Карго-культ чи переймання західного досвіду?

Щодо реформування системи підготовки і атестації висококваліфікованих наукових кадрів

Коли починаєш вчитуватися у створені вітчизняними бюрократами документи, в яких вони намагаються відтворити в Україні західну систему підготовки висококваліфікованих наукових кадрів, мимоволі згадуються так звані “карго-культи” на островах Тихого океану, що виникли після Другої світової війни, про які згадував лауреат Нобелівської премії Річард Фейнман, висміюючи спроби деяких авантюристів імітувати науку шляхом відтворення зовнішніх ознак роботи справжніх вчених [1]. 

Нагадаємо: на островах Меланезії після Другої світової війни було виявлене виникнення нового культу. Тамтешні аборигени, спостерігаючи за життям створеного європейцями на їхньому острові аеродрому, вирішили, що всі їх дії — це ритуали поклоніння якомусь богові, який за це присилає їм літаки з дуже корисними вантажами. Після війни, коли аеродром перестав діяти і військові, які його обслуговували, покинули острів, туземці вирішили відтворити його і навіть літаки, що на ньому перебували, з місцевих матеріалів. Старанно намагались відтворити все, що робила обслуга військового аеродрому: розчистили злітну смугу, запалювали сигнальні вогнища диспетчер з бамбуковою антеною говорив якісь слова у щось схоже на мікрофон, але літаки з новими вантажами («карго»), на превеликий їх подив, не прибували.

У підготованій МОН України і затвердженій урядом Гройсмана постанові про так званий експеримент [2] дійсно замість великої спеціалізованої вченої ради, в якій на вимогу того ж МОН з кожним роком вимагалося мати все більше обов’язкових членів — передбачається створювати невелику групу людей, які є дійсно достатньо компетентними спеціалістами, щоб зрозуміти суть саме цієї конкретної дисертаційної роботи. Вони, мовляв, оцінять, чи варта вона того, щоб її автору було присвоєно науковий ступінь.  

Але насправді те, що передбачено цією постановою — це просто намагання відтворити в Україні чисто зовнішні ознаки тієї (в принципі, досить  розумної) системи, яка прийнята в країнах Заходу. Там така група створюється керівником або вченою радою того закладу, в якому проводиться захист, і ніякими затвердженими на урядовому рівні інструкціями не регламентується.

Натомість у згаданій постанові передбачено такий механізм формування групи й узгодження її складу в Україні, на проходження якого треба витратити чимало часу і сил, не говорячи вже про те, що і прийнятому такою радою рішенню все одно довіри немає — для присудження наукового ступеня вимагається ще й затвердження Атестаційною колегією міністерства. При цьому передбачено створення і множення такої кількості паперів (зміст і кількість яких до того ж також строго регламентується), що для забезпечення цього, мабуть, дійсно треба створювати в науковій установі чи університеті спеціальний підрозділ, на що натякає і сам затверджений постановою “Порядок”. В ньому автори із суто бюрократичною прискіпливістю намагаються регламентувати буквально “кожен чих” всіх учасників процесу атестації. Можна тільки дивуватися, що поява цього документу трактується в МОН як крок до дерегуляції процесу присвоєння вчених ступенів і звань [3].

Справа в тому, що сама ідея дерегуляції цього процесу, схоже, викликає містичний жах у монівської бюрократії — адже справжнє її здійснення зруйнувало б той надійний дах, яким прикривається вибудувана ними корупційна піраміда. Незаперечним (на перший погляд) аргументом, яким виправдовується потреба в регламентації й контролі, вважається те, що у нас за науковий ступінь передбачена доплата до ставки заробітної плати, а в країнах Заходу — ні. Але це теж свідчення суто зовнішнього (“карго-культового”) підходу до вивчення тамтешньої ситуації. 

Дійсно, жодних законодавчих актів, які передбачали б таку доплату, ні в США, ні в ФРГ, ні в інших країнах Заходу немає. Але чому тоді так багато людей у тих же Сполучених Штатах беруть великі кредити (які, між іншим, багатьом із них доводиться виплачувати потім протягом багатьох років — на це звертає увагу, наприклад, лауреат Нобелівської премії Джозеф Стігліц [4]) для того, щоб вчитися в докторантурі й отримати ступінь докторів філософії? — Тому, що це необхідно для їх службової кар’єри, себто для того, щоб отримувати врешті решт більшу заробітну плату. Це визначається не тим, що передбачена обов’язкова автоматична доплата, а тим, що на цілий ряд посад просто не можуть претендувати ті, хто не має цього наукового ступеня.

Дуже поширеною в нашій країні є легенда про те, що держава, наприклад, в тих же США не має ніякого впливу на рівень підготовки наукових кадрів. Вона виникла, напевне, тому, що там міністри (на відміну від України) не підписують дипломів, і жоден — не тільки працівник апарату державного управління, але й навіть міністр чи президент — не приймає рішень щодо наукового рівня чи  якості наукових досліджень. Але держава впливає на це інакше: пільгові кредити отримують студенти й аспіранти лише тих університетів, навчально-наукові програми яких сертифіковано громадськими організаціями вчених і фахівців, які визнаються державою. Так само як і інші форми державної підтримки.

В США для фундаментальних досліджень в галузі природничих наук такою організацією є Асоціація американських університетів. Association of American Universities (AAU)  була заснована ще в 1900 році групою докторів філософії з 14 університетів США саме з метою покращити й стандартизувати докторські програми. Сьогодні до неї входять 60 університетів США та 2 університети Канади, і вступити до неї може далеко не кожен бажаючий — новим членом може стати тільки той університет, якого запросять понад дві третини нинішніх її членів.

Для технічних наук та інжинірінгу в США існує Рада з акредитації інженерії та технологій (Accreditation Board for Engineering and Technology — “ABET”), програми медичної освіти, що ведуть до присвоєння наукового ступеня доктора медицини, оцінює і акредитує “LCME” (Liaison Committee on Medical Education), назву якого можна перекласти як Комітет взаємозв’язків в галузі медичної освіти (визнається Міністерством освіти США та Всесвітньою федерацією медичної освіти).

У Великій Британії проблеми, що стосуються підготовки і атестації PhD – сфера впливу Ради післядипломного навчання Великої Британії (UK Council for Graduate Education).

У всіх випадках це визнані державою громадські організації фахівців, а не органи державної влади. Наша ж держава ніяк не може наважитись довіряти фахівцям. На рівні слюсаря чи токаря  довіряє: якщо на підприємстві фахівці вирішать, що людина заслуговує присвоєння їй більш високого розряду, їй встановлюють більшу заробітну плату, а от вчені — це все ж, на переконання  наших урядовців, народ недостатньо надійний! Щоб замаскувати цей факт, при МОН була створена Атестаційна колегія, до якої залучено чимало фахівців різного профілю, але ж нині наука настільки розгалужена, що принципово неможливо однією, навіть найбільш широкопрофільною групою фахівців, охопити всі її напрямки настільки, щоб будь-яка дисертація була оцінена на професійному рівні. Це підтверджується і на практиці: адже фактично на засіданнях Атестаційної колегії при так званому затвердженні дисертаційних робіт вони не розглядаються по суті. Колегія своєю солідністю лише, так би мовити, надає легітимності виконаній на апаратному рівні перевірці, чи всі папери в порядку і чи всіх ритуалів надзвичайно ускладненого у порівнянні з західною практикою процесу оформлення дисертації та її захисту дотримано.

Наші західні колеги зі співчутливою посмішкою дізнаються про всі ці процедури, а вітчизняні бюрократи пишаються тим, наскільки суворо регламентовані в нашій державі вимоги до присвоєння наукових ступенів та вчених звань.

Можна було б сподіватись, що внаслідок такого “жорсткого контролю” науковий рівень дисертаційних робіт українських вчених значно вищий за західний, а створена в країні система контролю процесу атестації виключає будь-які прояви академічної недоброчесності. Нажаль, це далеко не так. Свого часу (я мав можливість безпосередньо відчути це у 60-70-ті роки минулого століття), принаймні у близькій моєму серцю фізиці, про це можна було говорити — у нас було виключено, щоб хтось захистив дисертацію, не опублікувавши  принаймні 5-6 наукових робіт, а на Заході траплялось, що достатнім вважалось і однієї публікації. Та й зараз таке трапляється. Минулого року в одному з англійських університетів один з наших співвітчизників захистив PhD-дисертацію, хоча підготовані ним статті ще взагалі не були опубліковані. В університеті вирішили, що це не так важливо — адже роботу, достойну такої оцінки, він успішно виконав

Сьогодні, при нинішньому неприпустимо низькому рівні матеріального забезпечення наукового пошуку в експериментальній фізиці, я б цього вже не гарантував, але принаймні таких випадків, коли фізиками захищаються зовсім пусті чи переписані в інших авторів роботи, не знаю.

Інша справа — суспільні науки, в яких досі до кінця не подолані наслідки того, що кілька поколінь науковців працювали в режимі “чого зволите?!” —   намагаючись догодити владі й заднім числом виправдовуючи будь-які її рішення. Тож бодай в  частині суспільствознавчих колективів продовжують  домінувати традиції не пошуку наукової істини, а скоріше затишної білянаукової ніші для свого безбідного існування. Мудра політика держави в сфері підготовки і атестації наукових кадрів могла б загальмувати самовідтворення таких “наукових шкіл”, але, на жаль, нічого крім суто формально-бюрократичних засобів наші управлінці для цього не придумали. І тут спрацьовує загальний закон бюрократії: будь-який, навіть найпрекрасніший задум в результаті намагання втілити його в життя формально-бюрократичними методами приводить до наслідків, протилежних задуманому.

Наслідком багаторічної розбудови громіздкої системи державного контролю за забезпеченням наукового рівня дисертаційних робіт стало створення загальнодержавної корупційної піраміди (див., наприклад, [5]), яка все більш гальмує відтворення кадрового потенціалу вітчизняної науки в той час, як остання чи не найбільше за всю свою історію потребує прискореного оновлення, а з другого — практично зовсім не заважає штампуванню пустопорожніх дисертацій. Дивовижний парадокс історії: ні Айнштайну, ні Діраку ні за що не вдалося б прорватися в нашій системі у кандидати наук чи доктори філософії з тими дисертаціями, які вони свого часу захищали, а от люди, які не мають до науки жодного стосунку, легко захищають і кандидатські, і докторські дисертації, якщо мають достатньо грошей або засобів адміністративного впливу…

Якщо вже намагатися брати приклад із країн Заходу, то треба було б звернути увагу не те, що там давно зрозуміли просту істину: безнадійно намагатися прослідкувати за кожною дисертацією – натомість треба, щоб заслуговували довіри ті, хто її оцінює і присвоює наукову ступінь чи вчене звання. Далеко не всі університети США мають докторантуру  і присвоюють наукові ступені, але ті, хто має таке право, роблять це так, як вважають доцільним. І ніхто ніяких “ритуалів” їм не нав’язує, кількості паперів, якими ця процедура супроводжується, не регламентує. Відповідальність за якість підготовки доктора філософії повністю несе установа, яка надає наукову ступінь. І вона дорожить цим! Це питання її престижу в очах суспільства і в той же час — престижу наданого ступеня. Саме тому в багатьох країнах прийнято навіть у візитівках вказувати не тільки наукову ступінь та вчене звання, але й назву установи, яким вони присвоєні.

В Україні нещодавно також запроваджено ліцензування навчальних програм аспірантської підготовки. Хоч робиться це у традиційно-бюрократичний спосіб, але воно все ж могло б стати початком нового підходу до організації всієї системи підготовки науковців. Тільки ліцензії на аспірантську підготовку не можна надавати установам, які практично не ведуть серйозних наукових досліджень, адже наукова ступінь — це визнання того, що дана особа не тільки засвоїла певний об’єм знань, але й має достатню кваліфікацію, щоб проводити самостійні наукові дослідження. Набути такої кваліфікації неможливо, не беручи участі в реальних наукових дослідженнях, а перевірити її наявність можна тільки оцінивши їх результати. Таку ліцензію слід було б розглядати і як право присвоювати наукові ступені, ніяк не регламентуючи, якими процедурами дана установа це забезпечуватиме, кого вона запросить до рецензування дисертації та опонування при її захисті або — якщо вже ніяк не зможе наша бюрократія пережити відсутність усталених процедур — їх можна записати у вигляді рекомендацій.

Зрозуміло, що в ліцензуванні аспірантури вирішальну роль має відігравати не апарат міністерства, як це на ділі відбувається нині, а наукова громадськість.  Якщо ліцензії отримають установи, відібрані за такими критеріями, необхідність прискіпливого контролю за їх діяльністю в цьому напрямку відпаде, як позбавлена будь-якого сенсу.

Для багатьох наших урядовців та політиків уявляється все ж нездоланною проблема обов’язкової доплати за наукову ступінь в установах, що належать до державної власності. Та розв’язати її, на наш погляд, доволі просто — для цього досить дещо підкоригувати штатний розпис. Адже вже зараз більшість посад в наукових установах взагалі не можуть займати люди без наукового ступеня. Фактично, лише посади молодшого наукового співробітника та наукового співробітника часом займають науковці, які не захистили дисертацій. В НАН України зараз навіть взагалі на посаду наукового співробітника не призначаються ті, хто не має наукового ступеня. Давайте просто  законодавчо закріпимо такий підхід, а в ставку заробітних плат тих посад, на які призначаються доктори філософії та доктори наук, просто включимо доплату за ступінь. І від цієї “нездоланної проблеми” просто нічого не залишиться!

Поки що Україна йде зовсім іншим шляхом. У процесі “дерегуляції” системи підготовки та атестації висококваліфікованих наукових кадрів відбувається подальше посилення її зарегульованості. З подачі міністерства в законі передбачено навіть розгортання спеціальної бюрократичної структури Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО). Це трактується як створення зовсім незалежної організації і відмова МОН від контрольних функцій. Але судячи з ряду публікацій (наприклад, [6, 7, 8]), апарату МОН вдалося обійти всі “ультра-демократичні” процедури формування цього “зовсім незалежного органу” і ввести до його складу достатньо “своїх людей”. Отже, не виключено, що вершина корупційної піраміди, побудованої на системі атестації висококваліфікованих наукових кадрів, просто змінить свою прописку. Тоді тим чесним і авторитетним людям, які все ж увійшли до НАЗЯВО, мріючи навести лад у тій прогнилій системі, що склалася, буде відведена роль респектабельного її прикриття — свого роду модної перуки, що ховає від стороннього погляду покриту лишаями жадібної корупції лисину.

Фундатори цієї нової системи, схоже, зовсім забули, що підготовка дослідника — це не просто ще одна сходинка учбового процесу у вищій школі. Її не можна здійснити, просто додавши ще кілька навчальних курсів, заліків та екзаменів, без глибокого занурення безпосередньо у процес наукового пошуку. А це означає, що там, де немає справжньої науки, не може бути й аспірантури та захистів дисертаційних робіт. Тому — повторю це ще раз — саме рівень наукових досліджень, виконуваних в науковому інституті чи університеті, має бути основним критерієм у вирішенні питання про надання їм права присвоювати наукові ступені і вчені звання. А оцінювати цей рівень можуть тільки вчені.

Логічно було б покладатися в цьому на найбільш кваліфіковану частку нашої науки, яка зосереджена в академіях наук, наприклад, — їх відділенням. Якщо ж вже в цьому плані наш МОН ніяк не в силах поступитись своїм впливом, то, принаймні, достатньо було б обмежитись лізцензуванням права на присвоєння вчених ступенів конкретним установам, і вже не втручатись у самі процедури, а тим більш не смішити увесь світ, намагаючись “на загальнодержавному рівні” затверджувати кожну дисертацію.

Посилання

1. Фейнман Р. Ф. Наука самолётопоклонников // Вы, конечно, шутите, мистер Фейнман! = Surely You’re Joking, Mr. Feynman! (Adventures of a Curious Character) — М.: Регулярная и хаотическая динамика, 2001. — С. 336. — ISBN 5-93972-087-0.

2. Про проведення експерименту з присудження ступеня доктора філософії — Постанова Кабінету Міністрів України від 6 березня 2019 р. № 167/

3. Шевцов Андрій Позбутися ролі контролера // Дзеркало тижня, № 2(1281) —   11 лютого 2018. https://dt.ua/SCIENCE/pozbutisya-roli-kontrolera-268848_.html

4. Стігліц Джозеф Ціна нерівності. — К.: Темпора, 2017. — 584 с.

5. Попович О.С. Як зламати корупційну піраміду атестації наукових кадрів // Українська правда. Життя, 2097 4.  31 жовтня 2019. https://life.pravda.com.ua/columns/2019/10/31/238733/

6. Пархоменко  Тетяна “Совість вищої освіти”: як плагіаторів найняли забезпечувати якість якість освіти // Українська правда, 5 липня 2019. https://life.pravda.com.ua/columns/2019/07/05/237418/

7. Суржик Лідія, Усатенко Петро Таємна змова — 2 // Дзеркало тижня, № 47, 8 грудня 2018. https://dt.ua/SCIENCE/tayemna-zmova-2-296419_.html

8. Суржик Лідія Своїм — усе, чужим — закон? // Дзеркало тижня 26 січня 2019  https://dt.ua/SCIENCE/svoyim-use-chuzhim-zakon-300682_.html