Письменник-фантаст Олесь Бердник та його Українська Духовна Республіка

«Дітям України час обрати для себе стежину мудрості й самодостатності, яка приведе їх до правдивоїсамостійності»

(О. Бердник)

У Музеї книги та друкарства України на території Києво-Печерської лаври до початку лютого проходить  виставка, присвячена культовому українському письменнику-фантастові Олесю Берднику (1926-2003). Крім авторства півсотні повістей, публіцистичних есе, поетичних збірок і, головне, фантастичних романів,найпопулярнішим серед яких є «Зоряний корсар», Бердник відомий как член-засновник Української  Гельсінської групи з прав людини й засновник громадської організації «Українська Духовна Республіка». Посмертно Бердник став кавалером ордену «За мужність» ІІІ ступеню.

30 років тому, 16 декабря 1989 року, у залі Спілки письменників України відбулося проголошення УкраїнськоїДуховної Республіки (устав громадської організації 14 листопада 1990 року було зареєстровано Міністерством юстиції  України). Слід зазначити, що у 70-ті роки на допитах під час слідства за справоюУкраїнської Гельсінської групи ідея української духовної революції проходила як доказ «особливо небезпечного державного злочину»: єдиною дозволеною революцією тоді вважалася лише  Жовтнева. Бердник відсидів тоді п’ять років у таборі суворого режиму Перм-36 і в СІЗО КДБ у Києві.

Перший Собор Духовної України пройшов у Коломиї у червні 1990 року й зібрав більш як 300 тисяч людей. Рік по тому відбувся Другий Собор, і на честь цієї події у селі Витачів Київської області було збудовано й освячено дерев’яну церкву за малюнком Тараса Шевченка, а також збудований діючий вітряний млин. Крім того, були встановлені памятні камені у Витачеві, на півострові Трахтемирів та на острові Хортиця. Всього відбулося сім Соборів УДР, кожен з них був присвяченій спеціальній тематиці і проводилися майже щоразу в різних місцях, у тому числі на горі Говерла і в селі Гребені. На шостому Соборі у Витачеві, котрий носив назву Вогняного, встановили знак, де було замуровано «Послання у вічність», що його слід «відкрити у день, коли буде подолано Час і Смерть. Мы знаємо – це буде».

Народився Олесь Бердник у селі на Херсонщині, брав участь рядовим у Другій світовій, 1949 року у Києві закінчив студію при Драматичному театрі імені Ивана Франка. Під час кампании з боротьби із космополітизмом двометровий актор-початківець виступив на театрових партійних зборах проти того, що п’єси класиків перекроюються за вказівкою згори, та був заарештований за «зраду батьківщині». 1950 року його засудили за статтею 54-10 Кримінального кодексу УССР на 10 років позбавлення волі. Покарання він відбував у трьох таборах: Печора, Воркута й Караганда. У 1953 році Бердник намагався втекти, та його було спіймано й знову засуджено на ще 10 років у в’язниці суворого режиму. 1955 року, після смерті Сталіна, він отримав помилування.

Пізніше Олесь Бердник казав, що саме в таборах, у спілкуванні із найрозумнішими людьми того часу, народилися усі його думки, котрі він згодом виклав у літературних творах. Почав друкуватися Олесь Павлович 1957 року, тоді ж був прийнятий у Спілку письменників СРСР. За його повістю «Серце Всесвіту» в 1963 році на Одеській кіностудії навіть зняли популярний радянський фантастичний фільм «Мечте навстречу» (“Мрії назустріч”).

У квітні 1972 року на квартирі Миколи Руденка, де жив Бердник, співробітники КДБ вилучили рукопис праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», а також дві друкарські машинки. 28 квітня Бердник оголосив голодування із вимогою повернути вилучене, воно продовжувалося 16 діб, поки з ним не зустрівся перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест. І хоча Шелест пояснив Бердникові, що «партійні органи не можуть втручатися у діятельність КДБ», 14 травня машинки повернули. Але публікувати Бердника відтоді перестали. З 1974 року він добивався дозволу виїхати з СРСР.

У серпні 1976 року Олеся Бердника було виключено зі Спілки письменників, і вийшов наказ Головного управління охорони державних таємниць у друці при Раді міністрів СРСР про вилучення його книг із бібліотек спільного і спеціального користування й книготоргової мережі СРСР. Після цього він працював декоратором-вітражистом у творчому об’єднанні «Художник» і писал свій програмний твір «Свята Україна», в якомуміститься концепція «вічносущої держави Духу», що існує у вимірі над держкордонами і соціальними реаліями. 

До незалежності України залишалося 27 років, та мислитель-візіонер вже бачив її у своїй уяві, у «твердинісерця» свого, своїх детей і друзів — «нехай довкола вирує ураган хули і зневіри, деградації і сумнівів, а в твердині серця Мати-Україна обнімає нас своїми руками». Бердник ставив перед собою питання, на яке час, за думкою письменника, потребував ясної, недвозначної відповіді: що таке нація – випадкове історичне поєднання людей чи живий організм Космосу? У своєму есе він написав: «Нація, Народ це неповторний живий дух буття, який дає кожній індивідуальності проявити свою суть в слові, мислі, дії, почутті, любові, в подвигу, в пізнанні, в духові всеохоплення». 

Вдруге Бердника арештували за справою про Українську Гельсінську групу, яку вони разом із Миколою Руденком, Левком Лук’яненком, Петром Григоренком, Михайлом Горинем та Оксаною Мешко створили восени 1976 року. Йому пред’явили звинувачення в «антирадянській агітації й пропаганді», на слідстві вінвизнав свої «помилки» (тих, хто не визнавав, у ті часи просто не лишалося в живих). 17-21 грудня на виїзному засіданні Київського обласного суді Бердник був визнаний особливо небезпечним рецидивістом й засуджений на 6 років позбавлення волі у таборах суворого режиму, а також на 3 роки ссылки. Відбувшипівтора роки у таборі суворого режиму Перм-36 і п’ять місяців у СІЗО КДБ у Києві на «профілактиці», Бердник отримав пропозицію в лютому 1982 року виступити свідком за справою Михайла Гориня (згодом, разом із В’ячеславом Чорноволом, основателя Народного руха Украины). Олесь Павлович відмовився давати свідчення проти свого товариша з Українской Хельсинской группе, и в сентябре вновь был отправлен в зону строгого режима. 

Через півтора роки його амністували. Причиною цьому стала покаянна стаття Бердника «Повернення додому», опублікована у газеті «Літературна Україна», где було написано, що «Гельсінкський рух є творіннямЦРУ», а Руденко і Лук’яненко, «якби в них була справжня мужність, давно зійшли б зі шляху антипатріотизмуі добровільної самоізоляції». 

Громовиця Бердник, молодша дочка письменника, що продовжує його справу (восени минулого року ульвівському видавництві «Terra Incognita» вийшла її книга «Знаки карпатської магії. Таємниця старого мольфара»), вважає, що «детальний опис слідства» недоречний у статтях про її батька і не відіграє абсолютно ніякої ролі для розуміння його ідей. У мене нема жодних підстав сумніватися у словах ГромовиціБердник, що прізвища Лук’яненка та Руденка у статті «додали редактори від КДБ без батькового відома». Однак мені видається важливим розповісти про ці епізоди, адже, на моє глибоке переконання, саме«покаянний лист», написаний, звісно, під фірмовим тиском КГБ, став причиною того, що Бердник залишився в історії лише президентом Української Духовної Республіки й автором півсотні книг, перекладених 26-ма мовами, а не першим Президентом нашої країни. На той час інформаційні війни з психологічного очорнення видатних, самостійних, мислячих і тому незручних для влади людей велися у такий невибагливий спосіб.

На виборах першого президента України у 1991 році Олесь Бердник балотувався і зайняв 19-те, передостаннє місце у рейтингу з 20-ти кандидатів саме внаслідок спланованої програми з його дискредитації, розгорнутою КДБ, аби ідеї фантаста про майбутнє Украіни сприймалися радше як маячня «гебістського агента». Цікава ситуація, дзеркальна нинішній.

Після виборів 1994 року Бердник передав Леонідові Кучмі «Заповіт президенту України», в якомуговориться: «Якщо Україна в особі лідерів прийме свідомо руку небесних сил, то всі вузли розв’яжуться, наша Вітчизна піде вперед стомильними кроками, сформує чудову зоряну стратегію. Якщо проігнорує – падіння в безодню! Цей космічний урок доведеться вивчити усім політикам і партіям: без ієрархії Світламарно шукати рятівне рішення».

У «Програмі національного відродження Української Духовної Республіки «Великдень» Олесь Павлович пише: «Розуміючи біосферу як праоснову буття людини, УДР рішуче повстає за перегляд прагматичного ставлення до Природи. У вихованні нових поколінь, у стосунках між народами, у реалізації наукових чи технологічних проектів має враховуватися розуміння того факту, що Земля є живою істотою, наділена розумом і чутливістю, є спільною матір’ю для всіх біологічних форм, істот та проявів буттєвості. Школи УДР пропагуватимуть Альтернативну Еволюцію, що передбачає всеохопну дружбу людини з усім живим світом. Щоб започаткувати соціальну основу для такого спів­життя, УДР мобілізує наукові та тех­нологічні можливості нації й інших народів для протистояння екологічній катастрофі».

Лейтмотив творчості Бердника такий: власне людина це не природна істота, а космічна, здатна проявити відповідальність за спільний дім, а не чекати шокової терапії, якою в ті роки став Чорнобиль. Олесь Павлович розвиває ідею В. І. Вернадського про ноосферу, в якій матриціюються інтелектуальні й чуттєві напрацювання століть. Проблема земної науки, вважав він, полягає у тому, що ми захопилися відкриттями в природі, але не робимо нічого, аби відкривати щось у собі. Саме на цьому смисловому фоні розгортаються події багатьох фантастичних творів Бердника – якими, до речі, зачитувалися (в російському авторизованому перекладі) навіть радянські читачі з тих, що принципово ігнорували українську літературу. В них відбувається пошук сенсу життя, яке не є кінечним, а включене у безкінечність Всесвіту. Людина, за Бердником, не просте відображення природних процесів, а живе утворення Всесвіту, котрому слід вивільнитися з одномірності світу індустріальної епохи, перестати бути маріонеткою й активізуватися через власне волевиявлення.

Космізм Бердника органічно поєднується із україноцентризмом, постановка проблеми національної гіднстіперехрещується із космічним призначенням людини, за що критики таврували його роман «Зоряний корсар», наприклад, «хохломанією в космосі».

Спочатку я написала цю статтю російською мовою. Мені видавалося напрочуд важливим, щоби читачі у Росії теж могли дізнатися про ідеї Бердника. Але Громовиця Бердник однозначно й дещо руба заявила мені: «Чекаю від вас український варіант статті. Доки ми його не побачимо – дозволу на публікацію не буде».Звісно, заборонити публікацію статті вона не могла, та я постаралася вникнути в її позицію, яку вона згодом пояснила: «Неполітичних питань між нашими країнами зараз не існує. Ми з мамою не дали жодного дозволу на видання Бердника російською мовою з тих пір, як почалася війна на Сході. Тому що як тільки ми видамо щось російською мовою, його ім’я, враховуючи його історію, буде використане в інформаційній війні. Це тема окремої розмови, як інформаційна структура, пропагандистська машина тієї країни може використовувати все, що їй потрібно. А на те, що їй не потрібно, просто не звертати уваги. Для Валентини Сергіївни це принципове питання, ми навіть не даємо інтерв’ю російськомовним виданням в Україні». 

Ось така, виходить, «хохломанія». Космос неймовірно звузився.

У 1997 році письменник, що багато їздив Сполученими Штатами Америки й Канадою, читаючи лекції з футурології, переніс другий інсульт, у результаті чого втратив здатність говорити й був до кінця життя прикутий до ліжка. Похований Олесь Павлович у Гребенях, у дворі власної хати. Піклувалася про нього дружина Валентина, майстриня ляльок-мотанок. Вона, до речі, й сьогодні вважає, що Бердник досі живий, він живе у їхній нерозривній космічній парі, яка навіть має ім’я – Светонія. Так Олесь Бердник назвав колись ту космічну Державу, яку вимріював усім своїм життям. 

Історія Олеся Павловича Бердника яскраво ілюструє, що письменникові-фантасту до снаги самостійно втілити свої ідеї в життя у масштабі цілого народу – якщо, звісно, він готовий заплатити за це відповідну ціну й почекати 20 років. Не таким вже й великим терміном це видаватиметься тому, хто стоїть одного прекрасного дня на горі перед трьомастами тисячами однодумців, що ловлять кожне твоє слово й усім серцем готові до дії.

Хочу завершити цю статтю трьома досить розлогими цитатами із роману Бердника «Зоряний корсар». Без коментарів, як то мовиться. 

«Чи життя закономірний плід природи, космосу? Воно у вічній боротьбі, невпинно захищається, воює із собою, з простором. Або воно паразитарне по відношенню до цього космосу, або воно — посланець іншого мегасвіту, чужорідне зерно іншої еволюції, яке пристосувалося до стихій ворожого світу. Наука прийняла за догму, що еволюція в природі йшла «правильно». Але що означає «правильно»? Для кого? Хто впевнений, що біологічна машина людини є ідеальною для досягнення тієї мети, ради якої космос веде гігантську таємничу гру з міріадами світів? Складний травний апарат, що забирає майже всю енергію життя, слабке нетривке тіло, непостійний розум, хиткі чуття, неточні органи аналізу, підвладність інстинкту, що кидає людську істоту на задоволення найпримітивніших бажань, всупереч велінню розуму, — як може така основа бути фундаментом величних космічних досягнень? Ми тільки зрівноважена машина для обмеженої мети. Машина, яка боїться смерті, ударів, підвладна голоду, холоду, іграшка безлічі інстинктів і традицій!

Проте є ж щось у нас, що бунтує, клекоче, вимагає дії, навіть всупереч інтересам тіла, тимчасового нашого єства? Що ж воно таке?

Я збагнув: то веління вічного руху, вічної динаміки космосу, яка і є суттю буття. Неважливо — правильно йшла еволюція чи ні, «законні» ми чи ні. Важливо, що настає час, коли мислячі істоти усвідомлюють покликання — очолити потік еволюції, свідомо повести за собою живий світ до розкриття всієї прихованої в нас потенціальності.

Тоді пролунав клич: «Свобода! Треба розірвати деспотію форми, нав’язану нам природою. I не прислухатися до веління інстинкту, а виявити волю розуму, духу, запитати самого себе: чого тобі треба, чого бажаєш? Всеможливість, вседосяжність!» — ось який клич я почув. Ламай сам себе! Ліпи свою суть!

Так, так, мій юний друже! Тілу не треба змін. Воно є те, чим є. Певні функції, певні можливості. Результат інстинктивних зусиль природи. А дух хоче зміни, вічної зміни!..»

«Глянь назад, на історію еволюції. Навіть нижчі тварі не боялися порушувати закон статики. Риби захотіли вийти на сушу — і народилися земноводні, їхні несміливі родичі досі плавають в океанах. Ящірки захотіли літати, і над планетою заширяло безліч чарівних створінь — птахів. Первісні дикі примати підвели голову до зір — і стали людьми! Заспокойся, все  набагато складніше, я не згадую  про безліч умов, які супроводжували ці біологічні катаклізми, але те, що досяжне для несвідомих, тим більше підвладне мудрій людській  істоті, яка  визначила своє чільне місце в космосі.

Який же важіль зрушить з місця гігантську стіну традицій і рівноваги, у якій завмер весь видимий світ від амеби до людини? Я згадав про рівновагу. Це страшне поняття. Ти думав про нього? Ти теж дійшов до розуміння порочності вічного закону, але хто почав розривати кайдани, повинен взагалі забути про них, відкинути їх геть! Недостойно для мислячої істоти замість залізних кайданів надівати діамантові! Люди прагнуть спокою і рівноваги. Саме вони вороги духу й розуму! Принцип рівноваги диктує необхідність затишку, стандарту, усталених форм, непорушних теорій. І всяка думка про зміну, про революцію здається для прихильника рівноваги ідеєю бунту, порушення, анархії.

Я стверджую: мисляча істота повинна відкинути принцип рівноваги. РІЗНОВАГА — наш девіз. Треба відкинути саму думку про завершеність. Безупинне порушення закону, звільнення від обмежень! Не анархія, а подолання градацій закону!..

«І ще: я дійшов висновку, що тіло, породжене випадком, нездатне вмістити безмір, не може бути ідеальним трансмутатором космічних енергій. Необхідне нове тіло — пластичне, гармонійне, динамічне, — у якому не було б еволюційних апендиксів, зайвих органів, гіпертрофованих функцій, щоб воно стало ідеальним інструментом волі й розуму. Кібернетика вже збагнула можливість перенесення інформації з одного субстрату на інший, взаємозміни тіл, навіть створення «механічного мозку». А я кличу далі — до самотворення! До розширення єства людини за межі первісного тіла, яким нас наділила природа. Ембріон повинен або рости, або вмерти!

Ти знаєш, що в останні цикли наші вчені підійшли до розуміння ноосфери — високочутливого поля, яке матрицює думки й образи, чуття й прагнення, фіксуючи їх в енергетичних квантах різної напруги. Слабші з них поступово згасають, переходячи на нижчі енергетичні ступені, а сильніші, еволюційніші, підтримувані вібраціями нових мислителів, набувають великого резонансу і стають стійкими мислеобразами. До чого я веду? До того, що можна створити в ноополі стабільне тіло для нової людини. Це буде ніби перехід на вищий щабель існування. Саме так виходили риби на сушу — для них це був жахливий крок, але цілком необхідний. У нашому випадку масштаби незрівнянні — людина, опанувавши стихією  ноосфери, стане дитям вічності, безміру. Щезне поняття смерті й народження особи, воно заміниться процесом вічного оновлення індивідуальності. Пластична субстанція ноосфери дасть можливість для будь-якого експерименту, для будь-якого вияву розуму, духу й чуття.

Ти збагнув, що ми не пориваємо з історією людства? Навпаки, ми засвоюємо найкращі здобутки вселюдської еволюції, сконцентровані в сфері розуму. Пісні і кохання, героїчні подвиги і утопічні прагнення, нездійсненні прекрасні мрії і геніальні творіння мислителів та художників — все ідеально відтвориться на космічному полотні нового ступеня буття!

Ми породжені розділенням, диференціацією. Ми завершимо себе з’єднанням, всеохопленням. Але перша ступінь, може, буде найважча».