Як позбутися продажної ментальності інтелігенції, вихованої колоніальною владою?

Професор Микола Тимошик про науку і журналістику у день свого 65-ліття

Оприлюднена на сайті «Граніт Науки» 9 січня ц. р. стаття «Скопус як діагноз української науки: замість оновлення – пристосуванство, корупція, непрофесіоналізм, непрозорий бізнес» викликала неабияку зацікавленість  серед наших читачів: лише за два перші дні поширилася в більш як 4200 пересилань на різні мережеві платформи. Автор цієї резонансної статті – відомий в Україні та за кордоном учений, журналіст, письменник, громадський діяч Микола Тимошик. 

Інформаційним приводом для нинішньої розмови стали дві причини: сьогодні, 18 січня, професорові виповнюється 65. А напередодні цього ювілею він отримав із друкарні сигнальні примірники свого нового дослідження у двох книгах, написаного за результатами недавнього наукового стажування у Великій Британії.   

«Ці дві монографії уводять читача в дивний, не пізнаний і не поцінований нами світ української еміграції…»

— Вітаючи Вас, Миколо Степановичу, із цих двох приємних нагод, найперше хочу запитати: це так збіглося, чи ви спланували?

— Скорше друге. В мене віддавна складалося за традицію приурочувати до якоїсь своєї особистої знакової дати щось посутнє зі зробленого. Таке  виніс із одного з уроків мого всежиттєвого навчителя Івана Огієнка (митрополита Іларіона). Він щодо подібних ювілейних дат не раз повторював: я ніколи не пильнував про свої «круглі прожиті  роки», а лиш пильнував, що важливого не лише для себе, а й інших вдалося зробити. 

Що ж до себе, то у другій половині життя, вважаю, таким важливим є найкраще з уже надрукованих натепер 25-ти одноосібно написаних мною книг. До 50-річчя то був практичний посібник «Книга для автора, редактора, видавця». 60-річчя пройшло під знаком двотомної документально-публіцистичної оповіді «Село» з промовистими назвами в окремо взятому томі  – «Зійти з безпам’ятства» та «Трудний шлях відмосковлення». І ось — британська епопея в двох книгах, що загалом складає понад 1000 сторінок. Цього разу – монографії: «Українська журналістика в діаспорі: Велика Британія» та «Українське книговидання в діаспорі: Велика Британія».  

— Гарні які подарунки собі самому – та ще й іншим стануть у нагоді! Не те що усі ці традиційні грамоти чи ордени для визначних ювілярів…  

— О, так. Від цього, здається, Бог мене застеріг. Ви ж знаєте, як і за що у нас номінуються звання заслужених, народних, героїчних (звісно, за незначними винятками): такому ім’яреку слід бути найперше бездоганно догідливим начальству, не відчувати гризоту сумління за те, що всі папери в різні інстанції про себе та свої «най-най-заслуги» довелося уперто готувати самому, а потім із такою ж упертістю «пробивати» їх, у різний спосіб розплачуючись. Мені ж, певне, генетично передалася вдача діда по материній лінії Івана Мозгового. У 1933-му він не купився на обіцянку більшовицької влади бути викресленим із списків на висилання в Сибір за умови, якщо добровільно напише заяву до колгоспу та здасть туди все зі свого заможного, багатого на худобу і реманент, обійстя. Не написав, не принизився перед тупою владою. Був насильно вивезений із села і загинув на Соловках. Але до кінця свого молодого життя залишився вірним своїм переконанням людини вільної, працелюбної і заможної. Він не набув якихось освітніх регалій, але мав уроджену шляхетність та інтелігентність. Із цього міркую тепер, що справній, а не лише титулований формальним званням, інтелігент  (учений, журналіст, учитель, лікар, просто особистість) має бути завжди в опозиції до влади. Надто нинішньої – в основі своїй підлої, не професіональної, не патріотичної, морально убогої. Отож, такий інтелігент має обійтися й без нагород від неї. Що ж до себе, то з рук влади ніколи не отримував жодних. Цим і пишаюся. 

Водночас тішуся іншими нагородами – відгуками й визнаннями численних, часто невідомих мені, читачів. Так, «Книга для автора…» витримала три перевидання, мала щоразу немалі наклади, а тепер, коли вони вичерпалися, активно «скачується» і студентами, і практиками на кількох піратських сайтах, як й інші мої підручники. За «Село» отримав Шевченківську (народну) премію. Після номінованого цією премією «Чорного ворона» («Залишенця») Василя Шкляра моя сільська сага таки долучилася до цього поки що не численного ряду. Сподіваюся, що й за свіже, щойно з друкарні, двокнижжя мені ніколи не буде соромно.  

— Можна вважати, що натепер це перша презентація ваших так званих лондонських книг. Про що вони, в чому їхня відмітність?

— Ці дві монографії уводять читача в дивний, не пізнаний і не поцінований нами світ української еміграції. Розглядаю його і як явище національної історії, і як феномен нерозв’язаного понині  світовою спільнотою «українського питання», і як місію захисту українського в Україні, і як чин служіння національній ідеї. Особливість цієї праці в тому, що весь фактологічний масив узяв не з похідних джерел чи інтернету, а уперше шукав  безпосередньо у Великій Британії: в архівах та бібліотечних колекціях української еміграції, відділі україністики головної бібліотеки країни — British Library. Також записав спогади ще живих активістів українського громадського життя у Лондоні, Единбурзі, Манчестері, Глазго та Ліверпулі. У поле обсервації потрапили виявлені там підшивки газет, журналів, книг, брошур, іншої інформаційної продукції, які видавали наші земляки в цій країні українською й англійською мовами і яких у нас не виявиш  у жодній книгозбірні. Вдалося віднайти сліди перших друкарень, книгарень, описати результати освітньої, наукової, культурницької діяльності головних організованих осередків британських українців. А це передусім, Союз Українців у Великій Британії, Українська Видавнича Спілка, Організація Бувших Вояків Українців, Союз Української Молоді. 

— Заінтригували. Звучить масштабно. Чи не загубиться читач у лабіринтах зібраного Вами?

— Щодо масштабів – так, досить широко. Зібраного матеріалу виявилося настільки багато, що довелося замість однієї книги робити дві. А щодо «загублення в нетрях тексту», то маю свою власну методу написання: сюжетний розвиток подій, інтрига окремих фактів, емоційні домінанти, публіцистична тональність викладу. Це зазвичай тримає увагу читача, спонукає його шукати в тексті відповіді на запитання: а що, як і чому було далі? І то незалежно – йдеться про підручник, монографію чи документально-публіцистичну оповідь. 

— Десь я читала, що так пишуться книги для школярів у Франції.

— Вірно. І не лише у Франції, і не тільки для школярів. На Заході це тенденція: добротний підручник, за яким потім усі ганятимуться, монографія з гуманітарного профілю, яку направду читатимуть, має мати одного автора. І такого, що має особистісно-творчу харизму й позицію. У нас же все ще живучий «бригадний метод»: роками і підручники, і монографії пишуться таким собі колгоспом. За цих умов автор першого розділу суперечить тому, що написав колега в другому. А в третьому взагалі йдеться про те, що виходить за межі предмету. І часто «оте» – здебільше неоковирні шматки з попередніх кандидатських. Та й це ще не все. Три-п’ять авторів справді пишуть самі, інші – «примазані»: начальники тих пишучих; маєтні спонсори, які пнуться в науку, родичі маєтних. Щодо стилістики викладу, то в нашій  науковій літературі й досі свято дотримується оте претензійне, радянське ще, розуміння: чим незрозуміліше, тим нібито науковіше. Як в оцінці хрестоматійним кіногероєм Сірком із «За двома зайцями»  виголошеного на стільці-пам’ятнику (яка ж «крута» знахідка режисера!) майбутнім зятем Голохвастовим монологу про «разум кріси і чєлавєка»: говорить так розумно, що аж страшно.     

— Наскільки мені відомо, у Вашому доробку діаспорна тема одна з провідних. Можна вже говорити про своєрідну «Діаспоріану» професора Тимошика. З чого вона складається? 

— Це, до речі, чи не першим підмітив мій колишній навчитель журналістики на київському журфаці Володимир Іваненко, нині президент Українського університету у Вашингтоні, в передмові до моєї праці «Українська книга і світ», що вийшла 2018 року як спільне видання цього університету та Київського національного університету культури і мистецтв. У ній мовиться зокрема про архіважливий обов’язок українських учених-гуманітаріїв спільно складати все нові й нові цеглинки до такої молодої науки як українське діаспорознавство. Адже упродовж багатьох літ ця проблематика розглядалася крізь призму «старшого брата», у контексті затвердженої в Москві концепції «спільної колиски» для трьох народів. Відтак другорядності, залежності, загумінковості української культури і науки в цілому й українського друкарства, в тім числі зарубіжного, зокрема. Крім названих вище трьох книг сюди відношу монографію «Українська книга і преса в Італії», написану також на основі опрацювання тамтешніх архівів, «Українська книга: історична місія і реалії». А перед цим було кілька книг, написаних на основі опрацювання українських архівів у Канаді. 

— Отже, Канаду Ви вважаєте початком своєї діаспоріани. Якою дорогою Ви туди потрапили?

— Після захисту докторської дисертації 1997 року, а стосувалася вона українознавчих аспектів наукової, журналістської, видавничої діяльності Івана Огієнка. Хтось із спецради запропонував надіслати в Канаду, в Колегію св. Андрея (там викладання велося тоді українською мовою) мою монографію «Голгофа Івана Огієнка». Мовляв, хай канадські українці знають, що в незалежній Україні вже появилися перші дослідження про колишнього міністра освіти уряду УНР, а згодом митрополита православних українців усієї Канади Іларіона. Вислали. Через два місяці я отримав, як казала моя покійна мати, «казьонного» конверта звідти, в якому – запрошення на двомісячні наукові досліди колосального, доти ніким не опрацьованого, архіву митрополита з пропозицією написання про нього другої книги – повного життєпису та багатогранної діяльності. Щоб зрозуміти, чому я вжив означення для обсягу цього архіву як колосального, наведу такий факт: якщо фізично уявити собі картонну коробку довжиною метр, а висотою та шириною більш ніж півметра, то таких коробок – близько ста. Здебільше – рукописні текти. А якщо мати на оці, що упродовж усіх підрадянських років  ім’я цього великого українця відносилася до першої десятки імен тих, мовлячи словами радянської пропагандивної машини, «ненависних буржуазних націоналістів, лютих  ворогів радянського народу», які заборонялося вживати в пресі на радіо, телебаченні, в книговидання, то можете увити міру моєї втіхи й відповідальності.

— І Ви все те опрацювали, сто метрових коробок із паперами?

— Певно мірою так.  Результатом цього архіву стало спільне канадсько-українське видання 2000 року моєї нової книги «Лишусь навіки з чужиною…». Того ж року вона була презентована з участю автора в десяти містах тієї заокеанської країни, де мешкають найбільші організовані громади українців, зокрема у Вінніпезі, Торонто, Отаві, Монреалі, Саскатуні, Едмонтоні, Ріджайні. 

Прихильний для «Чужини…» розголос за кордоном сприяв народженню нового видавничого проєкту. В його основі  – зарубіжна, ще не друкована, архівна спадщина одного з Великих Українців Івана Огієнка. Досі з моїми упорядкуванням, передмовами та примітками побачив світ 21 том цього проєкту.

— Маєте на увазі стилізовані в одному художньому оформленні популярні нині серед читачів книги цього автора в двох блоках бібліотечної серії «Запізніле вороття» — «Рукописна спадщина» та «Зарубіжні першодруки»?    

— Саме так. Як цей огром архівного матеріалу потрапив до друку в Україні – то майже детективна історія. В англомовному варіанті  одного з трьох Заповітів митрополита Іларіона (це саме той, який він писав уже будучи невиліковно хворим), я віднайшов ось цю фразу: «після моєї смерті прошу повернути в Україну мій архів і мою бібліотеку». Але після цієї фрази викладені дві умови: а) коли Україна буде вільною і б) коли буде вільною її церква. Це дало мені вагомий аргумент ставити питання перед розпорядниками архіву.

— А хто ці розпорядники?     

— За заповітом – створені у Вінніпезі за ініціативою самого Огієнка у 1949 і 1951 роках дві безпрецедентні організації всеукраїнського значення – Товариство «Волинь» та Інститут дослідів Волині, яким первинно автор офіційно передавав свої недруковані рукописи. Вже по смерті митрополита до числа розпорядників додалися: консисторія УАПЦ в Канаді, Колегія Св. Андрея при Манітобському університеті та кілька фізичних осіб. З-поміж них — тоді ще живий старший син Огієнка Анатолій, який мешкав у Нью-Йорку; найвірніший учень і послідовник митрополита, декан Колегії отець-протопресвітер Степан Ярмусь і англомовна секретарка покійного митрополита, директорка канадської видавничої спілки «Тризуб» Анна Фігус-Ралько. 

— І як вони поставилися до Вашої пропозиції?

— На початку – однозначно негативно. Приводом до формальної відмови був аргумент: Україна вільна все ще формально, але фактично нею правлять російськомовні і російськодумаючі олігархічні клани, представники яких не зможуть належно доглянути цей безцінний скарб української історії. І вони мали рацію. Якраз тоді в західній пресі було немало публікацій і про свідомий підпал відділу архівної україніки головної бібліотеки держави – ім. В. Вернадського, і про продаж на букіністичних ринках Європи украдених зі львівських архівів оригінальних листів Грушевського, і про зникнення з тієї ж Вернадки рукопису книги Миколи Коперника. Мої аргументи, про те, що архів мусить працювати на ствердження українського в Україні, що до Вінніпега упродовж ще десятки літ зможуть добратися з материкової України лише окремі дослідники – одинаки-одержимці, та й то хіба що свої коштом, що саме українознавчі дослідження найбільше ігнорує хронічно національно кастрована влада в Україні, — не спрацювали.      

— Виходить, що аргументи їхні були вагомі. І все ж, чим закінчилася ця історія? 

— Засідання розпорядників архіву проводилося тричі. Це якраз була друга  поїздка до Канади 2000 року, коли відбувався місячний всеканадський тур-презентація моєї «Лишусь навіки з чужиною…». І, напевне, саме добрий розголос про цю подію таки спрацював. Було прийнято компромісне рішення: архів і надалі залишатиметься в Канаді, а на мої руки буде передано копії недрукованих праць митрополита Іларіона для організації першовидання їх в Україні. Але тут теж постали дві умови: я не маю права передавати ці копії  до будь-якої державної установи, лиш маю створити і зареєструвати належним чином благодійну організацію, від імені якої і будуть видаватися ці тексти. Так постала 2000 року в Києві Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка). Тоді ж канадська сторона підписала зі мною угоду вже як із юридичною особою – керівником цієї благодійної організації, яка й стала розпорядницею копій канадського архіву в Україні. 2000 року вийшла друком перша ластівка з рукописного канадського фонду під загальною назвою бібліотечної серії  «Запізніле вороття» – «Українське монашество». Далі були, в моєму упорядкуванні, з моїми передмовами і науковими примітками,  —  «Тарас Шевченко», «Рятування України», «Розп’ятий Мазепа», «Рідна Мова», «Українська церква за часів Руїни»… Всього поки що вийшов  21 том загальним обсягом кожний від 350 до 600 сторінок.  

— Якщо мати оці сто архівних коробок, про які Ви сказали, то це яка їх частина?                  

— Гадаю, не більше чверті.

— І що далі?  

— Далі безумовно продовжуватиму цей воістину всежиттєвий проєкт. Тим більше, що недавно вдалося відшукати в одному з архівів Польщі величезну архівну колекцію Івана Огієнка його польського періоду життя – від 1921 по 1944 рік. А це листування з Андреєм Шептицьким, Симоном Петлюрою, Павлом Скоропадським, Дмитром Донцовим, Іваном Крип’якевичем, Осипом Маковеєм та десятками інших діячів українського відродження. Унікальність знахідки в тому, що донедавна ця колекція вважалася спаленою під час бомбардувань радянськими військами Варшави. Так до кінця свого життя вважав і творець та власник цього архіву Іван Огієнко. 

— Думаю, якби цю «знахідку» видати в Україні – це була би справжня сенсація!

— Але й тут є ускладнення. Поляки в принципі дозволяють копіювати такі документи. Але за кошти. Якщо мати на увазі обсяг архіву, то сума вийде немала – для окремо взятого дослідника фактично непідйомна. Звернувся  до посольства України у Варшаві. Надіявся, що там посприяють на рівні дипломатії бодай знизити суму оплати, зважаючи на, що цей проєкт не комерційний, а благодійний. Там чемно вислухали, але – розвели руками. Втім, на інше й не сподівався. Тривалий час української незалежності наші дипломати за кордоном представляли і захищали не інтереси народу, від імені якого вони там, а бізнесові інтереси олігархічних груп, які після кожних перевиборів завжди опиняються на вершку цієї влади. Схоже, що така даність є живучою. З огляду на це, стає чим далі важче здійснювати і мій проєкт «Запізніле вороття». Для прикладу, із виданих уже 21 книг лише три були профінансовані державною. Як багаторічному експертові програми соціально значущих видань «Українська книга», мені вдалося пробити через цю програму  «Тараса Шевченка», «Богдана Хмельницького» та «Рятування України». Все інше – це пошук, ніби із простягненою рукою, маєтних добродійників-спонсорів. А з числа доларових мільйонерів, як ви знаєте, фактично немає тих, хто любить Україну, мовлячи словами Євгена Чикаленка, «до глибини своєї кишені».      

— Що з уроків української еміграції, які так докладно й аргументовано описані у ваших книжках, є повчальним для пересічного українця на Батьківщині?

— Із низки таких уроків я б виділив три.

Перший. Живучість і безперервність українського друкованого слова (а звідси – і українськомовного ефіру), як важливого чинника націєтворення, має бути забезпечена рішучою силою передусім самих українців. Надії на те, що це зробить чужинська (за кордоном) або  фактично малоросійська за своєю ментальністю (в Україні) влада, немає ніякої. Зникнення з національного інформаційного після недавно завершеного періоду роздержавлення і приватизації ЗМІ десятків україноцентричних за змістом і українськомовних за мовою газет та журналів (у тім числі дитячих, військових), як також і низки радіо- та телеканалів – тому підтвердження.

Другий. Українська діаспора заповіла нам, в Україні сущим, журналістику з людським обличчям, із чітко окресленим національним, патріотичним, правдошукацьким компонентом. А отже, не продажну, не брехливу; завжди незручну, а то й не бажану владі, часто обділену увагою самої громади, задля  якої така журналістика твориться. Такої журналістики в нас сьогодні бракує. 

Третій. Якщо хочемо вижити і ствердити, мовлячи словами Тараса Шевченка,  в своїй хаті «і правду, і волю», слід припинити несамовиті за своєю гостротою і відвертістю публічні «війни між своїми», що було особливо характерним у період становлення організованого життя українських емігрантів після Другої світової війни, і що болісно вдарило по їхньому авторитету серед чужинців. Пора й у нас покінчити з групівщиною, партійництвом, славо- і булаволюбительством окремих лідерів та їхніх прихильників. Пора взяти за основу девіз українських націоналістів «Україна понад усе!». Сьогодні це актуально, як ніколи. Україна, її європейське майбутнє, нині направду в небезпеці. 

— Ви часто презентували свої книги та читали лекції за кордоном. Як там сприймали вашу проблематику іноземці? 

— Ось із вражень від викладання курсу «Основи журналістики» в Колегії Св. Василія в американському Стемфорді. Різниця тамтешніх і наших студентів щодо мотивації до навчання, вимог до набуття дипломів бакалаврів, а тим більше магістрів, разюча. Там фактично немає прогульників, або тих, хто прагне здати екзамен «на дурничку», хто полюбляє поскаржитися в ректорат на викладача, який «дуже вимогливий». Це коли мені, університетському викладачеві, в Україні молода людина з «нулячими» знаннями, скляними очима і з явним браком добрих манер нахабно заявляє, що я ж, мовляв, контрактник, від таких ви отримуєте зарплату, тому зобов’язані мені поставити добру оцінку.  Або так же нахабно пояснює своє наукове невігластво тим, що мусив, замість ходити на заняття і вчитися: заробляти на життя, сидіти біля смертної бабки, системно хворів, але довідку загубив. Або на мої аргументи, що подана до захисту магістерка списана з такого-то джерела, непомильно парирує, що в нас і освітній міністр плагіатор… Таке поширене в нас в останні роки явище, коли викладач не вимагає знання, а прагне, на вимогу ректоратів чи деканатів, закривати очі на кричущі незнання контрактників і догоджати їм, там не проходить.  

-А щодо наших земляків?     

— Це особливо вдячна і небайдужа слухацька аудиторія. Помітна їх любов до рідного слова, до нашої книжки. У Римі, скажімо, запам’яталися земляки зі сльозами на очах, коли слухали сюжети про долю військовополонених колишньої дивізії «Галичина» в наметовому таборі «Ріміні», що чекали два роки  на рішення Європи: повернути їх Сталіну, як зрадників, чи дати дозвіл жити у вільному світі. Казали, що в книжці закоротко зібрано й прокоментовано стільки фактів нашої історії, про які вони за роки життя в Італії такого не могли ніде ні чути, ні читати. А в Лондоні представники старішої хвилі нашої еміграції, яку там називають політичною, організували після однієї з таких презентацій, збірку рідкісних на сьогодні видань української еміграції, віднайдених у скринях бабусь і подарували мені, щоб продовжити життя цим раритетам уже в Україні.

Найбільше вразила одна старша пані в американському Бавнд-Бруці, яка подарувала мені при всіх віднайдену з такої ж скрині книжечку, яку я шукав повсюди  вже не одне десятиліття: видану 1917 року у друкарні Української Центральної Ради брошуру Івана Огієнка «Українська культура». Це текст публічної лекції, читаний автором на відкритті Українського народного університету після того, як винятково проросійська професура університету Св. Володимира відмовилася переходити на українську мову викладання і надіслала Тимчасовому уряду в Петроград «Протест против насильственной украинизации Юго-Западного края». На пропозицію Симона  Петлюри, який слухав цю лекцію, було надруковано стотисячний наклад її для українського війська. Більшовицька влада так постаралася, що жодного примірника її в Україні ніде за залишилося. Отож, цю безцінну реліквію зберегла діаспора аж за океаном. Звісно, що маю намір її перевидати.        

— Публіцист Степан Колесник назвав ваше двокнижжя «Село» «своєрідною енциклопедією життя українського села». І далі він пояснив критерії для такого твердження: за часовими та кількісними масштабами охоплення донедавна захованого владою архівного матеріалу, лаконічністю й завершеністю сюжетів, умілим поєднанням хронологічного викладу подій із їхнім сюжетним розвитком, барвистою мовою.   

— Передусім це спокута і віддання боргу перед своїм рідним краєм – Чернігівщиною, звідки походжу. Цю працю присвятив усім тим репресованим, замученим, знеславленим, убієнним, задушеним голодомором, невідомим непрощеним, непізнаним, достойно не поцінованим досі добропорядним трударям містечок і сіл Ніжинської округи. 

Сталося так, що після закінчення Київського університету я поїхав на роботу у далекі і невідомі мені Чернівці. Там певний час працював роз’їзним кореспондентом сільськогосподарського відділу обласної газети «Радянська Буковина». Здається, немає такого села й хутора на тій милій мені зеленій Буковині, де б я по кілька разів не побував, описавши десятки й сотні людських доль. А от до історії своїх витоків, свого краю навернувся вже тоді, коли на той світ раптово відійшли мої батьки, а незабаром і два молоді ще брати – механізатори широкого профілю, як називали в радянських колгоспах головну їх силу: трактористів і комбайнерів.

— У чому полягав такий творчий задум? Адже він явно не вписувався у Ваші наукові та викладацькі інтереси. 

— Наша пострадянська пора цікава тим, що на перше місце в читацьких смаках  раптом вийшло таке поняття, як нон-фікшен – одягнена в художнє слово документалістика, локальні історії; документально-публіцистична оповідь. Тобто, ідеться про доступно викладені історії, чи билиці, але не вигадані, а базовані на строго фактологічному матеріалі. На початку думав написати щось подібне на краєзнавчий нарис. Але коли поринув в архіви, не міг зупинитися. Отож, вийшло два томи. А обсягом, як і в британській історії, – понад тисячу сторінок. Відважився на ризиковий експеримент: передумав творити документальну історію одного села чи краєзнавче дослідження окремо взятої округи, конкретно – Ніжинської, а вирішив написати власну історію України. Але не «зверху», як досі прийнято (царі, королі, полководці, уряди, з’їзди компартії), а «знизу», «зсередини» — крізь призму долі українського села в цілому (звичайні прості людські долі з їх талантами, ділами, намірами і болями).

— Здається, Ваш експеримент вдався. В одній із рецензій на ваше «Село» звернула увагу на такі слова: «Процес творчості не має меж у своїй багатогранності. І в даному випадку основна місія Миколою Тимошиком виконана. Він не лише дав інформацію, її інтерпретацію, а ними захопив і, що найважливіше, розбудив читача. Фактично ця праця є своєрідною запалювальною бомбою».

— Справді ця книга мала аж так багато прихильних рецензій і, що найважливіше, — суспільний розголос про причини того, чому, з чиєї вини наше село з надпотужного націєтворчого чинника, непідкупного українства перетворилося нині у «вмираючого колоса». Змістові акценти книги вказують на дві головні причини. Перша: генетична боязнь селян пізнавати, говорити і відстоювати правду. Друга: збайдужіння, втрата україноцентричної та патріотичної позиції новочасної сільської інтелігенції. А це передусім учителі, лікарі, інженери.

— Знаю низку ваших публікацій у пресі, в яких Ви у різкій формі мовите про продажність інтелігенції в цілому і сільської зокрема – вихованої колоніальною владою. 

— І не безпідставно. Ось хоча б одна із численних історій, описаних у «Селі». Ще з часу підготовки матеріалів до книги заповзявся повернути історичну назву моєму рідному селу Данина – старовинному, ще з дотатарських часів, великому поселенню, що вкоренилося на кількох горбах заболоченої зусібіч ніжинської долини. Ця первинна назва села за окупаційної українцям російською владою ґвалтувалася офіційно тричі на московський лад: Данино, Даніно, Данине. Непростий у бюрократичних процедурах часовий шлях від рішення сільради (через райраду, райадміністрацію, олбраду, обладміністрацію, парламентської комісії Верховної Ради з регіонального розвитку) до проголосованої в сесійній залі Верховної Ради її постанови забрав у мене п’ять років. 

І найбільший спротив прийняттю такого рішення чинили — навіть не здогадаєтеся! — депутати села! А в селі хто депутати? Зазвичай, дипломовані учителі, медики, аграрники — так звана бюджетна інтелігенція. А вона, на жаль, чи не повсюди в селах – переважно не патріотична, безпринципна, продажна, мало читаюча, вічно вимагаюча і невдоволена всім. Подивіться, як перейменували там, практично в переважній більшості областей України, хіба крім західних, на виконання закону про декомунізацію вулиці, названі в радянську пору на честь багатьох катів українського народу: замість Леніна, Ворошилова, Свердлова, Цеткін — Центральна, Польова, Вишнева, Медова. Про імена Мазепи, Трясила, Огієвського, з якими пов’язана, для прикладу, історія мого села, тамтешня «сільська інтелектуальна еліта» і слухати не хотіла. І це незважаючи на те, що я підготував і надіслав у кожний двір данинців історичні довідки про ці особистості.     

— Можете виділити один епізод із цієї книги, який для Вас є особливо дорогим?

— Це, безумовно, історія материного заповіту мені. У весняний день 1933 року, коли її батька, а мого діда Івана Петровича, відправили на Соловки, матері виповнилося сім років. Враз на цю знекровлену від недоїдання і перелякану дівчинку посипалися один за одним удари несправедливої долі. Господарство розкуркулили, сіни відірвали, до хати вселили привезених із «голодаючого Поволжжя» чотирьох російськомовних. Від нервового потрясіння того дня на шовковиці в дворі повісилася найменша батькова сестра – ще неповнолітня тітка Явдоха, другу, найстаршу, ланкову Ольгу райсуд засудив на сім років за… сім узятих із колгоспного поля буряків. Мати моєї матері Устина Зіновіївна передчасно померла у війну, ще за німців, — на сороковому році її життя. А незабаром на це обійстя в 1944-му сільський листоноша приніс похоронки на двох материних братів – Андрія та Івана. Менший Іван поліг під час форсування Дніпра під Києвом, а старший Андрій – під Жмеринкою. 

Найболючіше те, що нічого з усього цього я за життя батьків не знав – мати оберігала своїх чотирьох дітей від цієї правди. Бо на власній гіркій сирітській долі сповна відчула, що значить носити тавро народженої від «ворога народу». Особливо вона не признавалася про це мені – партійному журналісту, який починав професійну кар’єру в далеких від Данини Чернівцях і на коротке гостювання до рідного дому приїздив рідко. Усі ті роки мати, проста і малограмотна колгоспниця вічно відсталого за районними зведеннями данинського колгоспу «Жовтнева революція», потай від нас, шукала правду про свого батька.

А знайшов я її, ту гірку правду, тільки у грудні 1996-го, коли поховав матір. Розбираючи материну скриню (це найдорожче, що дісталося їй від батька), знайшов загорнений у вишиваний рушник товстий пакет із паперами. Більшість однакових, через копірку, друкувалися на єдиній у той час колгоспній машинці: звернення до МВС, КДБ, архівних управлінь у Мурманську, Архангельську, Москві, Києві. Ці звернення до високих начальницьких інстанцій простої колгоспниці з чернігівського села з проханнями дати довідку про батька  закінчувалися однаковими словами: «Довідка ця мені потрібна для реабілітації доброго імені мого батька, його доньки  і внуків». До них приклеєні отримувані звідти стандартні відповіді: «Данниє на вашого отца отсутствуют». Знаходжу також низку писаних від руки свідчень старших односельців про розкуркулення господарства Івана Мозгового та вивезення його із села. Зверху цієї теки – вирізка із районної газети «Ніжинський вісник» від 1996 року, що має назву «Справедливість відновлено». В ній – кілька газетних рядків: «Відповідно до ст. 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій  на Україні» та рішення комісії районної Ради народних депутатів з питань поновлення прав реабілітованих днями реабілітовані такі громадяни району, вислані з постійного місця проживання або позбавлені майна під виглядом боротьби з куркульством:

Мозговий Іван Петрович (с. Данине)». Цілком очевидно, що вона готувала передати цей пакет своєму найменшому синові – мені. Й тоді розповісти, нарешті, правду про свого батька. Не встигла. 

Тепер цей гаптований у хрестик червоним і чорним кольорами рушник, із до болю знайомим чернігівським рослинним орнаментом, який вишивала у страхітливі 30-ті роки моя бабуся Устина і в якому я знайшов материн заповіт,  – найцінніший мій скарб із родинної скрині. Він обгортає в моїй київській домівці образ святого Миколи.  

А тато був призваний в армію 1939 року. Повернувся в рідну Шатуру наприкінці 1944-го інвалідом війни 1 групи після поранення на передовій 2-го Білоруського фронту, але все життя працював у колгоспі з вірою, що дітям стане жити краще.

 

— І остання, Миколо Степановичу, тема, без якої наше інтерв’ю було б ущербним. Про Вашу статтю на «Граніті». Вона справді виявилася резонансною, лише за два перші дні від часу її оприлюднення поширилася в більш ніж чотирьох тисячах пересилань на різні мережеві платформи, нею заповнений Фейсбук. Тому хочу подякувати за Вашу позицію і сміливість назвати речі своїми іменами в болісній суспільній проблемі. 

— А я хочу подякувати Вам і за поміщення моєї статті, і за ініціативу цієї бесіди. Переконаний, що тему Скопусу продовжу. До цього спонукають численні відгуки читачів. Завдяки поміщенню на вашій платформі моєї електронної адреси, отримав немало відгуків від колег-однодумців. Витяг одного з них, від Василя Пахаренка, що вміщений на сайті «Граніту науки», хочу процитувати як показовий: «Щире спасибі за глибоку, чесну й мудру статтю… На жаль, інтеліґенти завжди були в радянському і залишаються в післярадянському світі залежними, упослідженими, убогими, а тому заляканими. І ось результати: на очах руйнується вітчизняна наука й освіта, насамперед гуманітарна — людино- й українознавство! Досвід трьох революцій, які відбулися недавно, з нашою участю, засвідчує: коли українці об’єднуються, вони можуть дуже багато. От і зараз прийшов час кожному з нас, науковців і освітян, ОСОБИСТО, ІНДИВІДУАЛЬНО заявити про свою позицію, про незгоду з тим, щоб наша наука й освіта ставали «гряззю Москви, варшавським сміттям». Зміни, реформи в нашій науково-освітній царині конче потрібні, але продуктивні, націєтвірні, а не руйнівні. Наразі ж (уже вкотре!) здійснюється сумне Шевченкове пророцтво: «Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають»…

Справді, настала пора не лише бити в набат. Спробую знайти однодумців, щоб дістатися до прем’єр-міністра Дениса Шмигаля – не певний, чи він обізнаний із реальним станом справ у нашій освіті. Не кажучи вже про Президента. У подібних ситуаціях не можна далі мовчати. Бо далі, за традиційного мовчання і боязні більшості української інтелігенції із числа учених, викладачів, журналістів, письменників, учителів, руїна українства буде посилюватися. В якій Україні вчитимуться і шукатимуть роботу наші діти? 

Отож, далі буде…

Читайте також: Сергій Болтівець про ксеноманію й ритуали в українській науці