Українські науковиці про науку у Польщі та Німеччині

Ділимося з вами враженнями українських науковиць, які зараз перебувають в інших європейських країнах, щодо відмінностей в устрої інституту науки та роботи їх іноземних колег.

Статтю також можна прочитати російською

Я отримала грант від Польської Академії Наук у Варшаві. Тема мого дослідження – «Сприйняття польської культури українськими біженцями до війни та після неї». У рамках цієї програми підтримки українських науковців, організованої Польською Академією Наук та їхніми колегами з різних країн, ми об’єдналися з метою вивчення адаптації українців у Польщі. Наша група дослідників з України підходила до цієї проблеми з різних ракурсів: я – через призму культурної антропології, інші – дивилися на неї очима соціологів та економістів.

Дивним для мене став факт відсутності контролю, у тому сенсі, що нам довірили повну свободу у дослідницькій роботі. Щомісячні звіти ми подавали, але в іншому нас залишили вільними. Я провела дві лекції англійською, представивши результати мого дослідження.

Це виявилося першим у цьому відділі Академії Наук дослідженням з погляду культурної антропології. Я була вражена серйозністю, з якою поставилися до кожного проєкту. Повага до чужої думки – це справжня культура науки. Люди тут слухають одне одного, шукають позитивні сторони роботи. Це надихає. Замість того, щоб фіксуватися на недоліках, тут підкреслюються досягнення. Це дуже чудово, і чого, на жаль, часто не вистачає у нас. Похвала стимулює, змушує прагнути більшого і безстрашно висловлювати свою думку.

Таке ставлення було до всіх вчених у нашій групі. Мої матеріали стали основою для посібника з роботи з українськими біженцями, яке було опубліковано Stowarzyszenie Edukacji Krytycznej в електронному вигляді (Вроцлав). Я виступала на радіо, розказуючи про результати дослідження. Тут приділяють увагу науці, готові підтримувати та популяризувати її. Після завершення проєкту, наш керівник професор Пшемислав Урбанчик запропонував написати науково-популярну статтю для газети. Я звернула увагу, що поляки люблять читати, особливо паперові книжки. Люді читають у транспорті. Бібліотеки розширюють свій графік роботи, проводять різноманітні заходи.

Можу відзначити, що у Польщі ситуація з науковими публікаціями виявляється менш сприятливою. В Україні цей процес зазвичай проходить набагато оперативніше . Наприклад, моя стаття в українському журналі Web of Science була опублікована менш ніж через півроку після відправки, тоді як у Польщі одна з моїх статей вийшла більш ніж через півроку, а інша залишається у списку очікування вже цілий рік. Мені пояснили, що для Польщі, і загалом для Європи, це – нормальний темп, і стаття може вийти через два роки. Для мене це складно сприймати, враховуючи, що кожна стаття має свій період актуальності. Однак, тут цінують певну міру ретельності та довгострокової підготовки до публікації.

Особливістю також є поділ між робочим та неробочим часом. Наприклад, влітку багато університетів та редакцій не працюють, і це треба врахувати – у ці періоди відповіді на повідомлення, чи запити можуть бути відкладені. На вихідних відповіді на повідомлення доводиться чекати до робочих днів. Це теж вимагає адаптації, особливо коли звик працювати у більш гнучкому графіку.

Мені подобається прекрасна можливість взяти оплачувану наукову відпустку щоб присвятити час власним дослідженням, чого практично немає в українській системі.

Зарплати у науковій галузі, як і у сфері освіти, тут також бажають кращого. Проте, вчені та педагоги мають великі можливості в отриманні грантів та підтримці від різних фондів, що полегшує безкоштовну публікацію наукових праць. Мої знайомі, які працюють у польських університетах, розказують, що їхні проблеми схожі з нашими – боротьба за робочі години, питання закриття кафедр, бюрократичні моменти тощо. Студенти у Польщі підходять до навчання більш відповідально: відсутність поняття плагіату чи самоплагіату робить усі роботи виключно авторськими. Усі проєкти досліджень легко відстежуються у базі даних, що забезпечує швидке виявлення можливих порушень.

Тут досить високий відсоток людей із вищою освітою, і студенти самі хочуть навчатися – вони беруть участь у різноманітних проєктах, яких тут дуже багато. Розвинена система міжнародного обміну та численні гранти для студентів роблять освіту у Польщі привабливою та доступною. Важливим аспектом навчання вважається наявність практичного досвіду у викладачів, що збагачує освітній процес та створює додаткові можливості для студентів, що, на жаль, не завжди є характерним для сучасної вищої освіти, не лише в Україні.

Зауважу, що у Польщі бізнес виявляє інтерес до наукових досліджень, також у контексті тем, пов’язаних із біженцями. Це дозволяє підприємцям формувати більш обґрунтовані стратегії та тактику у своїй діяльності.

Особливо хочу відмітити теплий прийом, який нам надали поляки. На мій погляд, це результат довгострокової роботи вчених та політиків з обох боків, проведеної з 90-х років. Тоді було закладено основи культурного порозуміння між країнами. Важливо відзначити, що один польський історик (на жаль, зараз не згадаю його прізвище) наголосив, що у конфліктах між Польщею та Україною завжди стоїть інтерес третьої сторони, яка виграє від цих протиріч, тоді як обидві країни зазнають збитків. Він робив ці висновки задовго до подій 2014 року.

Інтерв’ю із науковицями Оленою Панич та Таісією Ратушною, які зараз перебувають у Німеччині

Розкажіть про вашу наукову роботу в Україні і про поточну діяльність у Німеччині.

Олена Панич: В Україні я мала досвід праці в різних університетах. До початку повномасштабного вторгнення я співпрацювала з Херсонським Державним університетом (як експерт з питань забезпечення якості), а також викладала декілька навчальних курсів на спеціальності «Релігієзнавство» Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка. В Технічному університеті Дрездена я зараз працюю як гостьова дослідниця за програмою підтримки (Philipp Schwartz-Initiative), яка надається німецьким фондом Гумбольдта науковцям з інших країн, які потрапили в кризові ситуації війни. Це стипендіальна програма, розрахована на два роки. В Дрезденському університеті я перебуваю з вересня 2022 року, тобто вже майже півтора роки. При цьому я афілійована з Інститутом славістики, це лінгвістичний інститут. При ньому існує також Центр досліджень Центральної та Східної Європи, з яким я співпрацюю.

Таісія Ратушна: Моя Alma Mater – Запорізький національний університет, в якому я працюю хоч і в онлайн форматі на факультеті соціології та управління доценткою кафедри соціології. Однак зараз я перебуваю у Німеччині у місті Тюбінген. Саме в Тюбінгенському університеті я знайшла можливість продовжити роботу над своїми дослідницькими проєктами після повномасштабного вторгнення.

Мене надзвичайно вразила солідарність наукової спільноти: європейські університети та наукові установи запропонували українським студентам і вченим дуже багато різних можливостей для продовження навчання та досліджень. Чесно кажучи, до цього часу я не мала наукових контактів у Німеччині і ніколи не хотіла працювати десь закордоном, однак заповнила кілька аплікаційних форм і направила їх до різних університетів. А у травні 2022 року, я вже отримала відповідь від університету міста Тюбінген про те, що за результатами розгляду моєї заявки я отримала стипендію на продовження моїх досліджень.

У серпні 2022 року я також приєдналась до дослідницької групи «Призма Українa: війна, міграція і пам’ять», яка є частиною Форуму трансрегіональних досліджень у Берліні (Forum Transregionalale Studien). Наша дослідницька група пропонує багатовимірний погляд на трансформаційний вплив війни та переміщення на людську пам’ять, історію та почуття приналежності, а також на питання соціальної згуртованості в українському суспільстві. І хоч наші дослідження концентруються на Україні, вони відкривають нові регіональні та трансрегіональні перспективи погляду на соціальні процеси у Східній Європі. У цьому році має вийти друком наша спільна монографія, в якій моя частина буде присвячена аналізу Телеграм-каналів українських мігрантів у Німеччині (What the Telegram Channels of Ukrainian Migrants in Germany ‘Talk’ and ‘Keep Silent’ About). Я розглядаю широкий спектр функцій, які виконують ці канали: від практичної допомоги та обміну ресурсами до емоційної підтримки та культурної інтеграції. Крім того, дослідження висвітлює нюанси комунікаційної динаміки в цих спільнотах, розкриваючи патерни взаємодії серед українських мігрантів, аналізуючи тематичне наповнення, мову та моделі взаємодії; моє дослідження проливає світло на те, про що охоче спілкуються українці та, навпаки які теми і проблеми намагаються оминати.

Тож 2023 рік у мене був досить насиченим, бо я працювала паралельно над двома проєктами у Німеччині та відновила викладацьку діяльність у Запорізькому національному університеті. Також я продовжувала співпрацю з професійними та громадськими організаціями в Україні. Разом з моїми колегами з Запорізького національного університету Юлією Приймак та Олександрою Сорокіною за підтримки Української та Європейської асоціацій дослідників освіти ми змогли реалізувати проєкт «Інформаційна гігієна як складова формування безпечного освітнього середовища школи». В рамках проєкту ми провели експертне соціологічне дослідження, на основі якого створили інформаційні матеріали для роботи з вчителями, провели тренінги для вчителів та розробили інформаційні матеріали до них.

Також я продовжила співпрацюю з громадськими організаціями в Україні та допомагаю їм проводити соціологічні дослідження. З однією з них – ГО «Український центр соціального проєктування» у грудні 2022 року на замовлення Chemonics International ми провели дослідження думок та поглядів населення на окупованих територіях Запорізької області. Це дослідження дало мені надзвичайно корисний досвід, однак мені було досить важко з професійної точки зору обробляти інформацію. Це складно відсторонено аналізувати інтерв’ю в яких інформанти розповідають про свій досвід життя в окупації чи на лінії зіткнення: про, нестачу ліків, зникнення та смерті їхніх родичів та сусідів, фільтраційні заходи окупантів; про те, як російською артилерією знищуються міста і села, зокрема місто Оріхів, у якому я народилась.

Які відмінності щодо устрою інституту науки ви могли б відмітити у порівнянні України та Німеччини?

Олена Панич: З мого досвіду переважна більшість наукових проєктів у Німецьких університетах реалізуються на грантовій основі. Їх здійснюють наукові колективи як в університетах, так і в науково-дослідницьких інститутах. Німецькі університети мають дуже розгалужену систему грантових установ, фондів, які надають підтримку проєктам у різних галузях. Це дуже конкурентна система, яка водночас дозволяє корегувати напрями і пріоритети фінансування. Є багато, фондів, які підтримують саме дослідження у галузях природничих і технічних наук. Для гуманітарних наук, як на мій погляд, трохи менше можливостей. Цікаво, що багато авторитетних фондів, які підтримують науку, є приватними. У деяких випадках є також можливості отримувати короткострокові гранти від самих університетів, або навіть від місцевих органів влади. Дослідження можуть здійснюватися як індивідуально, окремими науковцями, так і науковими колективами. Стратегічно важливими навичками кожного науковця є вміння готувати якісні проєктні заявки. Від цього залежить його успіх у цьому науковому просторі. В Німеччині є також окремі науково-дослідницькі інститути, в яких наука здійснюється в тому числі і на постійних засадах, але, на відміну від Україні, ці інститути не об’єднані в жодну централізовану систему як, наприклад, Національна академія наук України. Тут важко собі уявити таке явище, як президія академії наук у складі науковців пенсійного віку, які отримують заробітну плату вищу за заробітну плату активного і продуктивного науковця в дослідницькому інституті. В цьому сенсі Німеччина, на мій погляд, відкриває основні можливості не для статусних вчених, а саме для активних вчених. До того ж економіка Німеччини дійсно потребує високотехнологічних досліджень, тому науковці відповідних галузей знаходять тут дуже велику підтримку.

Таісія Ратушна: Найперше, що кидається в очі, це, звичайно, розрив у навантаженні і оплаті праці науковців цих країн, що у свою чергу провокує низку інших проблем. В Україні науковці, працюючи в університетах, мають набагато більше аудиторне навантаження і набагато меншу заробітну плату, що змушує їх або йти працювати в інші сфери, де вони зможуть отримати нормальну зарплату, або просто імітувати наукову діяльність, або шукати додаткову роботу. Дуже важко, працюючи у середньому за 300 євро в українському університеті, бути на одному рівні із закордонними колегами, їздити на конференції, конгреси чи інші наукові заходи, щоб представити результати своїх досліджень, якщо тільки організаційний внесок на тій же конференції більший за місячну зарплату.

Відмінним є також ставлення до наукових публікацій. У Німеччині я не побачила такої чіткої вимоги до науковців як обов’язкові публікації у журналах, що індексуються у Scopus чи WOS, тут більше орієнтуються на рецензовані журнали відкритого доступу, відомі у тій чи іншій сфері, а університетські бібліотеки постійно оновлюють і розсилають списки таких журналів у яких можна опублікуватися безкоштовно.

Також варто відмітити мобільність взагалі у системі вищої освіти Німеччини. Ти можеш здобути ступінь бакалавра в одному університеті, а магістерський не тільки в іншому університеті Німеччини, а й університеті іншої країни, теж саме і з PhD та постдоківськими дослідженнями. Тут скоріше незвичною є ситуація коли ти залишаєшся на одному місці. Така мобільність сприяє науковим обмінам, розбудові академічних зв’язків, розвиває здатність працювати у різних колективах і середовищах, що мені здається дуже позитивним моментом для науковця. Хоч це може створювати певні побутові проблеми, бо переїзди в інші міста чи країни, особливо з сім’єю можуть бути непростим завданням.

 Як ви вважаєте, можна сказати, що у Німеччині держава прислухається до вчених? Бо у нас, як говорять самі науковці, політики окремо, а вчені окремо…

Олена Панич: Знаєте, я зовсім не погоджуюсь із твердженням, що в нас «політики окремо, а вчені окремо». В нас держава дуже системно співпрацює з науковцями. Можливо, навіть краще, ніж в Німеччині. Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність” 2016 року у своїх концептуальних засадах був практично повністю розроблений представниками української наукової спільноти. В ньому закладені всі інституційні механізми для науки, які були схвалені саме науковцями. Було створено багато майданчиків, де науковці напряму можуть спілкуватися з представниками держави, уряду, профільного комітету Верховної Ради. Наприклад, в нас існує Національна рада з питань розвитку і технологій при Кабміні, яка майже повністю сформована науковцями і при цьому очолюється Прем’єр-міністром України. Було створено Національний фонд досліджень України, державну бюджетну установу, яка фінансує наукові проєкти за державні кошти і при цьому повністю управляється самими науковцями на дуже демократичних і, я би сказала, повністю європейських засадах. В нас існує Рада молодих вчених при Міністерстві освіти і науки України, яка дуже щільно комунікує з Міністерством. Ще треба також звернути увагу, що академії наук в нас функціонують як дуже потужні державні установи і за своїм функціоналом (в сфері того, що вони за законодавством “координують” всю науку у відповідних галузях) нагадують державні органи. Згідно зі статтею 22 Бюджетного кодексу України всі академії наук є головними розпорядниками бюджетних коштів поруч із найвищими державними органами влади. Тобто фактично наука і наукові інституції в нас зрощені з державою. Жоден законопроєкт чи нормативний акт, який так чи інакше стосується освіти або науки, ніколи не приймається без погодження з боку НАНУ або відповідних галузевих академій. Тому сказати, що українська держава не дослухається до науковців – це у вищій мірі не справедливо. Я думаю, що навіть в Німеччині немає такої сильної співпраці між державою і науковцями, як у нас. Інша справа, що державний бюджет України не такий великий, щоб забезпечувати наших науковців усім, що їм потрібно і що їм хочеться. Власне, будь-який бюджет будь-якої держави є обмеженим, тому державні програми фінансування наукових проєктів завжди потребують чіткого обґрунтування і визначення пріоритетності. Це також має спонукати і науковців розвивати дослідження саме в актуальних для країни, для її економіки і суспільства, напрямах.

Таісія Ратушна: Це питання досить складне, бо не можна однозначно сказати, що державна політика у Німеччині у всіх сферах орієнтується на результати наукових досліджень. Якби це було так, то можливо не було б таких проблем як, наприклад, нестача дитячих садочків та вихователів, яка є досить відчутною у країні і яку не можна не побачити з даних досліджень. Або, наприклад, пришвидшилися б процеси диджиталізації, бо значна частина населення, особливо молодь, позитивно налаштована на такі зміни. Тож не у всіх сферах результати досліджень реалізуються як управлінські рішення. Але якщо говорити про впровадження результатів наукових досліджень у виробництво, то тут ситуація зовсім інша. Підприємства та організації Німеччини створюють спеціальні фонди для фінансування досліджень, результати яких потім можуть принести їм значні прибутки, чого ми, нажаль, не спостерігаємо в Україні. Багато великих промислових компаній у Німеччині мають свої власні дослідницькі центри, які займаються розробкою нових технологій та вирішенням практичних завдань. Хоч і в соціальній сфері можна знайти приклади того, як на основі наукових досліджень приймаються політичні рішення.

Можна, зокрема, розглянути кейс українських вимушених мігрантів. Мені здається, що саме вивчення попереднього досвіду міграційних криз у Європі дало можливість європейським політикам прийняти рішення про спрощення міграційних процедур для українців.

У нас багато скаржаться на бюрократію, чи спостерігається те саме у Німеччині?

Олена Панич: Звичайно, у Німеччині, як і загалом у Європі, є бюрократія і доволі потужна але, на відміну від української бюрократії, вона не справляє враження закамуфльованої нечесності. Тут практично немає шансів і немає такої практики використати бюрократію в чиїхось приватних інтересах. У нас же поки що така практика подекуди зберігається. Європейська бюрократія виглядає більшою мірою як складна інституційна система, яка гарантує рівний, або принаймні збалансований доступ до важливих суспільних благ, ресурсів або коштів для всіх, хто дійсно має на це право. В науці бюрократія часто зводиться до довготривалих конкурсних процедур, ретельної звітності і перевірок, які по суті гарантують чесний і конкурентний доступ до фінансування. В цілому, європейська бюрократія, викликає більше довіри, хоча, звісно, вона є також і доволі виснажливою. Особливо, коли заради невеликих коштів доводиться готувати багато документів.

Таісія Ратушна: Німеччина дуже забюрократизована країна, і у повсякденному житті, як українці які виїхали до Німеччини, так і самі німці стикаються в цьому плані з багатьма проблемами: від призначення прийому у лікарів на місяць чи два наперед, до часто зайвого і суто паперового документообігу з різноманітними установами. Однак в тому, що стосується університетського життя, наскільки я знаю, ситуація краща. Так, є формальні правила і процедури, звітні документи, форми заявок, терміни їх розгляду і т.д. без яких впорядкувати університетське життя неможливо. Але мені здається, що вони не створюють значного додаткового навантаження на викладачів, до того ж в університетах є відділи, які допомагають науковцям та інформують про якісь нюанси, що, як і коли заповнювати. Наприклад, коли мені потрібна була інформація для подання заявки на грант про те які можливості університет надає для проведення досліджень, які програми запроваджує і як підтримує розвиток кар’єри науковців, я дуже швидко її отримала від відповідного відділу.

В Україні меншою є бюрократія у повсякденному житті, але в університетах, навпаки: купа звітів і майже кожен університетський відділ займається більшою мірою тим, що збирає ці звіти та розробляє їхні нові форми. Кожного року змінюються Силабуси і Робочі програми, змінюються оформлення, години викладання дисциплін чи змінюються самі дисципліни і викладачам доводиться кожного року переробляти все по-новому. Теж саме і щодо розміщення матеріалів у вільному доступі, в Україні викладачі змушені викладати свої лекції та практичні завдання в інтернет, розміщувати їх на різних платформах, записувати відео тощо, для того, щоб студенти, які ще з часів пандемії навчаються он-лайн могли ними безперешкодно користуватись. У Німеччині, навіть під час локдауну цієї практики не було. Можливо окремі професори і створювали дистанційні курси але це була більше їхня ініціатива, а не вимога університету.

Також цікавим і незвичним для мене було те, що я не побачила поширеної практики оцінювання поточної успішності студентів, часто вони отримують одну оцінку за іспит або письмову роботу в кінці вивчення курсу і все. Це звичайно зменшує навантаження на викладача (не потрібно перевіряти роботи чи проводити тестування щотижня), однак для студентів така система, як на мене, не дуже зручна, бо фіксує тільки кінцевий результат і не дає зрозуміти рівень опанування матеріалу під час вивчення, тобто немає можливості скоригувати щось в процесі навчання.

Що можете сказати про популяризацію науки та соціальний статус вченого у Німеччині?

Олена Панич: Чесно кажучи, я не помітила, щоб науку тут хтось намагався цілеспрямовано популяризувати. Думаю, тут навіть немає такої потреби. Вся освітня система Німеччини влаштована таким чином, що у людини загалом більше шансів потрапити у професійну освіту, ніж у заклад вищої освіти. При цьому ті, хто все ж таки обирають шлях здобуття вищої освіти, отримують всі можливості залишитися у сфері науки за умови, якщо вони достатньо трудолюбиві і мають здібності, особливо до підготовки пропозицій наукових проєктів і пошуку фінансування. На жаль, в Україні немає таких можливостей отримати додаткове фінансування, тому що мережа фондів в нас значно менше розвинена. Щодо статусу вченого, те саме. Тут бути вченим – це робота, так само як і бути хорошим архітектором або інженером, або навіть реставратором стародавніх творів мистецтва. Навряд чи будь-хто з представників цих професій буде вважати себе неповноцінним у порівнянні з вченим, так само як і вчений не буде вважати себе кимось особливим. Так само можна сказати, що бути вченим – це покликання, як і покликання – бути в будь-якій іншій професії. Інша справа, що в Німеччині є загалом більше можливостей для людини будь-яке покликання реалізувати.

Таісія Ратушна: У Німеччині немає такої проблеми як популяризація науки, бо бажаючих працювати у цій сфері набагато більше ніж пропозицій. На це впливає і рівень заробітної плати і соціальний статус науковця. Наука у Німеччині надзвичайно конкурентне середовище, у тому числі і за рахунок залучення закордонних фахівців. Для отримання фінансування та академічних посад дослідникам необхідно продемонструвати високий рівень досягнень та оригінальність своїх наукових досліджень. Більший рівень конкуренції, зазвичай серед молодих вчених, але й досвідчені науковці беруть участь у конкурсах на наукові гранти та програми фінансування, бо це є важливою складовою успішної кар’єри у науці у Німеччині. Однак, отримавши професорську посаду в університеті, науковці отримують і певні соціальні гарантії, адже у такому випадку тривалість контракту не обмежується терміном. Це означає, що після успішного проходження атестаційного процесу та отримання посади, професор може працювати на своїй позиції без обмежень щодо тривалості контракту. Така стабільність є досить сильною мотивацією йти у науку.

Як ви вважаєте, який досвід щодо організації науки у Німеччині ми могли б перейняти і втілити в Україні?

Олена Панич: Думаю, що все, що ми дійсно могли би перейняти, ми вже й так переймаємо. Ті одиничні фонди, які в Україні надають гранти на реалізацію наукових проєктів, по суті створені за німецькою моделлю. Наукові інститути, які в нас існують в межах академій наук, або на базі університетів, також по суті є чимось схожим на німецький або, принаймні, європейський стандарт. Тут принципово нічого нового ми не придумаємо. Звичайно, централізовані академії наук, як в нас, в Німеччині не можуть існувати. Чи можливо їх реорганізувати в Україні – я не знаю, оскільки поки що всі спроби це зробити, нічим продуктивним не закінчувалися. Основне, що нам потрібно для розвитку науки – це розвиток економіки. Коли в нас буде хороший, сприятливий бізнес-клімат, буде інвестиційно-приваблива економіка, це все у першу чергу дуже позитивно відобразиться на українській науці і українських науковцях.

Таїсія Ратушна: Мені важко тут щось сказати, бо поки що системи дуже різні і звичайно ж фінансування науки у Німеччині на зовсім іншому значно вищому рівні. Та й для того щоб запроваджувати будь-які новації потрібні додаткові кошти і тут варто врахувати, що в умовах війни держава має інші стратегічні пріоритети, і виділення значних коштів на науку може бути складною задачею. Однак важливо використовувати існуючий потенціал і розвивати наукову інфраструктуру, залучати талановитих науковців та створювати сприятливі умови для їхнього розвитку. Можливо, важливою стратегією у цьому контексті буде підтримка молодих дослідників, стимулювання їхньої творчості та надання можливостей для професійного зростання в умовах обмежених ресурсів.

Я сподіваюсь, що після війни більшість українських науковців, які зараз знаходяться у Німеччині чи інших європейських країнах зможуть повернутись в Україну, в українську науку, і реалізувати ті позитивні моменти які вони побачили у західних університетах та надалі розвиватимуть міжнародні зв’язки.

_______________________________________________

✒️Підписуйтеся на наш Telegram канал «Гранит науки»

📩У нас є сторінка у Facebook 
📩Журнал «Граніт Науки» у Тeletype
📩Відправити статтю [email protected]
📩Написати редактору [email protected]