

Романенко Ю. В., доктор соціологічних наук, професор кафедри міжнародних медіакомунікацій та комунікативних технологій Інститута міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка
ORCID ID: https://orcid.org/0000-0003-2751-6093 
[email protected]

Святненко І. О., доктор соціологічних наук, професор кафедри соціології та політології факультету лінгвістики та соціальних комунікацій Національного авіаційного університету, м. Київ ORCID ID: https://orcid.org/10.15421/171724
[email protected]

Література:

  1. Балл Г. О., Мєдінцев В. О. Особистість як індивідуальний модус культури і як інтегративна якість особи // Горизонти освіти. 2011. № 3. С. 7–14.
  2. Васянович Г. П. Основи психології: навч. посібник / Григорій Петрович Васянович. К.: Педагогічна думка, 2012. 114 с.
  3. Основи психології / за ред. О. В. Киричука., В. А. Роменця. 2‑ге вид., стереотип. К.: Либідь, 1996. 632 с.
  4. Этническая идентичность: социосистемологическое измерение геополитики: монография / ред.-коорд. Романенко Ю. В. [Я. В. Зоська, Ю. Ю. Медведева, Ю. В. Романенко, И. А. Святненко, Н. В. Туленков, Е. А. Хомерики]. К.: Меркьюри-Подолье, 2016. – 369 с.
  5. Юнг К. Г. Aion: Исследование феноменологии самости. М.: Рефл–Бук. К.: Ваклер, 1997. 336 с.
  6. Татенко В. О. Соціальна психологія націєтворення: суб’єктно-вчинковий підхід: монографія / В. О. Татенко; Національна академія педагогічних наук України, Інститут соціальної та політичної психології. 2‑ге вид., переробл. і допов. Кропивницький: Імекс-ЛТД, 2021. 142 c.
  7. Роменець В. А., Маноха І. П. Історія психології ХХ століття: навч. посіб. / вступ. слово В. О. Татенка, Т. М. Титаренко. К., Либідь, 1998. 992 с.
  8. Donald, M. (1998). Mimesis and the executive suite: Missing links in language evolution // Approaches to the Evolution of Language: Social and Cognitive Bases / Ed. Hurford J. R., Studdert-Kennedy M., Knight C. Cambridge: Cambridge Univ. Press. P. 44–67.
  9. Matsumoto, D. (2001). Culture and Psychology. People around the World. Wadsworth, a division of Thomson Learning. 668 р.
  10. Luhmann, N. (1986). The autopoiesis of social systems. In Geyer, F., and van der Zouwen, J. (eds.), Sociocybernetic Paradoxes, Sage, London.
  11. Maturana, H. R. (1983). What is it to see? Arch. Biol. Med. Exp. 16, 255 –269.
  12. Maturana, H. R. (1985). The mind is not in the head. J. Soc. Biol. Struct. 8, 303–311.
  13. Maturana, H. R. (1988). Reality: The search for objectivity or the quest for a compelling argument. Irish J. Psychol. 9, 25–28.
  14. Maturana, H. (1981). Autopoiesis // Autopoiesis: A theory of living organization. N. Y.: North Holland.
  15. Schultz, D. P. Schultz, S. Ellen (1996). A History of Modern Psychology. California: Harcourt Srace College Publisher. 532 p.
  16. Noel, S. W. (2001). Current Systems in Psychology. History, Theory, Research, and Applications. State University of New York at Plattsburg. Australia; Belmont, California: Wadsworth / Thomson Learning. 430 р.

_______________________________________________

✒️Підписуйтеся на наш Telegram канал «Гранит науки»

📩У нас є сторінка у Facebook 
📩Журнал «Граніт Науки» у Тeletype
📩Відправити статтю [email protected]
📩Написати редактору [email protected]


Больше на Granite of science

Подпишитесь, чтобы получать последние записи по электронной почте.

Добавить комментарий

Больше на Granite of science

Оформите подписку, чтобы продолжить чтение и получить доступ к полному архиву.

Читать дальше