Є така наука – наука про релігію

Вашій увазі стаття професорки Людмили Олександрівни Филипович, у якій вона порушує питання пов’язані з релігієзнавством в Україні, проте озвучені нею проблеми не обходять стороною й інші науки…

Статтю можна прочитати російською

Людмила Филипович – релігієзнавиця, докторка філософських наук, провідна наукова співробітниця Відділу релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України, професорка декількох університетів в Україні. Віце-президент Української асоціації релігієзнавців, виконавча директорка Центру релігійної інформації і свободи Української асоціації релігієзнавців.

Невже у ХХІ столітті потрібна релігія, а тим більше наука про неї? Хіба сучасна людина потребує якихось химерних уявлень про світ, про себе? Чи не час покладатися на раціо? Який все знає, все розуміє, все передбачає?

Неодноразово в історії виникали сумніви щодо необхідності релігії, яку прагнули відмінити, скасувати, знищити… А вона, релігія, ховалася, але не зникала, вона змінювала форми, але завжди супроводжувала людей. В середині ХХ ст. релігія пережила тотальну секуляризацію суспільства, але вистояла, ба більше, з 80-х рр. активно повертається в публічний простір, існує не просто як персональні вірування, у межах малих спільнот, а як потужна суспільна сила, яка здатна породжувати серйозні соціальні зміни, приводити до революцій, змінювати уряди, відміняти міжнародні домовленості, перенаправляти хід історичних процесів. От всім цим і займається релігієзнавство, наука, яка виникає в ХІХ, але нарощує свої потужності все ХХ.

Здавалося, що на 2000 рік вже все вивчено, все прояснено, все спрогнозовано у релігійній сфері. Визначено кількість релігій і віруючих, різноманітність форм релігійних вірувань, особливості церковних обрядів та оригінальність релігійних ритуалів. Знаємо всіх православних патріархів, римських пап, рабинів, шейхів і буддистських лам в обличчя. Відслідковуємо зв’язок релігійних організацій з різними політичними партіями, урядами, режимами. Знаємо про вплив релігії на культуру, освіту, економіку, спорт, екологію, армію…

Все, можна ставити крапку у дослідженні релігії? Таємниця віри в бога/богів розгадана? Нам зрозуміло, чому мільйони людей вмирали за свої релігійні святині, а іменем Бога освячували свої перемоги і проклинали своїх ворогів? Що там, у цій релігії такого, що рухає світом, спонукає людей на подвиги і жертви, мотивує підкоряти духовні Еверести і будувати царства Божі на землі?

Ох же ця людська допитливість… Кожне покоління заново відкриває релігію, яка постійно змінюється, не припиняючи дивувати нас своєю вітальністю, динамічністю, багатством смислів, різноманітністю форм. Але й загрозами, фанатизмом, корупцією, катуваннями і вбивствами на релігійному грунті. Релігій – сила-силенна, а їх дослідників? Дефіцит. А добрих/якісних/професійних катастрофічно не вистачає. Тому релігієзнавство перманентно знаходиться, на думку одних, у кризі, на думку інших – у періоді становлення, що неминуче повязано із різними хворобами дитячого віку. Це наштовхує тих, хто ще дихає релігією як об’єктом свого дослідження, постійно думати над сучасним станом, а головно – над подальшою долею науки, яку ти обрав як засіб виживання, як спосіб спілкування, як відповідь на екзистенційні питання не тільки твої, а й всього людства.

І наша відданість нууууу зовсім не прибутковій сфері діяльності – науковим дослідженням релігії, за своєю природою (як і релігія) – ірраціональна. Саме тому релігієзнавці тривожаться, переживають, плачуться, міркують, фантазують щодо нинішнього стану і майбутньої долі науки про релігію.

І не тільки тому, що ми тісно пов’язані із цією сферою знання (хтось весь свій вік пропрацював на кафедрі чи у відділі релігієзнавства і хочеться ще трошки протриматися на плаву, бо що ще ми вміємо, крім як розмірковувати про релігію), а й тому, що усвідомлюємо історичну та актуальну важливість релігії для людини і суспільства.

Ми переконані, що релігієзнавство – це гуманна і гуманітарна наука, яка фіксує, акумулює та артикулює величезний масив знань про духовну історію людства, про еволюцію людини релігійної, про постання церков і релігійних корпорацій, про натхненне вірою мистецтво та архітектуру тощо.

Одним словом, релігієзнавство покликане збирати, утримувати, зберігати, поширювати та розвивати знання про релігію. І це робилося і має робитися у співпраці всіх, хто зацікавлений бачити світ духовним, людяним, культурним, освіченим.

ХХІ століття не стало для релігієзнавців несподіванкою у подальшому глобальному зменшенні впливу релігії на життя суспільства, на свідомість людей, що позначається у науці терміном секуляризація. Хоча нині ці процеси якісно відрізняються від антирелігійного наступу комуністичних влад, які поставили собі за мету знищити релігію як явище. Релігієзнавці, як, до речі, і богослови, звісно ж, не можуть призупинити секуляризаційні зміни. Навряд чи зусиллями всіх релігійних і політичних лідерів, освітян і діячів культури можливо повернути розвиток суспільства в інший бік, тобто релігієзувати все наше буття, але фіксувати певне повернення релігії у публічну сферу, сприяти рівноправному існуванню двох світів – релігійного і світського, а отже і позбутися невігластва, стереотипів, міфів і фанатизму у релігійних справах шанс є. Саме тут особлива місія належить релігієзнавцям, які чи не єдині, крім філософів і теологів, говорять про духовне, про Бога, про духовну свободу людини, про її відповідальність вищого ґатунку, про недискримінаційний характер взаємин суспільства і релігії, держави і церкви, міжконфесійних відносин.

Щоб окреслити стратегії наступних дій, спільних активностей релігієзнавців з оживлення релігієзнавства як науки і навчальної дисципліни, для зацікавлення звичайних людей темами інтелектуально-духовного порядку, для реанімації впалого у вульгарний утилітаризм українського народу, є сенс подивитися на ситуацію неупереджено, тверезо. Для цього пропонується використати відомий метод Уолтера Діснея, який при вирішенні будь-якої задачі закликав стати на позицію мрійника, реаліста, критика.

Як мрійникам, нам би хотілося, щоб все і всюди було релігієзнавство, щоб люди розумілися на історії релігії, її структурі і функціях, щоб розрізняли релігії і квазі-релігії, щоб грамотно реагували на релігійні провокації і експерименти, щоб розбиралися у природі і характері взаємин між релігією, державою і суспільством. Релігієзнавці мріють про високу релігієзнавчу освіченість народу, а особливо його очільників, представників влади, щоб та не питала: «Що таке релігія?», чи «Протестанти – це християни?» або «Всі мусульмани – екстремісти?». Ми хочемо, щоб панував релігійний мир, як колись те встановив Міланський едикт 313 року, щоб усі міжнародні домовленості щодо толерантних міжрелігійних відносин виконувалися, щоб не було релігійних агресорів, злочинців (як, наприклад, РПЦ, яка благословляє вбивство українців), які посягають на свободи і права віруючих людей інших конфесій і церков. Щоб було «всякому городу – свої нрав і права», як писав колись Сковорода. Тобто мрії можна визначити як надзавдання (super task, сверх-задача), далека перспектива для тих, кого турбує доля релігієзнавства.

З точки зору реаліста, ситуація виглядає не так катастрофічно, як видається на перший погляд. За ці роки спокійного існування світового і динамічного розвитку українського релігієзнавства багато що вдалося. Наші зарубіжні колеги понавивчали море всяких релігійних явищ, виявили купу нових тенденцій і закономірностей релігійного розвитку світу, суттєво розширили і серйозно поглибили предметні поля своїх досліджень.

Релігієзнавство ж у нас в Україні від 1991 року конституювалося як окрема сфера гуманітарного знання і поруч з філософією, історією, культурологією та ін. визнана окремою наукою під шифром 031. Це величезний успіх. Те, чого добилося релігієзнавство за кордоном за 150 років, ми в прискореному порядку пройшли за 20. Тепер Релігієзнавство в Україні існує в переліку наукових спеціальностей під шифром 09.00.11. Відкриті релігієзнавчі кафедри, факультети, аспірантура і докторантура. Готуються фахівців всіх рівнів – від бакалавра до доктора наук. З’являються цікаві міждисциплінарні напрямки у дослідженні релігії: релігійна журналістика, релігійний менеджмент, релігійна дипломатія тощо. Тривалий час релігієзнавство викладалося як нормативна дисципліна у всіх вузах країни. З 2000-х, на жаль, її почали скорочувати аж до факультативу, а десь взагалі вивели з навчальних планів. Хочеться вірити, що це не діяльність конкурентів (з інших галузей знань). Швидше – це загальна світова тенденція у розвитку освіти, яка зорієнтована на її дегуманізацію і дегуманітаризацію.

Разом з тим нам, українським релігієзнавцям, вдалося не розгубити кадри, сформувати нову генерацію науковців в сфері вивчення релігії, об’єднати їх у громадські інституції – Українська асоціація релігієзнавців УАР та МАР (спочатку Молодіжна асоціація, а тепер Майстерня академічного релігієзнавства), створити майданчики для наукового спілкування (конференції, друк і обговорення книжок, літні школи і табори, ФБ-спільноти, профільні журнали, інет-сторінки, майстер-класи, дослідницькі проекти тощо). Українські релігієзнавці опановують європейський і світовий науковий простір. УАР є афілійованим членом двох поважних міжнародних асоціацій: IAHR (Міжнародної асоціації істориків релігії) та EASR (Європейської асоціації дослідження релігії). Налагоджуються прямі зв’язки із різними закордонними науковими центрами з вивчення релігій. Побачити українських релігієзнавців на міжнародних форумах, де вони вільно спілкуються із своїми зарубіжними колегами – вже не рідкість. Загалом релігієзнавство України представлено солідною фаховою спільнотою біля 300 осіб.

 Але такі очевидні досягнення, якими не можна не пишатися, не затьмарюють нам очі. Ми тверезо/критично ставимося до позитивних зрушень. Як критики, ми бачимо недоліки внутрішнього і зовнішнього характеру, видимі і невидимі, тимчасові і генетичні. Найбільшим злом для нашої наукової спільноти є інертність! Інертність загалом середовища і кожного окремого його члена. Дуже повільно реагуємо на заклики та ініціативи; малодинамічні, негнучкі, довго думаємо, а ще довше збираємося. Не розуміємо, що є речі, які потребують миттєвої реакції, оскільки через пару днів актуальність події дорівнюватиме нулю. Інертність прямо пов’язана із браком солідарності. Тільки солідарні проекти – конференції, читання, захисти, виставки, майстер-класи тощо – будуть успішними, оскільки діє принцип: ти до мене прийшов на захід, я не можу не прийти до тебе. На жаль, частіше гра йде в одні ворота: хтось весь час віддає, а хтось тільки отримує. Має бути кругообіг підтримки, участі, зацікавленості.

Розмірковуючи над причиною нестачі солідарності, приходимо до думки про відсутність довіри між релігієзнавцями, страх конкуренції, що хтось у когось щось забере.

У нашому середовищі, крім зовнішніх обставин – скорочення, зменшення годин, загальна політична і фінансова ситуація у країні, ще існує якась внутрішня напруга, розбрат та війна амбіцій як на інституційному, так і на особистісному рівні.

Відносини між нами часто не комплементарні, не дружні, не відкриті, а ворожі, з підозрою. Конкуренція має бути, але здорова, не заздрісна, та, яка має під собою об’єктивний фундамент для заняття того місця – у науці, у спільноті, у суспільстві, яке маєш або не маєш. Чи завжди призначення на посади є справедливими, достойними? Чи всі релігієзнавці на своїх місцях? І що ми робимо, щоб відповідати тому місцю? Вивчаємо мови, підвищуємо свій рівень, у т.ч. і за кордоном?

Серед релігієзнавців є ті, що бояться конкуренції, не відповідають стандартам і вимогам часу, а тому і не бажають конкурувати. Такі релігієзнавці вузько корпоративні, закриті, погано йдуть на спілкування. Вони, природно, люблять свої інституції і ревно охороняють їх від проникнення нових членів, носяться із найменуванням інституції як з короною. Чи багато дає належність, наприклад, до Відділення релігієзнавства ІФ НАНУ його співробітникам? Особливі почесті? Авторитет? Статус? Гроші? Якщо правильно все бачити, то тільки додаткову відповідальність, навантаження. Але навіть тут, щоб середовище було здоровим, воно має бути конкурентним, у нормальному сенсі цього слова, щоб успіх твого колеги спонукав тебе робити більше і краще, масштабніше і глибше.

У релігієзнавчій сфері діяльності відбулася внутрішня спеціалізація, і не тільки за темами, але й за суспільними секторами затребуваності: наукова, освітня, управлінська, інформаційна. Тому говорячи про конкурентність, ми усвідомлюємо, що у силу пріоритетності основного місця своєї роботи я, як науковець, буду поступатися за кваліфікацією викладачу університету, а тим більше – державному службовцю в сфері державно-релігійних відносин. Натомість доцент чи професор, який левову частку свого часу приділяє викладацькій справі, не встигатиме за науковцем у кількості і широті аналітичних матеріалів. Однак ніхто і не говорить про тотальну змагальність і міряння своїми досягненнями: кожний робить, але якісно(!), свою частку релігієзнавчої праці.

Загалом українські релігієзнавці – великі романтики та ідеалісти, благодійники та дарувальники: вони віддавали суспільству, державі, церквам більше, ніж отримували. Але у багатьох і досі володіти кріслом/посадою/почестями/визнанням/грамотами/званнями тощо домінує. Хотілося б, щоб релігієзнавці глибоко усвідомлювали пріоритет і престиж дару і з легкою душею дарували свій час, свої знання, свої вміння, свої книги, бібліотеки, свої зв’язки, а то й навіть гроші тим, хто того потребує – для друку своїх праць, купівлі книжок, журналів, для відряджень.

Ми тут зараз не проводимо глибинний аналіз якості релігієзнавчих досліджень, багато з яких не витримує конкуренції із європейськими чи американськими ні за обраними темами, ні за методикою проведення, ні за рівнем аналітики, ні за результатами. Наше вітчизняне розуміння «релігієзнавства» вирізняється від поширеного в західній науці, воно більш широке і цілісне, комплексне і практичне. Релігієзнавчими, на нашу думку, можуть бути роботи з богословських тем, якщо вони присвячені питанням історії, соціології чи політології релігії. І хоча методологія дослідження у світських і богословських релігієзнавців різна, вони успішно обмінюються результатами своїх наукових пошуків.Але йдеться про методику цих досліджень. Їх важко порівняти із західними проектами, які дають реальний приріст наукового знання, а наші подеколи в кращому випадку демонструють вправне переписування різних джерел. Західна наука виступає проти такої співпраці богословів і релігієзнавців. Ми ж, враховуючи брак кадрів і безмежність проблем, які потребують вивчення, не можемо собі дозволити таку розкіш: жорстку демаркацію дослідницьких полів.

У нас в українському релігієзнавстві є більш нагальна проблема, яку потрібно вирішувати терміново. Ще й досі не подолана у нашій науці практика масового плагіатства, поширений автоплагіат тощо. Люди не вміють працювати із джерелами, формулювати мету і завдання дослідження, писати наукові тексти, рецензувати їх. Загалом сьогодні ми маємо атомізацію релігієзнавчих досліджень, автономізацію локальних ситуативних груп релігієзнавців, поляризацію інтересів різних релігієзнавчих інституцій, незапитуваність суспільством фахівців-релігієзнавців, низький рівень суспільного інтересу до релігієзнавчого знання тощо.

Донедавна українське суспільство не знало, хто такі релігієзнавці, чим вони займаються. Не могло правильно вимовити слово «релігієзнавство».Нині ситуація поступово виправляється.

Релігієзнавці і релігієзнавиці чи навіть релігієзнавчині стали частими гостями на радіо іі телебачення, сфоромувався професійний клан/загін/пул експертів з релігійних питань. Все частіше з нами радяться представники влади (при Державній службі з свободи совісті створена експертна рада, є схожі ради при МОН, МЗС тощо), просять проконсультувати з релігійних питань дипломати, поліцейські, військові. Без нас не обходяться митці, знімаючи фільми, ставлячи спектаклі. Звертається навіть бізнес, який збирається відкривати свої філії у різних країнах, і хоче знати їх релігійну специфіку. Нарешті українські політики усвідомили свою інформаційну обмеженість про стан справ у різних конфесіях. Наших аналітиків запрошують як консультантів у міжнародні структури, які провадять толерантну міжрелігійну діяльність, зайняті екуменічною активністю.

 І найвагомішим досягненням для нас у справі визнання релігієзнавства як науки є комунікація з церквами, релігійними організаціями, які подолали колишню недовіру до науковців, яких сприймали певний час як агресивних і войовничих атеїстів доби СРСР. Тепер таке насторожене ставлення у минулому. Нам довіряють віруючі люди, їхні спільноти, приходять радитися, пропонують співпрацю. Ми ніколи не відмовляли і надалі тільки радіємо зростанню і кількісному, і якісному релігійного життя в Україні, порозумінню між владою і церквою, між різними конфесіями.

Ситуація російсько-української війни породила неочікувані виклики до релігієзнавчої спільноти, виставила нові запити до наукового осмислення дійсності.

Війна вимагає не тільки швидкого реагування на конкретні події релігійного життя, яке, як виявилося, тісно пов’язане із загальною політичною, воєнною, соціальною, міграційною, гуманітарною та ін. обстановкою, а й корекції тих методологічних підвалин, які прекрасно працювали у мирний час, а нині виявилися недостатніми у проясненні процесів, що відбуваються в релігійному житті світу та України. Виникла нагальна потреба поглибити і розширити класичні методологічні підходи, сформульовані ще на початку ХХІ ст. у межах академічного релігієзнавства, до дослідження релігійних феноменів. Виходячи із методологічних праць фундатора сучасного українського релігієзнавства проф. А.Колодного, релігієзнавці усвідомлюють необхідність поглиблення деяких методологічних підходів у вивченні сучасних релігійних трансформацій. Вони переглядають не тільки універсальність і дієвість деяких методологічних принципів у нових обставинах – російсько-української війни, а й думають як актуалізувати нові. Доводять, що в ієрархії релігієзнавчих принципів особливо затребуваним реальністю війни Росії проти України стає принцип контекстуальності, нова герменевтика, уточнення термінологічних рядів. Не думалося, що будемо обґрунтовувати ті контекстуальні небезпеки для життєвого світу України, які існують у релігійному його сегменті, виділяти зовнішні і внутрішні чинники, які не можна ігнорувати при аналізі сучасної релігійної ситуації в Україні та світі.

Трагічні зміни контексту життя українців – мовного, культурного, інформаційного, релігійного тощо з необхідністю корегують експертну нейтральність, об’єктивність, незаангажованість. На нашу думку, ситуація війни звільняє дослідників, експертів від безстороннього, позаконтекстуального аналізу взаємин між різними конфесіями, церквами. Війна розставляє все на свої місця, де екзистенційний простір мільйонів українців залежить від адекватного позиціювання і активності всіх його представників – і персональних, і соціальних, в т.ч. і релігійних. Церква неминуче інструменталізується суспільством, політиками, перетворюється на вагоме ідеологічне знаряддя, яким користуються наші вороги. Церква в Україні має стояти на захисті наших національних інтересів. Вона сьогодні не може і не повинна бути поза політикою. Така позиція свідчить про слабкість церкви, про її неприйнятні українським суспільством установки, про нездатність відповісти на сучасні виклики.

Тому, виходячи із конкретних обставин – російсько-української війни, яка безпосередньо впливає на формулювання мега і міні завдань релігієзнавчої науки в Україні, означимо стратегічні кроки, які мають здійснити українські науковці в нових обставинах.

1) Докласти максимум зусиль для збереження релігієзнавства як науки і як навчальної дисципліни. Повернути релігієзнавство як предмет викладання в українські університети. І не через егоїстичні чи корпоративні інтереси релігієзнавців, а тому що Україні вкрай важливо мати наукову інтерпретацію релігійних процесів, змін у рівні та якості релігійності українського суспільства, розумінні загальних тенденцій і закономірностей релігійних трансформацій. Суспільство потребує не однобокої, конфесійно заангажованої оцінки релігії, діяльності церкви, а зваженого, об’єктивного підходу, розумних аргументів у прийнятті рішень, усвідомлення ролі релігії у сучасному секуляризованому світі, характеру взаємин між церквами і державою, церквами і суспільством, між релігіями. Затребуваність на притомні знання і фахову інтерпретацію релігійних процесів у суспільстві існує. Треба допомогти суспільству сформулювати запит і правильно оформити відповіді.

2) Терміново переглянути і удосконалити методологічні вимоги до сучасних досліджень релігії, аналізу релігійних процесів. Започаткувати серію наукових семінарів, конференцій, де б розглянути сучасні виклики до науки, можливі варіанти її відповідей, чітко визначитися у міжнародному русі науковців та їх асоціацій щодо чистоти науки від впливів політичних подій. В умовах війни, коли вирішуються питання буття української нації, українська наука не може бути нейтральною до ворога, толерувати його присутність у спільних наукових проектах.

3) Стратегічним завданням для вітчизняного релігієзнавства є досягнення нової якості наукових досліджень, що досягається прийняттям всіма учасниками процесу принципів академічної доброчесності. Читаємо Закон про освіту, ст.36, що є її порушенням: академічний плагіат – оприлюднення (частково або повністю) наукових (творчих) результатів, отриманих іншими особами, як результатів власного дослідження (творчості), та/або відтворення опублікованих текстів (оприлюднених творів мистецтва) інших авторів без зазначення авторства; формою академічного плагіату є самоплагіат, що полягає у відтворенні без посилання на джерело інформації власних раніше опублікованих текстів; фабрикація – фальсифікація результатів досліджень, посилань, або будь-яких інших даних, що стосуються освітнього процесу; обман – надання завідомо неправдивої інформації стосовно власної освітньої (наукової, творчої) діяльності чи організації освітньої процесу; списування – використання без відповідного дозволу зовнішніх джерел інформації під час оцінювання результатів навчання; хабарництво – надання (отримання) учасником освітнього процесу чи пропозиція щодо надання (отримання) коштів, майна чи послуг матеріального або нематеріального характеру з метою отримання неправомірної вигоди в освітньому процесі. Як не прикро це визнавати, але корупція проникла й у наші ряди. Через неї у науку приходять недолугі і ліниві особи, кар’єристи і рвачі, які не відповідають ніяким професійним і моральним вимогам. Поступово в Україні викристалізовується доброчесність релігієзнавчої спільноти, але скільки ще треба боротися з тими недоліками минулого, щоб наша наука стала подібною західній (правда, і там не все кристально чисто).

4) Релігієзнавство має стати затребуваним у нашому суспільстві, перетворитися на практичну і результативну науку, яку можна використати для відповідей на конкретні виклики сучасності, для прояснення складних суперечливих ситуацій. Ніхто не піддає сумнівам необхідність фундаментальних знань, які є базовими для будь-якої прикладної науки. Але ці базові знання не мають лежати мертвим капіталом, бути архівом, вони мають стати важливими джерелами інформації і працювати на сучасність. Завдяки поліметодологічності релігієзнавства ми можемо і повинні утверджувати ідеї плюралізації релігійного життя, множинності світоглядів людей, спрямувати інформаційний потенціал науки для толерантизації міжконфесійних відносин і взаємопорозуміння між віруючими різних релігій, утверджувати релігійний мир не як альтернативу релігійній війні, а як єдино можливу екзистенційну реальність.

5) Вивести вітчизняну науку на світові наукові площадки, стимулюючи, підтримуючи молоду генерацію до релігієзнавчих досліджень. І там замало бути фізично представленим на міжнародній конференції чи у дослідницькому проекті, треба сутнісно збагачувати релігієзнавство світу. Тобто присутність має бути концептуальною, ідейною. Невже ми не дочекаємося, щоб цитували не тільки Пітера Бергера чи Чарлза Тейлора і Тімоті Снайдера, але й українських авторів? Щоб таке сталося, треба важко і ритмічно, постійно і тривало працювати, маючи хорошу базову освіту, класичну, із знанням іноземних мов, першоджерел і сучасних досягнень і вітчизняної, і закордонної науки про релігію, періодично проходити стажування за кордоном, знаходити нові і цікаві теми для дослідження, спілкуватися із колегами як в Україні, так і за її межами.

6) Удосконалити презентацію українського релігієзнавства, українського релігійного досвіду у Європі, у світі, долучившись до міжрелігійного глобального спілкування через інтернет, вводити інші ефективні методи комунікації, зокрема сприяти діджиталізації вітчизняного релігієзнавства;

7) Враховуючи падіння рівня освіченості українського суспільства, зокрема представників влади, сприяти інформаційно-освітянським проектам з гуманізації і гуманітаризації системи освіти, державного менеджменту, масмедійного сектору тощо;

8) Постійно займатися популяризацією наукових знань про релігію, використовуючи всі можливі форми і методи: через ЗМІ, публічні лекції, зокрема циклові лекторії для різних верств населення (залучаючи Товариство «Знання» і «Просвіти»), міждисциплінарну співпрацю, неформальні сучасні навчальні проекти (табори, школи, олімпіади, змагання, МАН, УАЛ, теологічні ініціативи тощо);

9) Впроваджувати потужну, справжню, дружню кооперацію між релігієзнавцями і теологами, між українськими вченими і закордонними колегами, між науковцями і представниками різних сфер життя (державні службовці, журналісти, освітяни, митці тощо), всередині української релігієзнавчої спільноти. У кожного з нас за ціле наукове і викладацьке життя сформувалися приятельські відносини з багатьма колегами, але це персональні контакти. Страшенно бракує кооперації колективів, які, без сумніву, тримаються на особистостях, але представимо, що буде, якщо особистість піде… Чи після неї залишаються інституційні зв’язки? Помічним тут є договори (угоди) про співпрацю. Чудово співпрацюють багато років Відділення релігієзнавства ІФ НАНУ з Львівським музеєм історії релігії, де змінилося вже три директори, а зв’язок досі живий і де вже буде проведена у співпраці ХХХІІІ традиційна травнева конференція з історії релігії; з Полтавським педуніверситетом, де дружба старшого покоління продовжується науковцями середнього і молодого віку. Тривалі роки існували творчі контакти Чернівецького університету і відділення, які потребують оновлення. Добрі творчі відносини зберігаються з тернопільськими, рівненськими, хмельницькими, галицькими, одеськими та ін. колегами. Налагоджуються нові зв’язки, наприклад, з Івано-Франківською академією Івана Золотоустого. Потрібно постійно зміцнювати старі відносини, активно будувати нові. Там, де угоди підписані для «годиться», там вони не працюють. Але є випадки, коли колектив відмовляється підписати угоду з іншим колективом, побоюючись програти у порівнянні із ним. Кожний колектив має свої завдання, свої традиції, свої цілі, а тому вони не можуть конкурувати між собою, наприклад кафедра релігієзнавства Київського НУ ім. Т.Г.Шевченка та Відділення релігієзнавства ІФ НАНУ. КНУ – навчальна установа, відділення – дослідницька інституція. Ми не претендуємо захоплювати викладацьке поле своїх колег, навпаки – орієнтовані на співпрацю у різних формах (рецензії, відгуки, опанування, візитативні лекції, зустрічі із студентами та викладачами, деякі спецкурси тощо). Корпоративний патріотизм є і буде, але він має бути спрямований не на капсулізацію колективу, а на розкриття його можливостей, які треба спрямувати для розвитку НАУКИ ПРО РЕЛІГІЮ.

Багато у свій час робила університетська кафедра В.К.Танчера як опорна у цій галузі. Вона слідкувала за випускниками спеціалізації, підтримувала з ними зв’язок, стимулювала писати кандидатські і докторські дисертації. З неї вийшла не одна сотня дипломованих випускників, десятки кандидатів і докторів наук (230, як було сказано на недавніх Танчеровських читаннях). У Відділенні релігієзнавства за останні 25 років захистилося понад ста пошуковців наукових ступенів, більшість із них – із областей України. Питання: де вони всі? У нашому полі зору нараховується до сотні науковців, з якими ми прагнемо підтримувати і наукові, і організаційні, і персональні зв’язки. Так, зокрема, за нашою ініціативою при УАР створені неформальні, але діючі тематичні групи науковців, що спеціалізуються на православ’ї, католицизмі, протестантизмі, ісламі, неорелігіях, державно-церковних відносинах чи міжрелігійному діалозі. Але ці групи працюють слабо, перемагають виключно вузькі корпоративні інтереси. Зараз не час на ізоляцію, на капсулізацію, запит на відкритість, масштабність, широку кооперацію різних наукових сил.

10) Враховуючи обмеженість релігієзнавчих ресурсів (багато науковців виїхали з України, інші травмовані подіями війни, через знищення навчальних закладів звільнені з роботи тощо), є сенс заново збирати науковців, відновити доцентрові заходи, об’єднати релігієзнавців навколо важливих і не тільки першочергових завдань. Визначаючи стратегію на майбутнє, тобто напрямки та пріоритети розвитку, треба говорити про планування цього розвитку. Досі багато що розвивалося ситуативно, за запитом суспільства або спільноти. Наприклад, створення Відділення релігієзнавства в системі НАН України – потреба часу, а більшість планів А.Колодного стосовно постання релігієзнавства як нової сфери гуманітарного знання здійснилися завдяки відданій праці і підтримці колективу, який реалізовував всі ці роки задум професора. Але час змінився. Створилася нова ситуація. А де план для неї, який би врахував ті зміни, з якими нам прийшлося зіштовхнутися? Якою ми бачимо нашу науку у післяпереможний час?

Так, абсолютно очевидно, що глобально падає інтерес до гуманітаристики, у т.ч. і в Україні. Кількість абітурієнтів на філософських факультетах зменшилась на порядок! Є спеціальності, де взагалі немає конкурсу! Крім того, відпала очевидна підтримка держави. І у формі виділення держзамовлення на релігієзнавців бакалаврів та магістрів, тепер це замовлення мінімальне; й у мінімізації фінансового забезпечення науковців, які досліджують релігійні феномени, зокрема щодо видання книжок чи фінансування конференцій, сплата відряджень тощо. Роками, крім голої зарплати науковець не отримує НІЧОГО. І тепер «спасіння» релігієзнавства – це справа самих релігієзнавців. Планування має бути масштабним, різноплановим, багаторівневим. І у цих планах першочерговими завданнями для всієї спільноти релігієзнавців треба прописати: кооперація.

Постає питання: а хто це все має робити? Ми! Разом. І багато що вже робиться. Релігієзнавство як ніколи потребує ініціативних, молодих, працьовитих, свідомих, вмотивованих працівників, стратегів, комунікаторів, медіаторів, аналітиків, викладачів, журналістів, управлінців. Наша активність врешті має привезти до переформатування (перезавантаження) викладання і дослідження релігії, зацікавлення до якої ніколи не згасне, до побудови нової системи взаємин в релігієзнавчому середовищі як в Україні, так і світі.
___________________________________________________________________

✒️Підписуйтеся на наш Telegram канал “Гранит науки”

📩У нас є сторінка на Facebook
📩Журнал «Граніт Науки» у Тeletype
📩Надіслати статтю [email protected]
📩Написати редактору [email protected]